Представляємо молоду художницю Надію Яценко

ЯЦЕНКО НАДІЯ ВОЛОДИМИРІВНА

Одна мудра людина якось сказала: «Збиваючись зі своєї стежки, шлях стає важчим». Малюючи змалечку, цей процес був для мене чимось звичайним, і я не помічала в цьому вмінні ніякої особливості, а тому думок про втілення його у життєвий шлях в мою просту голову не надходило. Моїм першим малюнком, який я здатна згадати, був спільний портрет моєї родини: мами, тата і мене. Проте назвати цей малюнок портретом важко – я просто намалювала три кола. Завдяки батькам у шкільні роки я ходила до художньої школи, яку попри все я так і не закінчила. Причин чому так сталось було багато, але одна з них моє несерйозне ставлення до свого талану. Коли у випускному класі настав час обирати професію свого життя, в мене було безліч варіантів окрім художнього напрямку. Я подавала документи і на філологію, і на політологію, і на журналістику, які насправді не були моїм справжнім покликанням. Я намагалась піти не тим шляхом. Але доля вирішила все інакше, і всі вузи були готові прийняти мене на контрактну форму навчання, чого на той

Гетьман Павло Скоропадський

час я не могла собі дозволити. Тож два роки я відчувала відчай, проте був час проаналізувати свої плани на майбутнє, і врешті решт я твердо вирішила пов’язати свою освіту з чимось творчим. Так, у 2011 році я стала студенткою Київського національного університету технологій та дизайну (КНУТД) за спеціальністю «дизайн». Цей університет прийняв мене з широко розкритими обіймами, за що я буду завжди йому вдячна! Зелена і не досвідчена, я була ніби школярка початкових класів у світі креативу. Пам’ятаю як на першому занятті з пластичної анатомії нам поставили для рисунку гіпсовий череп, і я, не знаючи з чого почати його малювати, просто дивилась на нього півпари. Але я одразу закохалась у творчу атмосферу цих стін, де кожен викладач мав індивідуальну мистецьку харизму та запал в очах до улюбленої справи. Спеціальність «дизайн» не була повністю направлена на суцільне вивчення мистецтва, а тому я не одразу долучилась до нього. Моя мистецька свідомість почала прокидатись, коли я зазнавала невдачі на профільних предметах, і постійно програвала на конкурсах молодих дизайнерів. Але разом з цим, я

помічала як моя художня чуттєвість яскраво проявлялась у інших дисциплінах, наприклад, у рисунку та живописі. Все це викликало в мене внутрішній монолог, в якому серцем я дійшла висновку про остаточний вибір чисто мистецького шляху. Моїм першим досягненням стала перша персональна виставка у столичній «Кінопанорамі», де я виставила прості начерки цанговим олівцем. А на початку 2017 року мені пощастило виставити свої роботи у галереї «РА» в рамках миротворчого проекту «Образ миру» від «Інституту миру», серед робіт інших талановитих молодих художників України. Ще одним захоплюючим спогадом для мене є літо 2016 року, який складається з днів, проведених на висоті 15го поверху з американським художником Ернесто Маранджи. На моїх очах був створений мурал на Ленінградській площі в Києві. Я асистувала цьому чудовому художнику в рамках проекту «Art united us». Так я відкрила для себе ще одну казкову нішу творчості – вуличне мистецтво. Те, як пахнуть фарби, і те, як

зтирається олівець об папір, створюють для мене особливий світ. Мистецтво для мене не лише те, чим я прагну займатись найбільше, а також шлях, який здатен допомогти мені зробити свій внесок для створення кращого і гарнішого оточення,  і світу в цілому. Мистецтво не знає кордонних обмежень, не знає політики, воно має силу об’єднувати людей. З цим я відчуваю ясніше гармонію та любов не лише до улюбленої справи, а й до життя. Мрію, що колись мій художній талан принесе користь людству, моїм співвітчизникам, або просто даруватиме людям приємний настрій. Принаймні зараз я відчуваю, що іду вірним шляхом. 

