 |
| Загін повстанців в горах Сьєрра-Маестра |
10 березня 1952 року до влади на Кубі прийшов професійний військовий Фульхенсіо Батіста, який встановив в країні військово-поліцейську диктатуру.
При правлінні диктатора Батісти США контролювали майже 70% економіки Куби (в тому числі 90% гірничодобувної промисловості, 90% електричних і телефонних компаній, 80% комунальних підприємств, 80% споживання пального, 40% виробництва цукру-сирцю і 50% всіх посівів цукру). Насправді північноамериканський капітал мав ще більший вплив, так як частково користувався послугами підставних осіб - кубинців (особливо часто до цього вдавалася мафія). Прямі інвестиції США в економіку Куби в 1958 році перевищили 1 млрд доларів - більше, ніж в будь-яку іншу країну Латинської Америки, крім Венесуели. Причому власне Куба нічого не отримувала: 2/3 доходів виводилися в США, а решту коштів йшли навіть не на розширення виробництва, а на захоплення підприємств, що належали кубинцям і землі та на хабарі кубинським чиновникам з метою ухилення від податків. Термін окупності американських інвестицій не перевищував 3-5 років, а прибуток становив від 20 до 40 центів на один вкладений долар.
Розорялися основні кубинські виробництва: тютюн, ром. Куба цілеспрямовано перетворювалася в країну монокультури - цукрової тростини. Все інше, аж до тапочок і сірників, імпортувалося з США. Навіть фрукти з овочами - за завищеними цінами: використовувалося не більше 10% придатних земель, інші були занедбані, незважаючи на високий - до 40% - рівень безробіття.
Гавану контролювала північноамериканська мафія, вона перетворила столицю на місцевий «Лас-Вегас» - контролювала гральний бізнес, проституцію, шикарні готелі, всю інфраструктуру, тримаючи на короткому повідку місцеву владу на чолі з Батістою: тотальна корупція, вбивства, викрадення людей - явища в порядку речей того часу.
Саме в ці роки Батіста встановив зв'язки з американською мафією. Їх основою стала його дружба і ділові відносини з гангстером Мейером Ланські. Після видворення з США на Кубу переїхав відомий мафіозі Лаки Лучано (це було в 1946 році), втім, коли про це дізналися американці, вони пригрозили припинити поставки ліків на Кубу, і Лучано довелося ретируватися в Італію. Таких гангстерів, як Френк Костелло, Віто Дженовезе, Санто Траффіканте-молодший, Мо Далітц і інших на Кубі приймали мало не на офіційному рівні, в найкращому готелі Гавани - «Насьональ-де-Куба». Саме там було підтверджено верховенство Лаки Лучано серед мафіозі США, там же Ланськи розпорядився прибрати Багсі Сігела, що стало помітним епізодом в історії Лас-Вегаськогих казино.
Батіста відкрив дорогу для великомасштабних азартних ігор в Гавані. Гавана стала «латиноамериканським Лас-Вегасом», а весь туристичний і розважальний бізнес в країні контролювався американською мафією. На острові з'явилися банди мафіозі, в завдання яких входило викрадення дівчат і примус їх до заняття проституцією, умови ж утримання в публічних домах Гавани (їх налічувалося 8550, в них працювало понад 22 тис. чоловік) були такі погані, що середній час життя повії після початку роботи не перевищувало семи років.
Американські монополії контролювали майже 70% економіки Куби (в тому числі 90% гірничодобувної промисловості, 90% електричних і телефонних компаній, 80% комунальних підприємств, 80% споживання пального, 40% виробництва цукру-сирцю і 50% всіх посівів цукру).
Земля на Кубі належала латифундистам: 7,5% землевласників були господарями 46% оброблюваних площ (причому 0,5% володіли 36,1% землі), а у 70% господарств було менше 12% землі. 200 тис. селянських сімей взагалі землі не мали. У той же час в найбільших латифундіях оброблялося лише 10% земель, 90% були занедбані. Безробіття на Кубі десятиліттями трималася на рівні 30% населення, а в 1958 році досягло 40%.
