Наснись менi цiЄї ночi
Прийди у сни мої
дiвочi,
Скажи, що любиш ти
мене...
Нi-нi, мовчи, бо сон
мине,
I я залишуся сама
Бiля розкритого вiкна,
Iз безнадiЄю в очах
Вдивлятимусь в
Чумацький шлях...
А там, в далекiй
вишинi,
Зiрки всмiхаються менi
I швидко, стрiмко вниз
летять -
Я не встигаю загадать
Бажання, що на серцi Є...
I гiрко так менi стаЄ;
Я вiдiйду вiд пiдвiконня
I враз порину у
безсоння.
Я думаю: де ти блукаЄш?
Чим мариш, що ти
вiдчуваЄш?
Якi до тебе линуть
сни,
I що несуть тобi вони
-
Журбу чи радiсть, гнiв
чи милiсть?
А може, я тобi
наснилась?
__________________________________________
Я читаю чужi листи,
Про чужi почуття
читаю.
Цi листи мав
одержати ти,
Але я їх чомусь
гортаю.
їх менi для розваги
дали,
Щоб для втiхи я їх
прочитала.
Цi листи такi довгi
були...
Але знаЄш, смiшного в них мало.
Вона пише, що
любить тебе.
Пише грамотно, з радiстю,
з болем.
I менi вже не шкода
себе,
Хоч
я марила довго тобою.
Я забула свої
почуття,
Те, як довго на
тебе чекала...
Бо попереду в мене
- життя;
В неї ж ти -
мабуть, все, що зосталось.
I якби моя воля була,
Я б забула про те,
що бажала.
Я вiд мрiй би своїх
утекла
I у неї б тебе
закохала.
Але я не чаклунка.
Мети
Досягти в мене сил
не настачить...
Я читаю чужi листи
Тiльки з розпачу -
Бог пробачить.
______________________________________
Туга за морем “У серці кожного ельфа живе туга за морем”
Дж.Р.Р.Толкін
Уже
весна. В душi ледь чутним болем,
Крiзь
зелень трав i пташок щебетання
Прокинулась
туга за морем -
Моїм
щасливим i п’янким коханням.
Весняний
вiтерець принiс з собою
Солоний
присмак iз далеких далей.
О
море! Я повiнчана з тобою,
Колиско
мрiй моїх i приспаних печалей.
В
тобi, хмiльному, втiлилося диво
Таке,
що людство у вiках шукало.
I
я лише тодi була щаслива,
Коли
уся у тебе поринала.
Я
сумувала, - о важкi хвилини! -
Коли
тебе надовго залишала...
З
усiх моїх коханих ти - Єдине
ВзаЄмнiстю менi вiдповiдало.
А
зараз я далеко так вiд тебе,
I
вiд засмаги вже немаЄ слiду...
О,
море - ти дитина сонця й неба!
Чекай
на мене. Скоро я приїду.
________________________________________
РОКСОЛАНА
Таке буваЄ
у романах,
Таке
буваЄ у кiно:
Руде
дiвча, нiким не знане,
З
полону на престол зiйшло.
Зеленоока,
непомiтна,
Та
й зовсiм же iще дитя, -
Вкраїнська
дiвчина не зникла
I
не пiшла у небуття.
Серце
турецького султана
Вона
зумiла пiдкорить,
I
стала зватись Роксолана...
Хай
бiльше серце не болить
За
українськими церквами -
Лише
мечетi навкруги;
Високi
Iстанбульськi брами...
Чужi
турецькi береги!
Вона
не стане нудьгувати,
А
звеселиться навпаки,
I
буде мудро керувати
Османським
краЄм на роки.
Таке
буваЄ у романах,
Таке
буваЄ у кiно:
Руда
султанша Роксолана -
Народу
нашого зерно!
___________________________________
Український варiант пiснi “Вelle” з мюзиклу
“Notre Dame de Paris”
Красуня
(Музика - Richard
Cocciante
Слова Галина
Ромащенко)
Квазiмодо:
Ти,
Мов
маленька пташка в синiм небi,
I
Всi,
хто тебе бачив коли-небудь,
Тi
Твоїй
красi вiддали шану, ну а я
Тебе
кохаю, але зовнiшнiсть моя
Така
потворна, що вселяЄ в тебе жах,
Не
може покохати жабу райський птах;
I
Краса
шукаЄ лиш подiбної краси,
Цiлую
в мрiях шовк твоЄї я коси...
О
Люцифере, душу в пеклi закатуй,
Але
прихильнiсть Есмеральди подаруй!