«Той, хто знає, що робити – той приборкує долю» 

Н. Міклухо-Махлай

Повідомляти про вчинення злочину - обов'язок усіх

Приховування злочину - це діяльність (бездіяльність) особи по приховуванню злочинця, засобів і знарядь вчинення злочину, його слідів або предметів, здобутих злочинним шляхом. Причому мова йде тільки про заздалегідь не обіцяне приховування, тобто про приховування, не обіцяне до закінчення (завершення) злочину. Це, наприклад, випадок, коли оточуючі знають, що злодій викрав чуже майно, користується ним після вчинення злочину і не викривають його перед постраждалим і правоохоронними органами. Тобто в подібному випадку – це можно вважати, як причетність до злочину.

Недонесення виражається у неповідомленні органам влади про злочин, що готується або вже вчинений. На відміну від приховування, недонесення - це діяльність пасивна (чиста бездіяльність). Незалежно від того, було чи не було воно заздалегідь обіцяно, чинним Кримінальним Кодексом воно злочином не визнається. Але ж у випадку, якщо в діях такої особи містяться ознаки іншого самостійного складу злочину, вона підлягає за нього кримінальній відповідальності. Так, наприклад, якщо така особа незаконно зберігала вогнепальну зброю, то така бездіяльність містить ознаки злочину та підлягає відповідальності за ст. 263 КК України.

При неповідомленні про злочин йдеться про моральну сторону обов’язку громадян повідомляти про підготовлюваний та вчинений злочин, а також доцільність кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочин.

Поведінку особи у суспільстві традиційно оцінюють як соціально-корисну, нейтральну, чи соціально-небезпечну. 

Неповідомлення про вчинення злочину, який передує легалізації, як однієї з форм небезпечної поведінки, було включено до складу ст. 209-1 КК України в редакції від 01.06.2010 р., що встановлює відповідальність за неподання, несвоєчасне подання або подання недостовірної інформації про фінансові операції, що відповідно до закону підлягають фінансовому моніторингу.

Повідомлення органам влади про достовірно відомо підготовлюваний чи вчинений злочин - моральний обов’язок громадян.

Можна називати неповідомлення про злочин “заздалегідь необіцяним неподанням допомоги правосуддю”, що полягає у умисному недоведенні наявної у особи інформації про підготовлюваний, вчинюваний або вчинений злочин до органів влади.

У низці країн Європи повідомлення про вчинення злочину є елементом правосвідомості громадян, тим чинником, який у багатьох випадках допомагає запобігти або припинити злочин, чи виявити злочинця. У кодексах багатьох держав різних частин світу є статті про відповідальність за неповідомлення. Таку діяльність всіляко пропагують поряд із встановленням відповідальності за неповідомлення про найтяжчі злочини. І на цьому етапі закон має стати стимулом для формування правосвідомості громадян повідомляти про відомі їм факти злочину, інструментом знищення правосвідомості моя хата скраю.

Повідомити про важкий злочин не повинно бути аморальним, це має стати обов’язком громадянина, оскільки це своєрідний громадський контроль за злочинністю і вагомий інструмент для забезпечення невідворотності покарання.

Безумовно і в Україні повідомлення про вчинений чи підготовлюваний злочин вважається закономірною діяльністю громадян. Наприклад, замовчування про місцезнаходження вбивці, злодія, про побиття малолітньої дитини не просто аморально, а суспільно-небезпечно, злочинно.

За право жити у безпечному суспільстві необхідно платити добросовісним виконанням обов’язків, спрямованих на створення такого суспільства, одним з яких повинно бути повідомлення про підготовлювані і скоєні тяжкі злочини.

Постало питання про необхідність встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про вчинення терористичних актів.

Відсутність відповідальності за неповідомлення про злочин негативно впливає на забезпечення прав малозахищених громадян.

У чинному кримінальному законі існує норма, що встановлює відповідальність за відмову свідка від давання показань, а це своїм змістом є досить близьким до неповідомлення про злочин, адже обидва діяння перешкоджають отриманню інформації про злочин правоохоронцями, і забезпечують з різних поглядів тотожні відносини.

