Автор: Анастасія Колесникова
«Я не люблю уверенности сытой,Уж лучше пусть откажут тормоза!»
В. Висоцький.
Коли мова заходить за Бодлера і його творчість, на думку спадає завчений ще зі шкільних років театральний «конфлікт» Станіславського і Курбаса. Конфлікт, якого насправді, не було. Просто різні бачення мистецтва. «Виймати» із себе божевільного, чи прикидатися ним?Підхід «Станіславського» видається більш «людяним», апелює до почуття. А підхід Курбаса – штучним, апелює до розуму. Для першого мистецтво – це метафізика, для другого – ремесло.
Існує тенденція називати творчість Бодлера «штучною». Бо для нього поезія – не засіб самовираження. Це не власне «я». Вона не сповнена по вінця ліричними почуттями, у ній немає особистісного. Це творення краси, мистецтва. Виписати душу може кожен, а схвилювати іншу – ні.
Слідуючи за Едгаром По, Бодлер сприймає «робленість, продуманість поезії», незалежність від натхнення чи «чутливості серця». На перше місце виходить не людина з її переживаннями, а індивідуальність з її «розумним» стражданням.
У цьому контексті можна говорити і про «смерть автора» у Бодлера, улюблену метафору структуралізму. Справді, поет наче з усіх сил намагається зникнути, позбавивши свій твір будь-яких відбитків людського. І у той же час, за словами Жана Батая, «Бодлер – людина, яка ніколи про себе не забуває». Він наче спостерігає за своїм сприйняттям об’єктів та речей.
Як на мене, творчість ніколи не може бути до кінця «об’єктивною» . Безумовно, митець не пише про ті речі, які його не цікавлять чи не зачіпають. Отже, обов’язково конфлікти і мотиви йдуть із глибин «стривоженої душі». Коли на рівні емоцій автора не має, коли здається, що творить лише самий розум, він прозирає крізь тематичний і конфліктний рівень. Та й сам поет у листі до нотаріуса Анселло зізнавався: «Чи треба Вам говорити... що в цю жорстоку книгу я вклав усе своє серце, усю свою ніжність, усю свою релігію (вивернуту), усю свою ненависть? Правда, я напишу протилежне, поклянуся великими богами, що це книга чистого мистецтва, удавання, фіглярства, але я збрешу, як ярмарковий шарлатан».
Окрім власне творчості, славу «штучної», «бездуховної», «механічної» заробила і сама людина бодлерового дендизму.
Однак, я вважаю, що ця концепція людини не має нічого спільного із концепцією робота.
Денді – не робот. Денді – людина, яка працює над собою. І сама «штучність» не тотожна механічності. Якраз, навпаки, вона означає відхід від первинного, природного, тілесного у бік духовного.
Бодлер і його «ненависть» до праці. Бодлер в «оголеному серці» писав: «В будь-якій діяльності є щось огидне». І в той же час основою його світогляду не лише поетичного, але й життєвого виявляється саме праця. Поезія Бодлера твориться працею. Недаремно, його улюбленим письменником був Едгар По, який у своїх естетичних трактатах продукує думку про «робленість поезії». І сам Бодлер,так само як і американський колега, надавав перевагу шліфуванню вже написаного вірша хапанню за написання нового. Отже, поетичний метод Бодлера – метод праці, метод ретельного і невсипущого вдосконалення,і зовсім не творення в єдиному пориві.
Треба розмежувати розуміння поетом «діяльності» і «праці». Неприйнятна для денді діяльність – все, що лежить поза самою людиною. Праця – це те, що перетворює людину.
Денді – люди, які працюють із собою. І цей вид праці набагато важчий за будь-яку діяльність. Ліпити з себе ідеальну, досконалу людину із природи, як даності – суть Бодлерового мистецтва.
Загалом самовдосконалення Бодлер розглядає як рушій людського прогресу, хоча саму віру у прогрес людства він називає доктриною ледарів. Людина не повинна рухатися у натовпі, вона має рухатися самостійно. «Не може бути істинного прогресу, який би не полягав би у самій людині і не здійснювався б нею самою».
