Безсумнівно. Саме люди роблять країну такою, якою вона є. Я — це Україна, Ви — це Україна, кожен із нас — це частина нашої країни. Хтось маленька, хтось вже доросла, але все така ж важлива складова нашого суспільства.
Відповідальність починається з малого і має багато напрямків. З дитинства памʼятаю, ще на уроці «Я і світ» ми розглядали, що таке екологія і чому важливо мати чисте довкілля. Чесно кажучи, ці теми завжди були для мене елементарними. Йдучи по вулицях, не викидай сміття посеред дороги, не витрачай даремно воду, економ електроенергію — і останні пару років до цього переліку додалось ще «не використовуй целофанові чи пластикові пакети». Сміливо можу заявити, що майже не беру їх у магазині. Наявність ціни на пакети відбиває все бажання купувати їх. Тому так, відповідальність за чисте довкілля нашої країни я повністю усвідомлюю.
Звичайно, це далеко не всі складові збереження екології, але вони є найрозповсюдженішими. Це те, що скаже вам кожна пʼятирічна дитина — і буде мати рацію.
Друге, про що хочеться поговорити, — це економіка. Всі ми платимо податки нашій країні. Це гроші, які потім розподіляються в різні сфери. Це пенсії для наших бабусь, нові школи або зарплати вчителям, ремонт чи будівництво нових доріг і так далі. Можна говорити довго про розподіл грошей, але в нинішні часи всі ми розуміємо, куди йде більшість наших податків. Утримання військ, оборона держави — це і є головні вклади кожного українця. Щоденні донати, збори на різні потреби військових, тисячі репостів та мільярди небайдужих людей — ось у чому наша сила. Ось у чому наша єдність і наша відповідальність. Щодня ми наближаємо нашу перемогу, і хочеться вірити, що скоро вона настане.
Минулі слова підштовхують нас до ще однієї зони нашої відповідальності. Це відповідальність за нинішню війну. Всі ми усвідомлюємо, що маємо вплив на її розвиток. Нехай не такий великий, як хотілось би, але такої сили, як у нашого народу, немає в жодного іншого. Разом ми — сила, тому зупинятись не можна.
Нам з дитинства закладали повагу до держави.
Перше, що приходить на думку, — це танці під українські хіти в школі, синьо-жовті банти на перше вересня, зустріч з ветеранами Другої світової війни, «пісенник», у який ми записували, на жаль, сумні патріотичні пісні. Ми малювали крейдою планети, які тримаються за руки, писали «Ми за мир» або «Слава Україні». Нам було по девʼять років, ми не знали, що таке патріотизм, але знали, що ця країна — наша. Країна, яка дала нам все, що ми мали на той час.
Ми їздили влітку на море в Крим, робили смішні голі фотки, які мама обов’язково показувала всім родичам. Їли пахлаву та не задумувались, хто або що таке влада. Носили штани на низькій посадці, робили дивний макіяж. Ми були щасливі. Щасливі до моменту війни.
Війна. Страшне слово, яке несе в собі тільки жорстокість, вбивства, ненависть, криваві гроші та біль. Дуже багато болю. Пекучого, агонального, часом неможливого для терпіння. Війна змінила життя всіх українців. Війна, яка почалась у 2014 році, була безумною. Війна! Хто ще в здоровому глузді буде підтримувати її? Безумці, нелюди? Я не знаю відповіді на це питання.
Якщо не лукавити, то в 2014 році війна була далекою для мене. Я була дитиною, і я не розуміла, чому ми маємо економити. Хто такий долар, і куди він росте. Я не усвідомлювала, чому стає більше похорон, а на телевізорі — менше мультиків. Та, правду кажучи, навіть слово «смерть» для мене звучало дико.
Зараз, оглядаючись на події, мені здається, що життя має вигляд жінки — стервозної, сатиричної та зі складним характером. Тому що інакше я не уявляю, чому, закінчуючи молодші класи, розпочалась війна, закінчуючи середню школу — зʼявився коронавірус, а навчаючись у коледжі, я маю справу з повномасштабним вторгненням рф до моєї країни.
Мова — це про ідентифікацію людей. Мова — це про символи державності. Мова — це те, без чого країна не буде існувати. Як ми можемо захищати нашу суверенність, не підтримуючи її складові?
Слава Україні!
Немає коментарів:
Дописати коментар