Неповідомлення про вчинений злочин грубо порушує норми моралі не само собою, а у зв’язку із вчиненням важких злочинів, натомість якщо розглядати цей злочин без прив’язки до основного злочину, то очевидно картина моральності чи неморальності такого діяння деформується. У розкритті будь-якого злочину зацікавлені всі і кожен, за винятком осіб, які вчинили злочин, осіб, в інтересах яких вчинили злочин, і осіб, яким не байдужа доля злочинця.  Особа, яка стала очевидцем злочину, у випадку неповідомлення про це компетентним органам, вчиняє аморальний вчинок, який презирається суспільством. Теорія кримінального права визнає неповідомлення суспільно-небезпечним і караним у тих випадках, коли воно пов’язане з найважчими посяганнями. У цих випадках, як свідчать дослідники, моральний обов’язок громадян протидіяти суспільно-небезпечним діянням шляхом повідомлення про них відповідним органам влади, переростає в правовий обов’язок. Невиконання такого обов’язку тягне за собою не лише моральний осуд, але й заходи кримінальної відповідальності. Оскільки суспільна небезпека неповідомлення про злочин зумовлена суспільною небезпекою підготовлюваного або вчиненого злочину, необхідне встановлення відповідальності за злочини, які представляють підвищену суспільну небезпеку. Тому криміналізація

неповідомлення про вчинення злочину є доцільною не лише щодо особливо

тяжких, а також щодо низки тяжких злочинів.

Проте не лише ступінь, але й характер суспільної небезпеки основного злочину неповідомлення має впливати на встановлення відповідальності за неповідомлення про злочин. Значну суспільну небезпеку становить неповідомлення про злочини, які вчиняються стосовно малолітніх, чи осіб, які не можуть подбати про себе з огляду на старість, хворобливий стан. Особливістю такого неповідомлення є те, що вищезазначені особи не завжди можуть усвідомити вчинення проти них злочину, а тому з метою виявлення, припинення та попередження таких злочинів має додатково існувати обов’язок осіб, які володіють інформацією про вчинення злочинів проти незахищених осіб і доводити таку інформацію до відома правоохоронних органів.

Необхідно також встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про вчинення корисливих злочинів навіть невеликої або середньої тяжкості.  Інформацією про корисливі злочини значною мірою володіють особи, матеріально зацікавлені у недоведенні інформації до органів влади або ж члени сім’ї. Серед аргументів, наведених на користь встановлення кримінальної відповідальності, домінуючим є не лише допомога правоохоронним органам у вирішенні їхніх завдань, головним чинником є насамперед формування правосвідомості суспільства про невідворотність покарання, коли обов’язок

повідомити про вчинений іншими особами злочин сприятиме реалізації цього принципу. Очевидно, що встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочини має здійснюватись на рівні з підняттям рівня правосвідомості громадян за допомогою просвітницьких методів, а інколи, якщо це стосується латентної злочинності, і шляхом заохочень. Проте невід’ємним елементом формування такої правосвідомості має бути відповідна норма, що під загрозою відповідальності змушує громадян повідомляти про злочини.

К. Валер'янов

Ч. Петренко

Виставка живопису «Задзеркалля»

Музейно-виставковий центр «Музей історії Києва» та Юлія Полякова представляють виставку живопису «Задзеркалля»

( 06.03- 19.03.2017 р.)

        Юлія Полякова – молода київська художниця, яка створює незвичайні, відверті жіночі образи. За освітою вона графічний дизайнер, а живописом почала займатися з 2009 року. На початку творчого шляху роботи Юлії були представлені в автосалоні «Bentley Ukraine» та галереї «ART B&S». У 2009-му посіла перше місце на «Тижні українського мистецтва», а також представила першу персональну виставку «Ідентифікація Єви». Наступні 6 років працювала за фахом. Після творчої перерви вирішила спробувати себе в еротичному живописному жанрі: почала поєднувати у своїй творчості графічний дизайн, фото, графіку живопису, еротику, абстракцію і, в результаті, отримувати неординарні відверті роботи.

«Задзеркалля» – проект про естетику жіночого тіла. На 13-ти полотнах зображені жінки в спокійних, розслаблених позах, які заглиблюються у свій внутрішній стан, аналізують власні почуття, хвилювання, емоції.