Бодлеровий дендизм - не про штучність, у тому розумінні, в якому найчастіше нами сприймається це слово. Це про працю, величезну працю над собою. Прагнення досконалості. Ідеалу. Бога. Якщо Бог – це штучність, якщо Бог – це механізм, тоді так, можна сказати, що людина, на думку Бодлера, має прагнути цієї штучності…
Поет, який цурається близькості. У його творах завжди відчувається дистанція між автором і читачем. Бодлер залишається невловимим, навіть попри очевидну експресію заховану чи не в кожному поетичному рядку. Він показує світ таким, яким бачить, однак приховує те, як «переживає» цей світ. Його страждання, незважаючи на діонісійське свавілля у текстах, залишається витримано аполонічними, статичними. Однак ефект «відчуження», «відсторонення» не лише наслідок слідування «античуттєвій» естетиці Едгара По. Гадаю: власне життя, непрості і болючі стосунки із родиною зробили з Бодлера «чужинця». Породило його огиду до людської природи, яка в свою чергу вилилася у філософію індивідуалізму, глибоко замкнутого. Філософія, яка обирає самотність: «Людина хоче бути вдвох. Геній хоче бути самотнім». Поет наче зрікається для себе усього людського – у тому числі і любові, рисі властивій звичайній людині: «Всяка любов – проституція»; «Коханці проституток, знаю – /Ви безтурботно живите, /А я поламаний за те, /Що в небі хмари обіймаю».
Ще одна заувага: Бодлер навчився перетворювати свої страждання на мистецтво, емоцію на розумне, природне на штучне. Таким чином, пишучи про Зло в людині і навколо неї, він поетизує, «оштучнює» реальний світ, цим самим даючи йому право бути визнаним, хоча б у закарбованим мистецьким пензлем.
Ренесанс - Контренесанс. Відверте заперечення людської природи, точніше її цілковите визнання і осягнення – і як наслідок спроба подолання – має спільну нитку із бароковою естетикою, її скепсисом. І водночас творчість Бодлера видається антропологічною, тобто центрованою, а рух до центру характерний для епохи Ренесансу. У центрі поетичного доробку опиняється саме недосконала людина, сплін і зло земного світу. Бодлер поетизує звичайну людину!? Трапляється щось на кшталт визнання через заперечення.
Каїн чи Авель? Зло чи добро? Надлюдина. Розглядаючи творчість поета крізь призму дихотомії «зла і добра», натрапляємо на парадокс. Традиційно, «добро» – це завжди рамки. Коли існують уявлення про те, що таке «правильно», «правда», «душа», то мають існувати і межі, перетнувши які опиняєшся на стороні «неправильного». «брехливого», «тілесного». Демон – це, насправді, ангел, що впав, бо загордився. Зла як такого не існує. Зло – відхилення від Добра. Отже, добро – норма, а зло – виняток. Сартр писав, що «аби викликати запаморочення, свобода повинна обрати безкінечну неправоту. Лише тоді вона буде чимось одиничним у цілому всесвіті, цілком залучена в Добро; але щоб бути у змозі кинутися у Зло, свободі потрібно повністю примикати до Добра, підтримувати та укріпляти його».
«Добро» - завжди обмеження, а зло – це бунт проти вимушеної доброчесності. Добро – несвобода, а зло – боротьба із нею.
Що ж у Бодлера? Для початку зазначимо, що поетова своєрідна релігія – гностицизм. За цією філософією, земний світ – нижчий, , недосконалий, а Бог – істота надсвітова. Вони протиставляються у автора як «сплін» та «ідеал».
Розуміння «зла» у Бодлера виявляється нетрадиційним, бо зло трактується ним як щось загальне, колективне, а добро – особливе, виняткове. В «Оголеному серці» поет пише: «Зло творять без докладання зусиль, природно, закономірно; тоді як добро завжди є плодом певного вміння»; «Пригадайте та проаналізуйте все те, що е природним, усі дії та бажання чисто природної людини, й ви натрапите лише на жахливі речі. Все прекрасне й шляхетне є плодом розуму й розрахунку. Потяг до злочину, який людська тварина вбирає в себе ще в материнській утробі, є цілком природним. Натомість чеснота є цілковито штучною, надприродною».
«Виняткове добро» - привілегія так само «виняткової», «штучної» людини – особистості, усамітненого героя з класу «великих», який протистоїть звичайним людям.
Виходить, що намагаючись утвердити добро, Бодлер обирає зло. Цей вибір яскраво демонструється у поезії «Каїн та Авель», де поет шляхом нагнітання, спочатку уславляючи рід Авеля і засуджуючи плем’я Каїна, зрештою, рокірує їх. «Блаженний Авель», добрий Авель – представник нижчого світу, звичайний пристосуванець, чи то б пак з розряду «корисних людей» - вдоволених і дуже діяльних: «Авеля плем'я, падло із жиру, / Здохнеш — землю угноїш хоч раз!». Чи не правда, тут є щось від Родіонівської теорії про людей тремтячих?
До речі, згадуються й слова із пісні російського барда про ситу впевненість, перевагу над якою автор віддає смерті.
«Злий» і «проклятий Каїн», який бунтує проти добра, натомість у автора знаходить симпатію, що, зрештою, визначає за його родом майбутнє. І воно полягає у тому, щоб скинути Бога…
За Батаєм, Бодлер обирає Бога, щоб ще більше належати Сатані. Сатана – земний Бог, а Бог – небесний Сатана.