Фролло:
Грiх,
УособлюЄш в собi ти, дiво,
Смiх
Сатани
в очах твоїх вродливих,
Всiх
Спокус
життя мого найтяжча - саме ти
Стрiла
диявола, що досягла мети.
Мiж
мною й Богом вiдтепер стоїть вона -
Небесний
янгол чи блудниця чарiвна?
Нi,
Мабуть,
дарма молюсь щодня й щоночi я -
В
устах моїх її “смарагдове” iм’я*...
О
Нотр-Дам, я зраджу свiй священний сан,
Аби
лиш обiйняти Есмеральди стан.
Феб:
О,
Твої очi чорнi, мов маслини
Твої очi чорнi, мов маслини
Хто,
Заперечить,
що ти ще цнотлива?
О!
Твоя
постава в веселковому вбраннi
Нестримане
бажання виклика в менi.
Я
багатьох жiнок iз пристрастю кохав,
Але
таких, як ти, ще, знаЄш, не стрiчав!
Тож
Вiддай
менi свої принади чарiвнi,
Я
знаю: хочеш ти належати менi!..
О
Фльор-де-Лiс, твiй наречений не святий:
Не
полишаЄ Есмеральда його мрiй.
Утрьох:
Перед
очима вiдтепер стоїть вона -
Небесний
янгол i блудниця чарiвна.
О,
Циганка,
що спiва на вулицях пiснi,
Твiй
образ не лишаЄ спокою менi!
О
Люцифере, душу в пеклi закатуй,
Але
кохання Есмеральди подаруй!
Ти
подаруй!
---------------------------------------------------------------------------------------------------
*Esmeralda - з
icпанської “смарагд”
________________________________________
Опинитися в твоїх обiймах -
Ось
найперша серед мрiй моїх.
В
розумово-почуттЄвих вiйнах
Образ
твiй навiки перемiг.
Хочу
тебе палко обiймати;
Це
бажання, знаю, не мине...
Кращої
тобi не вiдшукати -
То
ж прийди i поцiлуй мене.
Обiймай
i пригортай до себе,
I
тримай, тримай - не вiдпускай!
Я
давно так мрiяла про тебе, -
Тож
цiлуй мене, не залишай!
У
твоїх обiймах я воскресну...
Хоч
таке намисливши, грiшу,
Та
тебе, мiй Янголе небесний,
Залюбки,
ти знаЄш, спокушу.
____________________________________________
Хто я така, щоб ти її покинув?
Через
таких не кидають дружин,
I
хоч я думкою до тебе лину,
Бачу:
немаЄ жодної з причин.
На
вiях туш, та порожньо у скронях -
Це
не її портрет, нi-нi - це я.
Так
лячно ворожити по долонях -
Бо
скажуть, що ти доля не моя.
Хто
їх розподiляЄ, тiї долi?
Трикутники
склада iз почуттiв?..
Дай
Бог тобi не знати того болю,
Що
мою душу всю до крихти з’їв.
_______________________________________________
Німа
Ну подивись на мене. Та невже
Така, як я, буде
про щось благати?
Майже два роки я
чекаю вже,
Жартуючи. В цей час
за грати
Ховаю серце, щоб ти
не почув,
Як кожен раз воно
волає болем.
До тебе лину, - так, де б ти не був,
Біжу до тебе –
містом, садом, полем.
А як знайду тебе –
тоді брешу:
Що я щаслива,
кажуть мої очі,
Вуста дурниці
мелють, не скажу,
Що я тебе
поцілувати хочу.
Мене тримає цілий
ряд причин,
Щоб прикидатися,
чому я поряд.
А ти один мені з
усіх мужчин!..
Але мовчу – і інші
не говорять.
__________________________________________
Канатоходець
Я танцюю досі на
жердині,
Що проходить повз
моє життя.
Мій танок триває і
донині,
Не доведений ще до
кінця.
Я зривалась. Кілька
раз зривалась,
Обіцяючи собі, що –
зась!
Знову на жердину
видиралась…
Ти дививсь і,
мабуть, чудувавсь.
Я не вмію бігати по
лезу,
Гратись з долею,
ставить на карту все.
Час іде. З жердини
я не щезла,
Хоч життя ії дуже
трясе.
Балансую, бо
найбільше хочу
Твої щирі оплески
зірвать;
Балансую, бо чекаю
ночі,
Де мене ти будеш
цілувать.
Жердь тонка.
Стрибать мені все важче.
Ти навіть не дивишся в мій бік.
Розсудить тверезо –
кинуть краще
Ці думки. Не мій ти
чоловік.
І понуро плинуть
дні й хвилини,
Сил нема мені і
бракне слів…
Я зірвуся залюбки з
жердини -
Тільки б ти на руки підхопив.