Ідея проекту в тому, що жінки цікаві одна одній у якості власного відображення. Погодьтесь, жінкам властиве таке явище як самозамилування. І в цьому випадку інша особа є дзеркалом лише з тією різницею, що її можна відчути на дотик – теплоту тіла, м’якість тканин, текстуру шкіри.  І саме тут проходить межа між простою цікавістю і фізичною близькістю. Наскільки далеко можна зайти в цих дослідженнях? Обмежитись лише спогляданням чи дозволити собі щось більше? Це і є та межа дозволеного, що існує не тільки в нашому суспільстві, але і в нашій голові. І хоча на багатьох полотнах зображені наче б то різні дівчата, але, насправді, це просто різні сторони однієї людини – одного Я.

Леонід Коваленко

АМКУ дозволив купити росіянам контрольний пакет "Чернівціобленерго"

Як повідомив "Укрінформ" , Антимонопольний комітет України дозволив ТОВ "ВС Енерджі Інтернейшнл Україна" (VS Energy) купити більше 50 відсотків акцій енергопостачальної компанії ПАТ "Чернівціобленерго".

Про це повідомила прес-служба комітету в Інформації про рішення та розпорядження Антимонопольного комітету України (АМКУ) від 7 березня 2017 року.

"Надано дозвіл ТОВ "ВС Енерджі Інтернейшнл Україна" (м.Київ) на придбання акцій ПАТ "Енергопостачальна компанія "Чернівціобленерго" (м. Чернівці), що забезпечує перевищення 50% голосів у вищому органі управління", - йдеться у повідомленні.

На сьогодні "ВС Енерджі Інтернейшнл Україна" - одна з найбільших в Україні електроенергетичних груп VS Energy, яка належить росіянам Євгену Гінеру, Михайлу Воєводіну і Олександру Бабакову, володіє 45 відсотками акцій "Чернівціобленерго", ще 10 відсотків належить підприємству "ЛД-Україна". Групі VS Energy належить вісім енергопостачальних підприємств країни та частки ще двох енергопостачальних підприємств. Це найбільший приватний гравець на енергетичному ринку в Україні після ДТЕК Ахметова.

Творчість і робота молодої художниці Олішевської Таїсії, учасниці виставки "Образ миру"

Представляємо вам молоду художницю, Таїсію Олішевську, яка навчається в Київському університеті технологій та дизайну на факультеті дизайн, спеціальність - художник-модельєр. Такий напрям вона обрала не просто так. Творчість цікава для неї в усіх проявах. Таїсія займається не тільки художньою розробкою ескізів одягу, а й живописом, графікою, художньою фотографією, відеодизайном. Брала участь у багатьох конкурсах, серед яких нещодавно був "Сузір'я каштан", а також 
конкурс "Образ миру", де було представлено її відеороботу "мир у наших руках", яку вона намагалася виразити найбільш креативним уявленням даної тематики. 

"Образ миру" - надзвичайна виставка, прекрасні та неординарні роботи, приємна атмосфера і тепла зустріч відвідувачів. Чудовий конкурс, який допоміг виразити свій погляд.  

ЇЇ робота буде представлена для відвідувачів галереї впродовж усієї виставки.

http://podrobnosti.ua/2164031-v-kiv-vdkrili-vistavku-molodih-hudozhnikv.html 

Також представляємо її декілька різнопланових робіт.

Відкриття виставки "Образ миру" відбулося 1 березня у Києві в Галереї РА.  

Засновницю і президента Міжнародного Благодійного Фонду імені Святого Андрія Лілію Ватсон та колектив фонду нагороджено орденом «За громадянську доблесть».

Засновницю і президента Міжнародного Благодійного Фонду імені Святого Андрія Лілію Ватсон та колектив фонду удостоєно вищої суспільної нагороди України — ордена «За громадянську доблесть».

Офіційна церемонія вручення нагороди відбулась 28 лютого 2017 року в м. Києві.

Суспільний орден «За громадянську доблесть» заснований з метою відзначення видатних особистостей, заслуги яких перед Україною є свідченням високого патріотизму та громадянської свідомості. 

Леонід Коваленко 

Українська Канадіана. Від галицьких і буковинських піонерів до… Христі Фріланд

25 лютого книгарня “Є” та сайт “Історична правда” спільно з Посольством Канади в Україні та видавництвом “Дуліби” організували лекцію журналіста та історика Вахтанґа Кіпіані «Українська Канадіана. Від галицьких і буковинських піонерів до… Христі Фріланд» з представленням книги “Українська канадіана”. 

