Як побут і обставини минулого впливають на наше сьогодення

Авторка: Діана Мельник

   Фольклор і локальні регіональні традиції -  це не просто етнографічні цікавинки, які можна побачити на ярмарках чи у музеях. Це жива тканина, з якої виткане повсякденне життя нації, її уявлення про світ, мораль, естетику, ритм щоденних дій. У випадку України це має особливу вагу, бо через століття бездержавності, колоніального тиску, заборон мови, культури, переслідувань і репресій саме фольклор і традиції були тим, що зберігало національну ідентичність і передавало її в побуті, у родинах, у громадських практиках навіть тоді, коли офіційні інституції мовчали або працювали проти. Фольклор не є чимось відокремленим від реального життя — навпаки, це саме життя в його первинному, природному вигляді: в українській хаті з її обрядовими елементами, у вишитому рушнику над образами, у вечорницях, де співали веснянки і водили хороводи, у посту перед Великоднем, у магічних обрядах на Андрія чи Купала, у жниварських піснях, що несли ритм праці й злагоди. Кожна деталь має значення — від візерунку вишивки, який символізує родючість, захист, силу, до послідовності дій під час приготування обрядової страви: скажімо, кутя вариться з пшениці не випадково — це зерно як символ життя, циклічності, воскресіння. Люди могли бути неписемними, але знали десятки прислів’їв, приказок, пісень — це був їхній університет, їхній внутрішній кодекс моралі. І цей кодекс впливав на всі рішення: коли садити, коли женитися, коли відмовити, коли пробачити, кого боятися, кого шанувати. 

   Весілля, наприклад, не просто церемонія — це цілий цикл дій, у якому кожен учасник громади мав свою роль: молоді, старші, дружки, свахи, батьки, сусіди, музиканти. І все було кодифіковане: які пісні співаються, як виглядає коровай, як перев’язати рушником, як зробити «покривання» молодої, як проводити з батьківської хати — це не лише соціальний контракт, а й глибоке відчуття переходу в новий статус, у нове життя, в іншу реальність. 

   Це формує людину не менше, ніж університет або закон. Так само і смерть — у фольклорі вона не є кінець, а перехід. Обряд голосіння, тризна, сороковини, поминки, роздача їжі — це не ритуальна механіка, а форма співпереживання, структурування болю, комунікація з предками, подолання страху. Кухня — ще один вимір фольклору. Те, що українці їдять борщ, галушки, квашену капусту, вареники, узвар, не випадково — це поєднання кліматичних умов, господарського циклу, релігійних обмежень і глибокого символізму. 

   Наприклад, пісна страва — не просто дієта, а етична установка на стриманість, очищення, співпереживання. Узвар — не просто компот, а напій пам’яті, який вариться на Святвечір із сушених фруктів як зв’язок між минулим і теперішнім. Галушки — символ достатку і затишку, тому їх готують на застілля, коли хочуть підкреслити теплоту дому. Архітектура традиційної української хати — приклад побутової філософії, яка глибоко вкорінена в фольклор. Білені глиняні стіни, солом’яна стріха, піч у центрі хати, покуть з образами — усе це мало не лише функціональне, а й оберегове, сакральне значення. Хата не будувалась навмання — дотримувались напрямків світу, викликали майстра з доброю славою, освячували воду, на ніч залишали хліб у хаті, щоби в домі був достаток. 

   У Карпатах — ще складніша архітектоніка: ґражда, замкнене обійстя, яке було і фортецею, і простором для спільного життя кількох поколінь. Це — матеріальний вияв ідеї самодостатності, укорінення, зв’язку з природою. Окрему роль у формуванні побуту відіграють регіональні відмінності: на Полтавщині — м’які пісні, ніжна вишивка, галушки; на Гуцульщині — трембіти, гуцульські капелюхи, бринза, барвисті килими, в яких кольори розповідають про історії; на Поділлі — злагоджені громади, майстерна вишивка «білим по білому»; на Слобожанщині — пісенна культура з тужливими інтонаціями, як відлуння історичних болей; на Волині — особлива увага до оберегів, бо це земля постійного прикордоння, захисту. 

