Хто придумав, що дорослі не граються?

Авторка: 

Дарина Комина

   «Грайся, поки ще малий, бо далі вже часу не буде» – цю фразу чули, мабуть, усі. Закарбоване правило, як мовчазна угода, у нашій культурі: дитинство для гри (і то, не завжди, якщо вистачить часу після занять), а дорослість для справ. Але чому ми вирішили, що ігри мають вік? І хто встановив межу, за якою уява, легкість і експеримент стають недоречними?

   Взагалі, усе більше дорослих людей охоче занурюються у світ настільних ігор, відеоігор, рольових практик, театру імпровізацій, навіть косплею. Бізнес-команди будують комунікацію через гейміфікацію, а психологи застосовують ігрові методики для роботи з емоціями та стресом. Ігрові простори повертаються у доросле життя, але вже не як «дитячі забавки», а як повноцінний інструмент розвитку. 

   Психологія гри давно виходить за рамки розваги. Гра – це чудовий спосіб тренувати уяву, ризикувати без фатальних наслідків, відпрацьовувати стратегії поведінки, вчитися співпраці, а іноді й гідно програвати. У грі ми можемо бути ким завгодно, пробувати нові ролі, будувати нестандартні рішення й бачити світ під іншим кутом. Між іншим, саме ці навички цінуються і в «серйозному» дорослому житті.

   Хоч ми звикли асоціювати ігри з дитинством, історія свідчить, що дорослі гралися завжди. У Давній Греції та Римі ігри були не лише розвагою, а й способом виховання громадян. Платон у сьомому томі «Держави» писав, що через гру дитина й дорослий навчаються законам і цінностям суспільства. Гімнастичні змагання, театральні вистави, стратегічні ігри на кшталт латрункулів (римська версія шахів) розвивали не лише тіло, а й розум. У Римській імперії азартні кості чи пантоміма були частиною дозвілля навіть для сенаторів. 

   У середньовічній Європі ігри часто відображали соціальну ієрархію. Турніри лицарів були водночас змаганням, видовищем і тренуванням бойових навичок. Настільні ігри, на зразок шахів, мали символічне значення: вони вчили стратегії та планування, але й показували статус — далеко не кожен міг дозволити собі розкіш мати шахівницю. Водночас азартні ігри вважали небезпечними, і Церква часто засуджувала їх як спокусу та марнування часу.

  У XVIII столітті австро-угорський імператор Йосиф II, відкривши для громадськості віденський Пратер, фактично створив перший у Європі простір, де дорослі могли публічно «гратися». Спершу тут були стрілецькі тирі, циркові вистави, гойдалки – розваги, що цілком відкрито залучали до гри і чоловіків, і жінок усіх соціальних рівнів. Це був переломний момент, коли імператорські мисливські угіддя перетворилися на місце, де право на гру отримав кожен.

   У XXI столітті ігри переплітаються з роботою, навчанням та соціальним життям. Гейміфікація у бізнесі мотивує працівників, VR та AR створюють нові простори для спільної творчості, а LARP-фестивалі збирають тисячі учасників з усього світу. Доросла гра перестає бути чимось, що треба виправдовувати. Навпаки, вона сприймається як необхідний баланс між «треба» і «хочу». 

   Хоч ми і залишаємо дитячі ігри у минулому, однак минуле таки знаходить нас у грі. І коли дорослий кидає м’яч, катається на каруселі чи сміється під час настільної гри, він на мить повертає собі не лише дитинство, а й свободу бути собою. 

Пейнтбол