Лекція відбулась за активної участі Надзвичайного і Повноважного Посла Канади в Україні Романа Ващука.

КАНАДА СЬОГОДНІ Є ТРЕТЬОЮ КРАЇНОЮ У СВІТІ ЗА ЧИСЕЛЬНІСТЮ УКРАЇНЦІВ НА ЇЇ ТЕРЕНАХ. А ЩЕ СТО ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ РОКІВ ТОМУ ТАМ ЗОВСІМ НЕ БУЛО НАШИХ ЗЕМЛЯКІВ. ПРО ПЕРШИХ ЕМІГРАНТІВ, ЇХНЄ ЖИТТЯ І ПОБУТ РОЗПОВІВ В КНИГАРНІ "Є" ВІДОМИЙ ЖУРНАЛІСТ ТА ІСТОРИК ВАХТАНГ КІПІАНІ НА ПУБЛІЧНІЙ ЛЕКЦІЇ «УКРАЇНСЬКА КАНАДІАНА. ВІД ГАЛИЦЬКИХ І БУКОВИНСЬКИХ ПІОНЕРІВ ДО… ХРИСТІ ФРІЛАНД».

Роман Ващук

Проект «Канадіана» має на меті розповісти про трагедію еміграції і водночас величезні здобутки наших земляків за океаном. Піонерські часи, інтернування під час Першої світової війни, хвилі політичного розсіяння та економічного заробітчанства, подвиги під час Другої світової, спортивні й мистецькі досягнення, наукові дискусії — все це і є історією українців Канади. Публікації на ці теми розміщені на сайті «Історична правда».

Хоча в 1848 році кріпосне право у Галичині скасували, але більшість земель все одно належала феодалам. Тож вісімдесят відсотків галичан потерпало від браку землі. Ситуація була катастрофічною для тутешнього селянства. А в 1872 році уряд Канади ухвалив закон, що змінив життя буковинців та галичан. Згідно з ним повнолітній чоловік, який в’їжджав у Канаду, міг отримати в користування наділ, що називався «гомстед». Чутки про роздачу земель у далекій Канаді вперше просочилися на Івано-Франківщину в 1880-х. Німці, які жили в Галичині, поїхали освоювати нові землі Канади й заснували там свої ферми, які вже потім переросли в містечка, як, наприклад, Брудергайм. Саме в цьому містечку жив німець Йоган Креп, який надіслав листа до села Небилова, що на Івано-Франківщині із запрошенням приїхати до Канади. Так, його приятель Іван Пилипів вирішив податися за океан у пошуках землі. Зазвичай така еміграція була з квитком в один кінець. Якщо з Європи українці поверталися, то в Канаду й Америку їхали назавжди.

— Канада в той час була найбільш сприятливою для поселення наших земляків: і клімат, і грунти були близькі до українських, — стверджує журналіст. — Навіть сорти пшениці, які в мішечках везли українці в Канаду, дуже добре приживалися у канадському грунті. Найпопулярніша канадська пшениця, що нині називається там Red Pipe, а в Україні — «Гусар», була привезена туди з України. Тож одним із перших емігрантів також був хлібний колосок.

Перші українські поселенці на тлі «англіків» (так наші земляки називали місцеве населення) видавалися дикунами. Отець Дмитрів у своєму блозі на сайті «Історична правда» описує, як одного разу побачив брудного, занедбаного буковинського селянина та й каже йому: «Купи собі нормальний одяг і не ходи в тому лахмітті, в якому ти приїхав три роки тому зі «старого краю» («старим краєм» українські емігранти називали Україну). І поголися, адже тебе такого навіть на роботу ніхто брати не хоче». А той йому відповідає: «Я не можу цього зробити, бо жінка сказала, якщо поголюся, вона вижене мене з дому». Це свідчить, наскільки низькою була культура людей, якщо вони добровільно робили себе вигнанцями. Але все це минулося. І ті люди, які абсолютно не знали, як вести себе в тому суспільстві, і робили все не так, через «кільканадцять» років почали активно розвиватися. І вже у 1910-х роках в Канаді з’являються перші українці-депутати, купці, адвокати, торговці. Тепер багато керівників у Канаді саме українського походження.

