Василина Богоніс
Можна звикнути до сирен. Можна навчитися спати після безсонної ночі, перевіряти новини щогодини, прокидатися від вибухів і зранку все одно йти на роботу.
Але звикнути — не означає не втомлюватися.
Вже не перший рік українці живуть у реальності, до якої неможливо по-справжньому звикнути. Ми читаємо новини про обстріли, переживаємо за рідних, чекаємо повідомлень від близьких, прощаємося з людьми, яких ще вчора бачили у своїх соціальних мережах. Хтось втратив дім, хтось — близьку людину, хтось — відчуття безпеки, яке колись здавалося чимось природним. А хтось просто дуже втомився.
І, можливо, саме про цю втому ми говоримо недостатньо.
Нам часто здається, що потрібно триматися. Бути сильними. Працювати, допомагати, донатити, підтримувати інших і не дозволяти собі «розклеюватися».
Але іноді хочеться просто перестати бути сильною людиною.
Хочеться, щоб тебе обійняли. Без порад. Без «все буде добре, візьми себе в руки». Без спроб одразу знайти рішення. Просто обійняли та дали зрозуміти: «Я бачу, як тобі важко». І це нормально.
Нам усім іноді потрібно побути слабкими. Поплакати. Поспати зайву годину. Скасувати плани. Не відповідати на повідомлення. Залишитися вдома. Дозволити собі день, коли єдине завдання — пережити його.
Турбота про психологічну витривалість під час війни — це не про те, щоб завжди залишатися позитивними. І точно не про те, щоб змусити себе «не думати про погане».
Це про те, щоб помічати свій стан і не залишати себе з ним наодинці.
Якщо є можливість, розмова з психологом може стати великою підтримкою. Це простір, де не потрібно соромитися своїх сліз, страху чи втоми. Не потрібно боятися, що ви знову говорите про ту саму проблему, яка не відпускає вже місяцями, а то й більше.
Іноді нам справді потрібно, щоб нас просто почули. (Я спілкувалася з психологом і можу з упевненістю сказати - це того варте!)
Але якщо психолог зараз недоступний — через фінанси, відсутність можливості чи тому, що цей формат вам поки не підходить, це не означає, що ви залишилися без варіантів допомоги собі.
Спробуйте знайти те, що повертає вам хоча б трохи внутрішньої тиші.
Для когось це спорт. Для когось — танці, йога, малювання, в’язання, садівництво, кулінарія чи музика. Хтось читає, пише історії, збирає конструктори або займається фотографією. А комусь, як мені, допомагає… прибирання.
Я люблю перебирати речі, косметику, засоби для догляду, наводити порядок вдома. Іноді здається, що разом із речами я потроху збираю свої думки докупи.
Не обов’язково шукати якесь «правильне» заняття. Воно не повинно бути корисним, продуктивним чи приносити результат.
Воно просто має допомагати вам дихати трохи легше.
А якщо сил немає навіть на це — нічого страшного. Можна просто увімкнути тиху музику, медитацію або звуки дощу/моря, лягти під ковдру і дати собі 15 хвилин спокою.
Без планів на майбутнє.
Без прокручування проблем у голові.
Без необхідності щось вирішити прямо зараз.
Просто побути.
І, звичайно, не варто забувати про людей поруч. Друга, подругу, маму, тата, кохану людину, сестру, брата — того, кому можна написати: «Мені зараз так важко».
Але якщо наразі поруч немає людини, якій можна це сказати, я хочу нагадати ще про одну важливу річ.
Ви вже є у себе. І це не означає, що ви повинні самі впоратися з усім болем, який принесла війна. Не повинні.
Це лише означає, що навіть у найважчі дні ви можете спробувати бути на своєму боці.
Війна забрала у нас дуже багато. Але вона не повинна забрати ще й право жити.
І якщо сьогодні вам важко — не вимагайте від себе надзусиль.
Іноді достатньо просто прожити цей день. А завтра буде новий.
Немає коментарів:
Дописати коментар