Батіста отримував від мафії мільйонні хабарі у вигляді «підношень», позолочений телефон або, наприклад, нічний горщик зі срібла.
У 1956 році в Гавані був побудований розкішний готель «Рів'єра», що обійшовся в 14 млн доларів США, мрія Батісти Мейра Ланськи і своєрідний символ кубинських успіхів. Офіційно Ланськи був лише «начальником кухні», але де-факто контролював весь готель. Це будівництво викликала невдоволення у кубинського народу.
В цілому, незважаючи на локальні економічні успіхи (прямі інвестиції США в кубинську економіку в 1958 році перевищили 1 млрд доларів), становище рядових громадян на Кубі було важким, країна залишалася досить бідною.
Широкого розмаху набув американський туризм, відкривалися казино та інші гральні заклади. В ході рекламних конкурсів, що проводилися телекомпаніями та редакціями газет на Кубі, щороку робилися ставки па суму, що перевищувала її державний бюджет. Близько 100 тис. кубинок «обслуговували» нічні заклади. «Наша країна, - говорив Ф. Кастро, - була колонією не тільки з точки зору економіки, ми були також колонією Сполучених Штатів і в області ідеології».
Вірно служив Батіста і місцевій олігархії, не забуваючи і про свої інтереси. За надання концесій кубинським магнатам або дозвіл на створення нових компаній, генерал отримував до 50% від суми укладеної угоди. Таким чином, він став акціонером 40 компаній. Батіста і його поплічники помітно збагатилися в результаті розгорнутого ними широкого будівництва доріг, готелів, розважальних закладів. Для фінансування цього штучно роздутого будівництва диктатор заснував Банк економічного і соціального розвитку, що був опорою режиму і купки кубинських олігархів, пов'язаних з іноземним капіталом.
Процвітали корупція і казнокрадство, спекуляція, народжувалося все більше нуворишів, а на протилежному полюсі панували злидні, голод, безробіття. Набуло поширення професійне жебрацтво. Середній місячний заробіток більшості робочих дорівнював тижневій зарплаті американського робітника. Нестерпним було становище сільськогосподарських робітників: 60% їх сімей жили в хатинах з земляною долівкою, часто без будь-якого освітлення, 44% їхніх дітей пе відвідували школу, 43% - не вміли ні читати, ні писати, 14% цих робочих були хворі на туберкульоз ; тільки 4% з них споживали м'ясо і 11% - молоко.
Наслідки хронічної економічної кризи, зокрема через антинаціональну політику уряду, відчували на собі і середні міські верстви.
В умовах, які межували з убогістю, проживало я більшість кубинських селян. Низькі закупівельні ціни, експлуатація з боку поміщиків і всякого роду посередників-перекупщиків, хронічне недоїдання, антисанітарні житлові умови, відсутність медичної допомоги, неграмотність - ось що становило найбільш типові риси сільського життя на Кубі при Батісті.
Політичних ворогів Батісти, як правило, чекала сумна доля. Наприклад, один з них, з числа найбільш непримиренних, Антоніо Гітерас, засновник студентської організації «Молода Куба», був застрелений урядовими військами в 1935 році в провінції Матансас. Багато інших опонентів диктатора просто пропадали безвісти.
До 1936 р Батіста створив потужний військовий апарат, оснастив армію новим озброєнням, закупленим в США, в тому числі гідропланами і бомбардувальниками, заново відбудував військове містечко Колумбію, збільшив платню військовослужбовцям. В результаті в його руках опинилася потужна сила - 30 тис. багнетів, здатна за першим наказом придушити «внутрішнього ворога».
Кубинська революція - збройна боротьба за владу на Кубі, почалася 26 липня 1953 року і закінчилася 1 січня 1959 року перемогою повсталих.