   Фольклор не лише відображає, а й формує характер: українці — глибоко емоційна, але стримана нація. Ми співчуваємо, але не виставляємо це напоказ. Ми дбайливо ставимось до речей: навіть рушник — не просто тканина, а пам’ять, навіть стара скриня — не меблі, а історія роду. Історично фольклор був формою протесту. У часи окупації, утисків, колонізації саме в народній пісні передавалась пам’ять про те, що не можна було написати в газетах. Так виникли козацькі думи, стрілецькі пісні, повстанські балади. У них — пам’ять, гідність, біль, надія. У ХХ столітті, попри репресії, люди таємно вишивали, ховали співаники, переписували обрядові тексти в зошити. 

   У діаспорі ці обряди оживали на святкуваннях, у молодіжних таборах, у церквах. Діти українців у Канаді, США, Аргентині виростали з піснями, яких ніколи не чули в українських школах радянського періоду. Це означає, що фольклор сильніший за політику, бо його не можна викорінити — він у жестах, у звичці молитися перед дорогою, у мові, у наголосах, у тому, як бабуся пече паску. І навіть сьогодні, в час технологій, фольклор проникає в життя: молодь співає народні пісні в TikTok, дизайнери перетворюють візерунки рушників на принти для худі, музиканти змішують старовинні мелодії з електронікою, терапевти використовують казкотерапію на основі народних сюжетів. 

  Це доказ того, що фольклор — не про минуле, а про зв’язок із живим, актуальним, потрібним. Він формує вибір — як ми ставимось до старших, як сприймаємо смерть, як організовуємо святкування, як прикрашаємо дім. Він підказує, що життя — це не лише досягнення, а й пам’ять, тяглість, краса у повторенні. Він тримає націю в купі, навіть коли немає державності, навіть коли війна, навіть коли біль. І він, зрештою, дає внутрішню гідність — знати, що ти не порожній, а вкорінений, не викинутий у хаос, а належиш до великого живого тіла, яке дихає піснею, жестом, словом, святом і тишею.

Анатомія меланхолії або ж чому смуток приносить іноді розраду?

Авторка: Дарина Комина

   Сумна музика, під яку хочеться просто дивитися у стелю, фільми про самотність, дощ за вікном, меланхолійні роздуми про майбутнє чи ностальгія за минулим. Парадоксально, але факт: у світі, що пропонує мільйони розваг, в тому числі по ту сторону екрану телефону, ми все одно тягнемося до чогось ніжного, повільного, гіркуватого. Неначе вистигла кава, хоча на вибір є різні мультисмакові соки. Чим же нас так може приваблювати подібний «vibe»?

   Меланхолія – це не просто смуток, а глибока емоційна рефлексія, стан сповільнення, в якому людина відчуває світ не яскравим, а дещо м’яко затіненим. Це може бути пов’язано з втратою, втомою, змінами, однак не завжди має конкретну причину. Це своєрідний стан між світлом і темрявою, у якому людина не тоне, але й не пливе активно. І в цьому є щось на диво приємне: зануритися в тишу свого смутку.

   Ще з епохи Відродження меланхолія вважалася особливою ознакою глибокої душі. У «Меланхолії I» Альбрехта Дюрера постає фігура з крилами, замислена, з поглядом у порожнечу, і в ній бачать символ внутрішньої боротьби творчої особистості. Для романтиків XIX століття меланхолія була не вадою, а благородним станом чутливості до краси й болю світу. У класичній психології меланхолія вважалася формою повільної депресії. Ще Зигмунд Фрейд писав про неї як про «горювання без об’єкта», але сучасна наука частіше бачить у ній нормальну частину емоційного спектру, особливо якщо вона не триває хронічно і не руйнує повсякденне життя. Меланхолія дозволяє психіці опрацьовує те, що не встигла раніше. 

   І в цьому допомагають «збудники», шо викликають катарсис, тобто психологічний ефект очищення, відчуття полегшення через емоційне «проживання». Особливо сильно цей ефект працює у мистецтві, що дозволяє «дотиснути» емоції, які не дотиснулися в реальному житті. Уявімо людину, яка не дозволяла собі поплакати після втрати. Вона випадково чує пісню типу «Creep» Radiohead або натрапляє на «Один в каное», і щось розривається. Їй стає гірше і краще водночас. Це ознака того, що глибока емоція нарешті знайшла вихід. І це можна окреслити як «зворушлива туга», себто парадокс, коли сум викликає задоволення. 