Прогулюючись Львовом
Блукаю старовинним містом,
Торкаюсь левів кам’яних;
Хоч серцю трохи в грудях тісно,
Та мрії – з вуличок вузьких -
До Ратуші, Церкви Успення,
В Домініканський монастир…
Я тут чекаю на натхнення,
На почуттів шалених вир.
І дочекалась. Тут, у Львові.
Ти ба: від
себе не втечеш!
Завтра в годину вечорову
До міста ти приїдеш теж.
Навіщо доля так жартує?
Тебе покаже – й забира?
Під Замковою лев чатує…
А серце плаче й завмира.
Проходжу я повз Галерею,
І майже плачу та сміюсь:
Ти приїздиш сюди. Без неї.
Та я до тебе йти боюсь.
Лиш тут минуле завмирає,
В бруківці синіх вечорів…
Я все ж таки тебе кохаю.
Тому є свідком мудрий Львів.
__________________________________________-
Роксолана ХХІ століття
Усі ми чули про історію османів,
Про їх імперію читали теж,
Про українську бранку Роксолану,
Що розцвіла серед стамбульських веж.
У сиве те шістнадцяте століття,
Не мала вибору вона, як жить,
Після невільничих торгів страхіття,
Змогла султана серце полонить.
Зараз не ті часи… І слава Богу!!
Тож «роксолана» вільна обирать
Свою життєву долю і дорогу:
Буть в Україні, чи в Стамбул літать.
Та що Стамбул!.. Набридли «роксолані»
Казки турецькі і рахат-лукум,
Азана1 звук, що будить на світанні,
І нелогічний хід турецьких дум.
Перегорне в житті таку сторінку,
До неї щоб не повернутись вже,
Вона – вкраїнка, горда й гарна жінка,
Їі таку весь світ в обійми жде.
Сама на себе гроші заробляє.
Для цього нащо їй чоловіки?
Вона до Риму й до Афін літає
Її Париж приймає залюбки.
І глянець прикраша її' усмішка,
Вона і є отой Святий Грааль,
Червоний килим… То її там ніжка
Так полонила Венеційський фестиваль
Теперь така сучасна «роксолана»
Комусь подобається, а комусь – і ні,
Вона не піддається вже омані,
І не співає вже сумні пісні.
______________________________________
___________________________________________________-
Мала
бути Янголом для тебе...
Мала
бути Янголом для тебе,
Огортати білими крильми,
Цілувати під північним небом,
Рятувать з імлистої пітьми..
Бути Дивом, на яке чекав ти
У північнім сяйві з-під небес,
Яке б міцно-міцно притискав ти,
Відчувавши, що відтак - воскрес.
Час минув - ти Янгола зневажив,
Він тебе турботою "дістав"...
Не сказав ти і не зауважив,
Був - і враз п'ятами накивав.
Я була тим Янголом... Молилась,
Щоб біда не вразила тебе.
Пір'я з моїх крилець розгубилось,
Поки кликала в лісах тебе...
Крик мій чули тільки дикі лосі,
Що жили у тих страшних лісах;
Вітер плутав золоте волосся,
Ноги в'язли в чорних болотах...
Не озвався... Зрадив і подався
У тяжку пітьму людських гріхів.
І терпець у Янгола урвався,
Вибився він із останніх сил
І тебе залишив серед тролів,
Серед мохом вкритих давніх пнів...
Геть пішов той Янгол диким полем,
Бо без крил злетіти не зумів.
Згодом відростуть у нього крила,
Хай не зразу... Може, пройде час...
І його турбота, милість, сила
Буде з тим, хто не завдасть образ.
Огортати білими крильми,
Цілувати під північним небом,
Рятувать з імлистої пітьми..
Бути Дивом, на яке чекав ти
У північнім сяйві з-під небес,
Яке б міцно-міцно притискав ти,
Відчувавши, що відтак - воскрес.
Час минув - ти Янгола зневажив,
Він тебе турботою "дістав"...
Не сказав ти і не зауважив,
Був - і враз п'ятами накивав.
Я була тим Янголом... Молилась,
Щоб біда не вразила тебе.
Пір'я з моїх крилець розгубилось,
Поки кликала в лісах тебе...
Крик мій чули тільки дикі лосі,
Що жили у тих страшних лісах;
Вітер плутав золоте волосся,
Ноги в'язли в чорних болотах...
Не озвався... Зрадив і подався
У тяжку пітьму людських гріхів.
І терпець у Янгола урвався,
Вибився він із останніх сил
І тебе залишив серед тролів,
Серед мохом вкритих давніх пнів...
