Як побут і обставини минулого впливають на наше сьогодення

Авторка: Діана Мельник

   Фольклор і локальні регіональні традиції -  це не просто етнографічні цікавинки, які можна побачити на ярмарках чи у музеях. Це жива тканина, з якої виткане повсякденне життя нації, її уявлення про світ, мораль, естетику, ритм щоденних дій. У випадку України це має особливу вагу, бо через століття бездержавності, колоніального тиску, заборон мови, культури, переслідувань і репресій саме фольклор і традиції були тим, що зберігало національну ідентичність і передавало її в побуті, у родинах, у громадських практиках навіть тоді, коли офіційні інституції мовчали або працювали проти. Фольклор не є чимось відокремленим від реального життя — навпаки, це саме життя в його первинному, природному вигляді: в українській хаті з її обрядовими елементами, у вишитому рушнику над образами, у вечорницях, де співали веснянки і водили хороводи, у посту перед Великоднем, у магічних обрядах на Андрія чи Купала, у жниварських піснях, що несли ритм праці й злагоди. Кожна деталь має значення — від візерунку вишивки, який символізує родючість, захист, силу, до послідовності дій під час приготування обрядової страви: скажімо, кутя вариться з пшениці не випадково — це зерно як символ життя, циклічності, воскресіння. Люди могли бути неписемними, але знали десятки прислів’їв, приказок, пісень — це був їхній університет, їхній внутрішній кодекс моралі. І цей кодекс впливав на всі рішення: коли садити, коли женитися, коли відмовити, коли пробачити, кого боятися, кого шанувати. 

   Весілля, наприклад, не просто церемонія — це цілий цикл дій, у якому кожен учасник громади мав свою роль: молоді, старші, дружки, свахи, батьки, сусіди, музиканти. І все було кодифіковане: які пісні співаються, як виглядає коровай, як перев’язати рушником, як зробити «покривання» молодої, як проводити з батьківської хати — це не лише соціальний контракт, а й глибоке відчуття переходу в новий статус, у нове життя, в іншу реальність. 

   Це формує людину не менше, ніж університет або закон. Так само і смерть — у фольклорі вона не є кінець, а перехід. Обряд голосіння, тризна, сороковини, поминки, роздача їжі — це не ритуальна механіка, а форма співпереживання, структурування болю, комунікація з предками, подолання страху. Кухня — ще один вимір фольклору. Те, що українці їдять борщ, галушки, квашену капусту, вареники, узвар, не випадково — це поєднання кліматичних умов, господарського циклу, релігійних обмежень і глибокого символізму. 

   Наприклад, пісна страва — не просто дієта, а етична установка на стриманість, очищення, співпереживання. Узвар — не просто компот, а напій пам’яті, який вариться на Святвечір із сушених фруктів як зв’язок між минулим і теперішнім. Галушки — символ достатку і затишку, тому їх готують на застілля, коли хочуть підкреслити теплоту дому. Архітектура традиційної української хати — приклад побутової філософії, яка глибоко вкорінена в фольклор. Білені глиняні стіни, солом’яна стріха, піч у центрі хати, покуть з образами — усе це мало не лише функціональне, а й оберегове, сакральне значення. Хата не будувалась навмання — дотримувались напрямків світу, викликали майстра з доброю славою, освячували воду, на ніч залишали хліб у хаті, щоби в домі був достаток. 

   У Карпатах — ще складніша архітектоніка: ґражда, замкнене обійстя, яке було і фортецею, і простором для спільного життя кількох поколінь. Це — матеріальний вияв ідеї самодостатності, укорінення, зв’язку з природою. Окрему роль у формуванні побуту відіграють регіональні відмінності: на Полтавщині — м’які пісні, ніжна вишивка, галушки; на Гуцульщині — трембіти, гуцульські капелюхи, бринза, барвисті килими, в яких кольори розповідають про історії; на Поділлі — злагоджені громади, майстерна вишивка «білим по білому»; на Слобожанщині — пісенна культура з тужливими інтонаціями, як відлуння історичних болей; на Волині — особлива увага до оберегів, бо це земля постійного прикордоння, захисту. 

   Фольклор не лише відображає, а й формує характер: українці — глибоко емоційна, але стримана нація. Ми співчуваємо, але не виставляємо це напоказ. Ми дбайливо ставимось до речей: навіть рушник — не просто тканина, а пам’ять, навіть стара скриня — не меблі, а історія роду. Історично фольклор був формою протесту. У часи окупації, утисків, колонізації саме в народній пісні передавалась пам’ять про те, що не можна було написати в газетах. Так виникли козацькі думи, стрілецькі пісні, повстанські балади. У них — пам’ять, гідність, біль, надія. У ХХ столітті, попри репресії, люди таємно вишивали, ховали співаники, переписували обрядові тексти в зошити. 

   У діаспорі ці обряди оживали на святкуваннях, у молодіжних таборах, у церквах. Діти українців у Канаді, США, Аргентині виростали з піснями, яких ніколи не чули в українських школах радянського періоду. Це означає, що фольклор сильніший за політику, бо його не можна викорінити — він у жестах, у звичці молитися перед дорогою, у мові, у наголосах, у тому, як бабуся пече паску. І навіть сьогодні, в час технологій, фольклор проникає в життя: молодь співає народні пісні в TikTok, дизайнери перетворюють візерунки рушників на принти для худі, музиканти змішують старовинні мелодії з електронікою, терапевти використовують казкотерапію на основі народних сюжетів. 

  Це доказ того, що фольклор — не про минуле, а про зв’язок із живим, актуальним, потрібним. Він формує вибір — як ми ставимось до старших, як сприймаємо смерть, як організовуємо святкування, як прикрашаємо дім. Він підказує, що життя — це не лише досягнення, а й пам’ять, тяглість, краса у повторенні. Він тримає націю в купі, навіть коли немає державності, навіть коли війна, навіть коли біль. І він, зрештою, дає внутрішню гідність — знати, що ти не порожній, а вкорінений, не викинутий у хаос, а належиш до великого живого тіла, яке дихає піснею, жестом, словом, святом і тишею.