Наші люди розпочинали життя в Канаді «з нуля». Жили в так званих халабудах, зроблених із дерева й глини. Такі напівземлянки називалися «бурдей». Селяни, вирушаючи в заокеанську подорож, їхали в невідомість. Вони везли із собою кілограми каміння, і тільки по приїзді туди розуміли, що воно також є в Канаді. Нині подібні історії викликають іронію, але ці люди насправді були піонерами. До речі, слово «піонер» у Канаді зовсім не має комуністичного забарвлення.

Українські емігранти перенесли назви сіл та міст України на карту Канади. Тепер і там є Тернопіль, Галич, Борщів, Золотий Потік, Рай тощо.

Коли наші земляки на початку Першої світової війни почали ідентифікувати себе як українці, їм заявили, що вони австро-угорські громадяни. Саме тоді почалася трагічна історія, яку дехто з перебільшенням називає «Канадським ГУЛАГом», починається етап інтернування (примусове перевезення українців у табори). Людей позбавили свободи. Довгий час українська мова залишалася лише родинною мовою. І тільки у 60-х роках завдяки деяким українцям та канадським чиновникам становище наших земляків змінилося. В Канаді запровадили політику підтримки інших національностей.

Вахтанг Кіпіані також показав фрагмент із фільму «Наші найперші», в якому розповідається про перших українських емігрантів у Канаду, якими були Іван Пилипів і Василь Ялиняк. У вересні 1891 року вони разом поїхали в Канаду з рідного села Небилова. Пліч-о-пліч пройшли надзвичайно важкий шлях, але згодом їхні дороги розійшлися назавжди, і вони більше ніколи не побачилися. Їхні могили навіть на різних цвинтарях. У цьому фільмі пояснюється, чому люди, які відкрили шлях до Канади для тисяч українців, не знайшли спільної мови, і що саме їх розсварило. А причина цього була актуальною тоді й залишається не менш актуальною сьогодні — церква. Саме на грунті релігії розійшлися Ялиняк і Пилипів. Перший залишився греко-католиком, а Пилипів став православним. Вони навіть судилися за найпершу українську церкву у провінції Альберта. Спершу проводили там почергові богослужіння, але зрештою суд віддав храм православним.

На сайті «Історичної правди» розміщено чимало історій українських родин, що вже давно прижилися за океаном. Вахтанг Кіпіані зазначає, що кожен

Сайт «Історична правда» за підтримки Посольства Канади в Україні представляють публічну лекцію журналіста та історика Вахтанґа Кіпіані «Українська Канадіана. Від галицьких і буковинських піонерів до… Христі Фріланд». Лекція відбудеться за участі Посла Канади в Україні Романа Ващука. Буде презентовано 1 том видання “Українська канадіана” від видавництва “Дуліби”.

“Українська канадіана” присвячена початкам історії українців у Канаді. Матеріали висвітлюють основні етапи історії еміграції українців до Канади, заснування перших українських поселень у канадських преріях, піонерські роки, перші випробування та успіхи канадських українців.

Христя Фріланд

Христя Фріланд — нинішній Міністр закордонних справ Канади - канадська письменниця, журналістка і політик. Мати Христі — Галина Хом'як (1946—2007), українка за походженням. Фріланд обіймала різні редакторські посади у виданнях Financial Times, Globe and Mail і Thomson Reuters, де була крівником і редактором новин, коли оголосила про звільнення й намір балотуватися на довиборах до парламенту Канадивід Ліберальної партії. Із січня 2017 року призначена міністром закордонних справ Канади.

Під час заходу можна було побачити фрагменти виставки «Подорож до Канади: досвід української імміграції 1891—1900», створеної Центром українського і канадського фольклору ім. Петра і Дори Кулів Альбертського університету. Цей науково-дослідний центр займається вивченням країнської народної культури в Канаді та інших діаспорних українських громадах.

Вахтанґ Кіпіані — український журналіст, публіцист, історик. Головний редактор Інтернет-видання «Історична правда», однойменного тележурналу на каналі ZIK, викладач магістерської програми з журналістики Українського католицького університету у Львові та кафедри PR у Національному університеті «Києво-Могилянська академія», засновник Музею-архіву преси.