Геть пішов той Янгол диким полем,
Бо без крил злетіти не зумів.
Згодом відростуть у нього крила,
Хай не зразу... Може, пройде час...
І його турбота, милість, сила
Буде з тим, хто не завдасть образ.
_______________________________________-
Впіймай мене…
Впіймай мене
Між віршами й романами,
Які пишу про мрії і про жаль.
Поміж рядків не граюся з туманами,
Мої сюжети чисті, мов кришталь.
Знайди мене
На карті між країнами,
В які літаю при нагоді я;
Пройдись музеями, мостами і стежинами,
І відшукай грецьке* моє імя
Впіймай мене
На площі в революцію,
У жовто-синіх стягах на плечі…
Ще не переписала Конституцію,
Та може, цим якраз займусь вночі ;)
Знайди, впіймай!
І в очі подивись мені:
Чи можеш за собою повести?
Щоб ніжки мої стали вже окрилені,
Щоб за тобою я могла іти?
Тримай!
Щоб я заради тебе кинула
Старанно створений мій світ…
Щоб у твоє життя полинула,
І не злякав мене політ!..
Не можеш?
Що ж… Я не здивована.
Бувай. Тікаю – без образ.
І не питай: «What’s
wrong?» схвильовано.
Є «ти». Є «я». Немає «нас».
Іди собі.
І спробуй з іншою.
Я ж повертаюсь у мій світ,
Щоб мандрувати, жити віршами,
Змінити історичний хід …
_____________________________________-
Серцежерка
Наші тихі, неквапливі кроки
Ледь тривожать сутінки дворів.
Ти питаєш: «Скільки тобі років?»
Я сказала. Ні, ти не зомлів.
Кавовим тебе поїла трунком,
Закохався, милий, і сказав:
«Як же так…Ти маєш вигляд юнки…
Що це - креми і спортивний зал?..»
Посміхнулась весело –не гірко(!),
В голосі ледь прослизнула хіть:
«Може, я -
всього лишень вампірка,
І мені уже кілька століть.
Пью я кров вродливих,синьооких
Юнаків –тому стільки й живу».
Кілька поглядів моїх глибоких:
І ти будеш мріять наяву.
Це не смішно, бо з вогнем я граюсь,
Можу я тебе занапастить.
Бо якщо з тобою покохаюсь,
Буде мене важко розлюбить.
Друзі твої скажуть: «От, повія,
Поїдачка парубоцьких душ…»
Ти такі пухнасті маєш вії,
Як мої… Та на моїх же туш!
І тому, йдучи крізь парку шати,
Кажеш ти, вдивляючись в ману:
«Ти –вампірка, і мені б – тікати…»
Марна справа – я наздожену.
____________________________________
Чекати на сигнал мобілки у цей вечір…
Яка я, виявляється, дурна!
Доросла ж дівка
- від ридання плечі
Здригаються тихенько. Чи ж нема
В моїй білявій голові хоч крихти
Що була б схожа на «здоровий глузд»?
Даремно малювала собі нігті,
І контур своїх соковитих вуст…
Не можна брати те, чого немає,
А не отримуючи, мов дитя, ревіть.
Ну що з того, що я тебе кохаю?
І стільки років виявились – мить?
_______________________________________-
Ніби тавро, що з роками не гоїться,
Вибита в серці у мене та дата.
Варту есе й нуднувату для повісті –
Ховаю любов за віршовані грати.
З дати тієї багато змінилося,
А почуття залишились живими...
І невзаємними… Тож залишилося
Кволе кохання у
клітці із рими
Приходить у життя така година,
Коли бажань ніяких вже нема,
Коли набридли друзі і родина,
І все одно – чи літо, чи зима.
Коли б лиш центром міста поблукати,
Аби додому не іти тепер;
Коли у ліжко –лиш кота б забрати!..
А кіт мій уже місяць, як помер…
__________________________________________________________
Kазки закінчуються швидко –
Нічого вічного нема.
Та зовсім на душі не бридко,
Хоч знов зосталась я сама.
Усе було – як кінострічка:
Красива я, красивий ти,
Красиве місто, і на личку
Цілунків вранішніх сліди.
Високі гори й панорами,
Бузковий вечір –лиш для двох.
Який сюжет для мелодрами!..
Але то зайве для обох.
Ще пам’ятаю твою ласку,
Але мана уже пройшла.
Я прочитала свою казку.
Спасибі, що вона була!
_____________________________________________
Про жіночу дружбу
(гумореска)
Море. Спека. Літній пляж.
На пляжі – дівчата.
Крем від сонця й макіяж –
Вийшли засмагати.