Найбільш радикальну групу всередині країни прогресивно налаштованої молоді очолив молодий адвокат Фідель Кастро.
26 липня 1953 року група з 165 повстанців на чолі з Фіделем Кастро виступила на штурм укріпленої казарми Монкада в Сантьяго-де-Куба. Після двогодинного бою революціонери зазнали поразки, багато хто був убитий, а решта заарештовані. Спроба другої групи з 27 осіб атакувати казарми в місті Баямо також виявилася неуспішною.
21 вересня 1953 року розпочався суд, на процесі Фідель Кастро захищав себе сам, відмовившись від адвоката, і виголосив свою знамениту промову «Історія мене виправдає». Хоча всі підсудні отримали тривалі терміни ув'язнення (Фідель Кастро був засуджений до 15 років), під тиском громадськості Батісте довелося через 2 роки амністувати повстанців.
Брати Кастро і близько 100 їх прихильників емігрували до Мексики, де вони не залишили планів з повалення диктатури Батісти і почали створювати організацію для майбутнього революційного виступу - «Рух 26 липня» (М-26). У Мексиці, на той час традиційному оплоті латиноамериканських революціонерів, сталася зустріч Кастро і Ернесто «Че» Гевари, який вступив в ряди М-26.
Незадовго до початку експедиції на Кубу двох активістів М-26 (Педро Мірет і Еніо Лейва) були заарештовані мексиканська поліція в своєму будинку в Мехіко, в виявленому тут схованці були знайдені 4 гвинтівки з оптичними прицілами, 3 пістолети-кулемети «Томпсон», 17 пістолетів і іншу зброю. Так в складі експедиції на Кубу виявилося не 84 людини (як планувалося спочатку), а 82.
Перед початком експедиції були зроблені зусилля по дезорганізації системи управління кубинських спецслужб і збройних сил: 28 жовтень 1956 року в гаванському кабаре «Монмартр» був убитий начальник кубинської військової розвідки, полковник А. Бланко Рихо. Дещо пізніше в Гавані було організовано замах на особистого ад'ютанта Ф. Батісти, але воно виявилося неуспішним.
Хід бойових дій
Висадка в Орьєнте
2 грудня 1956 року зі яхти «Гранма» біля селища Бєлік в районі Лос-Колорадос провінції Орьенте висадився загін з 82 повстанців. Через шторм висадка десанту затрималася на два дні, тому повстання, підняте 30 листопада 1956 під керівництвом Франка Паїса в Сантьяго-де-Куба, було швидко придушене урядовими силами.
Три дні по тому в районі Алегрия-дель-Піо загін був виявлений урядовими військами і лише дивом уникнув повного знищення. З числа учасників висадки загинуло 2 з 82. Розділившись на дрібні групи, повстанці зуміли з боями досягти гірського масиву Сьєрра-Маестро і закріпитися там.
Партизанська війна
1957 рік
16 січня 1957 повстанці успішно провели першу наступальну операцію - атакували військовий пост в гирлі річки Ла-Плата. Втрати противника склали 2 вбитих, 5 поранених і 3 полонених, повстанці втрат не мали. Пораненим солдатам було надано медичну допомогу, а після збору трофеїв їх і полонених відпустили].
22 січня 1957 повстанці атакували із засідки і розгромили маршову колону урядових військ при Льянос-дель-Інфьерно.
17 лютого 1957 року в Сьєрра-Маестро Фідель Кастро дав своє перше інтерв'ю кореспонденту американської газети «The New York Times».
Проте, протягом перших трьох місяців положення революціонерів залишався критичним, однак їм вдалося завоювати довіру мешканців регіону, збільшити свою чисельність і успішно вести бойові дії проти місцевих сил армії і поліції. Дещо пізніше Кастро вдалося встановити зв'язок з підпільною організацією M-26, що діяла в Сантьяго-де-Куба і Гавані.