У Бодлера «добра» і «зла» як моральних категорій немає зовсім. У нього зло – низ, коли хочете, екзистенція, «добро» - потяг до вищого, який має позаморальну природу – есенцію.
Бодлер у прагненні вічної свободи. Бодлер, насправді, сповідував екзистенціалізм. Філософія «денді» - філософія екзистенції. Екзистенції відповідальності. Існування передує сутності. Цей світ може подарувати єдине – і це життя, ким бути – вирішує кожен сам. Поетів вибір бути «великою людиною». Такий вибір – вибір сміливців. І зрозуміло, не кожен наважиться його зробити. Саме тому в щоденнику Бодлер писав: «Нації породжують великих людей лише всупереч самому собі. Велика людина – переможець власної нації». Штучна людина, певною мірою, – це надлюдина. Той самий тип, який возвеличував Ніцше, що у свою чергу перебував під впливом творчості Бодлером. Чи не поезія нашого героя дала поштовх народженню концепції сильної людини?
Бодлер прагне свободи. Права творити самого себе, і не залежати ні від умов, ні обставин, ні генетики. Але від власних внутрішньо-зовнішніх зусиль. У поета немає традиційного бунту свободи. Він вільний, визнаючи залежність від природи, і в той же час вірячи у людську здатність, якщо не подолати її, то принаймні мінімізувати.
Бодлер у пошуках істини. «Штучна людина» Бодлера – одна зі стежок, яка веде до Бога. Під Богом мною розуміється образ тої не до кінця усвідомлюваної точки, до якої завжди прагне дістатися людина. Точки, яка тотожна поняттю «істини», «добра» і прагненню «щастя», «гармонії», «спокою». Великого примирення. Філософія людської думки щодо його досягнення запропонувала два шляхи, які б я назвала: «поверненням додому» і «рухом уперед». І якщо рух уперед – це індивідуалізація, то повернення до «спільного дому» - це щось на кшталт «духовного» соціалізму. Коли «повернення» - це про колову подорож Одіссея, про колективне несвідоме Юнга і колективну душу Толстого, то у випадку «руху уперед» - точка прибуття не повинна збігатися із точкою відліку. Неповернення до загального знаменника, природи чи лона Великої матері, а навпаки посилена індивідуалізація і подолання природного у собі. Апофеозом «руху уперед» якраз є «штучна людина» - денді. «Бути великою людиною і святим перед самим собою» - так писав про своє життєву мету поет. За Юнгом, це прагнення Самості. Як Данте спускається в Пекло, так і Бодлер стикається зі «злом земним» щоб визнати тіньову сторону людського: «У кожній людині завжди живі два прагнення: одне до Бога, інше – до Сатани…».
Не примирившись із власними недосконалостями, що їх природи плодить наче квітки, відбутися самому неможливо. І якщо Данте примиряється – його подорож включає етап Чистилища – прощення самому собі. То Бодлер, хоч і визнає залишається непримиренним. І коли пекло – це земний світ, рай – надсвітова сфера, то чистилище – власне його непримиренність. Через це, певно,усе життя поет наче завис між небом і землею.
Тож, штучність людини Бодлера - у її непримиренності із власними недосконалостями. Він визнає їх, але жодних компромісів не приймає…
Хоча ліричного героя Бодлера нам важко відчути, між ним і нами залишається якась дистанція, прірва у той самий світ, змальований у поетових текстах. Бодлер замкнутий, недосяжний. І спілкування із ним неможливе на рівні емоцій, проростає на глибшому і вищому рівні – рівні думки. І коли все-таки бачити людину – як істоту, що рухається до горизонту, а її далека мрія – це зорі, що світили усю Дантову подорож між Пеклом та Раєм, коли визначальним для характеристики людського вважати таки дух, то можна побачити і Бодлерову людину. Яка підіймається горою, аби сягнути небесної блакиті і розчинитися в ній. Не стати небом – бо це означає позбутися індивідуальності, яка – безсмертя.
А стати хмарою, тою самою, яку, долаючи межі між світами, обіймав Бодлер, самотній і водночас гордий із того, що він у цій любові винятковий.
Список використаних джерел:
Батай. Жорж. Б28. Литература и Зло / Пер. с фр. и коммент. Н.В. Бунтман и. Е.Г. Домогацкой, предисл. Н.В. Бунтман. - М.: Изд-во МГУ,. 1994.- 166 с.
Бодлер Шарль, Вальтер Беньямін
Паризький сплін. Есе / Шарль Бодлер, Вальтер Беньямін; пер. з фр. та нім. Романа Осадчука — Київ : Комубук, 2017.— 368 с.
Шарль Бодлер. Щоденники http://bodlers.ru/Moe-obnazhennoe-serdce-1.html
https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=2257
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B8_%D0%B7%D0%BB%D0%B0