На шезлонгах розляглись,
Оголили спинки.
Одна каже: «Зашибись!
Ти пробач, Маринко,
Але з животом твоїм
Треба щось робити.
Абонет візьми у «GYM»*,
Щоб жирок спалити».
А Марина їй на те:
«Рацію ти маєш,
Та абонемент проте
Ненадійно. Знаеш,
Ліпосакцію** зклепать
Ефективніш буде.
Жир тобі зможу віддать -
Збільшиш собі груди
________________________________________________________
Я не буду жалітись на
долю
І чекати, щоб стали зірки.
Все, набридло! Собі я дозволю
Перекинути світ навпаки.
Раз кохаю – то значить, і
зваблю.
По цимбалах і місце, і час.
По цимбалах колишні всі граблі,
І що урвище ціле між нас.
Хай колись там ворожка казала,
Що нам разом не бути. Та ось
Вона купу всього обіцяла -
І нічого з того не збулось.
Раз я хочу – то ти моїм будеш.
Не вагайся – не той уже вік.
Нагадаю – і вже не забудеш
Ти ж всього лише чоловік!
В напівмороці у вітальні
Відчуваєш ти губ моїх смак…
Ну а там – недалеко й до
спальні.
І віднині усе буде так.
___________________________________________
Маргарита (альтернатива)
Перед очима ніби у тумані
Бал Сатани, вино і чорний кіт.
А відчуття – сумнівні і
незнані,
Мов на мітлі над Києвом політ.
Були часи – і вірилось, що
варта
Любов угоди з потойбічним
злом.
І легко доля ставилась на
карту,
В сталеві двері билася чолом.
Та моя помста критикам
латунським
За слово кривди Майстру – все
дарма.
Крем Азазелло і краса
чаклунська –
Від того зовсім користі нема.
Бо Майстер з року в рік пише
романи
На теми, мало схожі на любов.
На моїй шиї запеклася рана,
А на балу з неї скрапала кров…
Чи кров, чи може, то були
троянди,
Які, звичайно, кращі від
мімоз.
Майстер читав свої величні
мантри,
І я́́ була без голови – не
Берліоз.
Та час минув. І виявились
марні
Мітла і крем, і бал у
ню-вбранні.
Віднесло Майстра вітром
сизо-хмарним,
Туди, де місця вже нема мені.
_____________________________________
Парижанка
Я сьогодні парижанка –
Вип’ю кави філіжанку,
З’їм великий круасан,
Не співатиму асан
Я, рятуючись від драми,
А пройдусь до Нотр-Даму,
Загублюсь у цьому місті,
Повнім біженців й туристів.
Та мені все це байдуже,
Мій стрункий французький
друже.
Я сьогодні – парижанка!
Не дружина, не коханка
Не актриса й не модель,
Я тут – «belle mademoiselle”.
Кожна мить в Парижі – свято!
Пробіжуся я Монмартром,
Надихну лиш силуетом
Я тамтешнього поета,
Хай напише вірш поет,
А з художника – портрет.
Я сьогодні – парижанка,
Я засну лиш на світанку;
Після пляшки шардоне
Хміль так швидко не мине.
Можу з’їсти жабо-лапки
І на цьому ще не крапка.
Місто це – мов я в люстерці,
Сонечко в вітражнім скельці…
Лоскочи!.. На ні, облиш.
Ти такий, як я, Париж!
______________________________________________
До Данте
Скажи мені, Данте, мій друг у нещасті,
Що Музу невтішно кохав стільки
літ:
І в Середньовіччі, і в світі
сучаснім –
Навіщо лишаєм жертовний цей
слід?
Із віршів до тих, з ким немає
стосунків,
Сам погляд на кого - як вияв
правця,
Вночі лише рими – замість
поцілунків,
І так – з року в рік, і немає
кінця.
Скажи мені Данте, а шлюб з
розрахунку,
Коли іншу любиш, це страшно –
чи ні?
Стражденній душі чи не стане
рятунком
Співмешкання з тим, хто
байдужий мені?
Ти ж зміг - і нічого від того не втратив,
Не тільки поетом - політиком
став!
Хоч з міста тебе наказали
прогнати*,
Не думаю, що ти від цього
страждав.
Скажи мені, Данте, із мармуру збитий,
Чи варта вся шана посмерна
твоя,
Того, що в житті ти мав змогу
любити
Лише не взаємно, запитую я.
Бо вибір тяжкий. І вгадать
неможливо,
Чи втрутиться доля чи долі
нема.
Навіщо любов, розпочавшись
красиво,
З роками вже має ознаки ярма?