В середині березня 1957 повстанці Ф. Кастро отримали від Ф. Паїса підкріплення - загін з 50 добровольців, що збільшило їх сили майже вдвічі.
У 1957 році «Рух 26 липня», «Революційний директорат 13 Березня» і Народно-соціалістична партія поширили бойові дії на нові території, були утворені фронти в горах Ескамбрай, Сьєрра-дель-Кристаль і в районі Баракоа.
Крім ведення бойових дій в сільській місцевості М-26 за допомогою співчуваючих елементів в студентському середовищі і збройних силах організувала кілька виступів в містах, які, втім, не зробили істотного впливу на хід бойових дій.
13 березня 1957 року члени «Революційного директорату» атакували президентський палац і одну з радіостанцій; більшість нападників загинули в бою з поліцією і армійськими частинами, але ця подія мала значний суспільний резонанс.
5 вересня 1957 року вийшла піднято повстання в місті Сьєнфуегос, повстанці захопили штаб військово-морських сил в Кайо-Локо, зброю, але потім виступ був придушений.
У сільській місцевості події розвивалися більш успішно, повстанці завдали ряд ударів по урядовим силам:
28 травня 1957 повстанці здобули перемогу при впевнений, захопивши армійські казарми. Повстанці втратили 7 чоловік убитими і 8 пораненими, противник - 19 убитими і 14 пораненими;
27 липня 1957 повстанці здобули перемогу при Естрада-Пальме;
31 липня 1957 повстанці здобули перемогу при Буейсіто;
2 серпня 1957 повстанці здобули перемогу при Омбріто;
20 серпня 1957 повстанці здобули перемогу при Пальма-Моче;
17 вересня 1957 повстанці здобули перемогу при Піно-дель-Агуа;
2 листопада 1957 повстанці здобули перемогу при Майрон;
6 грудня 1957 повстанці здобули перемогу при Ель-Сальто;
24 грудня 1957 повстанці здобули перемогу при Чапора.
У липні 1957 року прямий контакт з Ф. Кастро встановили представники «помірної» опозиції Ф. Батісте: в Сьєрра-Маестра прибутку Феліпе Пасос і лідер партії «ортодоксів» Рауль Чибаса, з якими було підписано маніфест про утворення «Революційного громадянського фронту». Маніфест вимагав відставки Ф. Батісти, призначення тимчасового президента (на цей пост претендував Ф. Пасос), проведення загальних виборів і аграрної реформи.
12 липня 1957 року Ф. Кастро озвучив «Маніфест про основи аграрної реформи» [10], після чого підтримка повстанців з боку селян істотно посилилася. Певну користь повстанцям принесло ту обставину, що уряд Батісти в цей період часу перебувало в натягнутих відносинах з США - основним економічним партнером і військовим постачальником Куби того часу.
1958-1959 роки
У січні 1958 повстанці почали видання підпільної газети «Ель кубано лібре» ( «Вільний кубинець»).
На початку 1958 року колона з 50 повстанців на чолі з Ф. Кастро здійснила перехід в гірський масив Сьєрра-дель-Кристаль, де був відкритий «другий східний фронт Франк Паіс».
6 лютого 1958 року в затоці Нуевітас з яхти «Скейпед» на узбережжі Куби висадився загін «Революційного директорату 13 березня», який після п'ятиденного переходу розгорнув партизанський рух в горах Сьєрра-Ескамбрай.
24 лютого 1958 року почала мовлення підпільна радіостанція повстанців - «Радіо Ребельде» (Radio Rebelde).
30 березня повстанці атакували і захопили аеродром Моа, в цей же день на польовий аеродром у Сьенагілья (в Сьєрра Маестро) приземлився перший літак військово-повітряних сил повстанців - C-46, який доставив 12 бійців і партію зброї.
24 травня 1958 року урядові війська зробили спробу переламати хід війни, почавши «генеральний наступ» на Сьєрра-Маестра (Operation Verano), в якому взяли участь 12 піхотних батальйонів, один артилерійський і один танковий батальйон (14 тис. військовослужбовців).
11-21 липня 1958 року відбулась одна з найбільших і запеклих боїв - бій при Ель-Хігуе, в якому повстанці оточили і змусили капітулювати піхотний батальйон під командуванням майора Кеведо (згодом офіцер перейшов на бік повстанців).
28-30 липня 1958 року, в триденному битві біля Санто-Домінго була розгромлена велика угруповання урядових військ, два батальйони зазнали серйозних втрат - до 1000 убитими (за американськими даними - 231 загиблий) і більше 400 полоненими і перебіжчиками, а повстанці захопили найбільші з початку війни трофеї: два легких танка, 10 мінометів, дві базуки, більше 30 кулеметів, 142 напівавтоматичних гвинтівок «Гаранд», понад 200 магазинних гвинтівок, 100 тис. патронів, 3 радіопередавача і 14 УКВ-радіостанцій «PRC-10 ».
З літа 1958 року стратегічна ініціатива перейшла на бік революціонерів. В кінці серпня дві колони повстанців (близько 200 бійців) під командуванням Ернесто Че Гевари і Каміло Сьенфуегос спустилися з гір, перетнули з боями провінцію Камагуей і вийшли до провінції Лас-Вільяс.
У жовтні 1958 року активізувалися переговори повстанців з представниками політичної опозиції Ф. Батісте (в кінцевому підсумку, за результатами цих переговорів, 1 грудня 1958 року в селищі Педрери був підписаний «Пакт Педрери», який встановлював форми співпраці).
Новий наступ повстанців почалося на всіх фронтах у другій половині жовтня 1958 року народження, під їх контролем практично цілком виявилися провінції Орьенте і Лас-Вільяс. В кінці листопада 1958 року вирішальні бої розгорнулися на заході.
16 грудня 1958 повстанці оточили місто Фоменто з населенням близько 10 тис. Чоловік і після дводенних боїв урядовий гарнізон припинив опір. Повстанці взяли в полон 141 солдатів і захопили значну кількість зброї та військового спорядження.
21 грудня 1958 повстанці атакували і після запеклих боїв зайняли місто Кабайгуан з населенням в 18 тис. Чоловік.
22 грудня 1958 року почалися бої за місто Пласетас з населенням близько 30 тис. Жителів.
25 грудня 1958 з боями були зайняті місто Ремедіос і порт Кайбара.
27 грудня 1958 року загони Повстанської армії на чолі з Че Геварою почали наступ на місто Санта-Клара, бій за який тривало до 1 січня 1959 року.
31 грудня 1958 головнокомандувач збройними силами Куби, генерал Франсиско Табернілья доповів Ф. Батісте, що армія повністю втратила боєздатність і не зможе зупинити наступ повстанців на Гавану. В цей же день Батіста і 124 інших функціонера покинули острів, залишена ними адміністрація фактично припинила своє існування.
1 січня 1959 року повстанські війська увійшли в Сантьяго. 2 січня 1959 року загони повстанців вступили в Гавану, 6 січня в столиці урочисто прибув Фідель Кастро.
Партизанська війна після перемоги революції
Падіння режиму Батісти призвело до початку партизанської війни, але вже проти Кастро. З певного моменту конфлікт підтримували США, а рушійною силою були кубинські емігранти, що влаштувалися у Флориді. У 1960 року виник великий осередок опору в гірському масиві Ескамбрай, де до вересня 1962 року діяли 79 бойових загонів під назвою «Армія національного звільнення» (близько 1600 бійців). Крім того були озброєні диверсії - підпал супермаркету «Ель Енканто» і вибух 4 березня 1960 року в порту Гавани французького корабля «Ля Кувре» з вантажем зброї. Збройний опір було повністю придушене на Кубі тільки в 1966 році.
Василь Гриценко