   У житті, де популярна «токсична продуктивність» і «будь краще щодня», меланхолія виглядає як щось неприйнятне. Сучасний світ вимагає бути «в порядку», навіть коли не спиш третю ніч під звуки сирени. У соцмережах переважають усмішки, мотиваційні тексти і цитати про силу. І через це подеколи ми забуваємо, що людина – це не пост із Pinterest, де все ідеально. Або ж навпаки, інформація про втрати і запуски ракет надломлює нас, як би не намагатися це приховувати. Іноді хочеться просто побути слабким у світі, де необхідно бути постійно готовим до незгод. У важкий період час на меланхолію це психологічна гігієна, а не прояв слабкості. Люди, що дозволяють собі тимчасово «випасти» зі швидкості світу часто відновлюються глибше, ніж ті, хто весь час тисне на газ. 

   Саме тому меланхолійний настрій – це безпечна зона, що не примушує «виправлятися». Фільми, музика чи картини неначе визнають цей стан, обіймають його. Як, наприклад, “Lost in Translation” чи “Her” – історії, де самотність стає простором для тиші й самопізнання. А пісні Біллі Айліш, Лани Дель Рей або сповільнені TikTok версії відомих мелодій дають простір для тиші всередині. Певно, можна назвати сумні прояви мистецтва певним бунтом проти штучної позитивності і знеболення, що не завжди лікує. Меланхолія – це мовби тиха кімната десь усередині, де можна сісти й нічого не робити. Іноді саме в цій кімнаті ми почуваємося найкраще. Тому якщо ви ловите себе на тому, що ставите на повтор сумні треки, переглядаєте старі фільми, читаєте поезію або просто дивитесь у вікно без сил – можливо, це не втома. Це психологічний стан промовляє: «Дай мені трохи меланхолії, я з неї зроблю силу». 

Маловідомі казки братів Грімм

 Авторка: Марія Труш

Всі знають такі казки як Попелюшка, Білосніжка, Хлопчик-з-пальчик, Гензель і Гретель і так далі. Але є ще багато розповідей, про яких мало хто знає. Цей не дивно, бо не всі історії зможуть вкласти дитину, але налякати – ще й як. Це пов’язано з тим, що Якоб і Вільгельм Грімм збирали їх по всім германомовних землях, а тоді вони не відрізнялися м’якістю. Наприклад, багато чув вже про оригінал Рапунцель, де героїня народила близнят від принца після того, як мачуха відрізала волосся і прогнала її. Через багато років зустріла сліпого принца та зцілила його. А далі щасливий кінець. І це не єдина історія, яка шокувала своїм оригіналом. Ще існують ті легенди і розповіді, про яких ніхто не чув. Воно й не дивно, бо їх мораль зрозуміла, але сюжет викликає питання. Ось приклади їх, яких ви, вірогідно, не чули. 

Вірний Іоганн

Казка розповідає про слугу Іоганна, який служив вірою і правдою старому королю. На смертному одрі король взяв у слуги клятву, що молодому принцу він покаже всі кімнати крім одної, де знаходиться картина. Новий король продивився всі кімнати, але коли дійшла черга до того самого приміщення, юнак змусив відкрити її. Картиною виявився портрет королівни. Закохавшись з першого погляду, король хотів зробити її своєю дружиною і Іоганн придумає план викрадення. Як стає зрозуміло, казка про те як слуга допомагав зберегти щастя свого короля. Це, до речі, одна з небагатьох історій, де головний герой не людина дворянського походження. В чому ще незвичність цієї казки? Іоганн, коли запобіг здійсненню 3-х пророцтв воронів, що стосувались смерті короля, робить доволі дивні речі. Молодий король, не розуміючи нічого, засуджує його до відрубання голови. Перед виконанням вироку, слуга розповідає про пророцтва, за що піддається прокляттю – перетворюється в камінь. У короля і королеви з часом народжуються близнята, а Іоганн-камінь стоїть в кімнаті, де була картина. Король-батько думав, як повернути слугу до життя. Був лише єдиний спосіб: відрубати голови дітям і змазати кров’ю камінь. Батько зробив це, а воскреслий герой оживив дітей. Happy end.

Іоринда і Іорингель

Це імена двух закоханих, які втекли в ліс, тому що їх батьки були проти. Вони чули що це ліс відьми-сови, але не прийняли до уваги. Іоринду викрадає відьма і перетворює на солов’я. Всі птахи, які живуть у відьми в замку, це дівчата, яких вкрала злодійка. Однак в одній із версій казки дівчата, яких утримувала відьма, були обмануті коханими і в замку могли вільно займатись справами, щоб жити окремо і самостійно. І в обох версіях Іорингель доводить своє кохання і одружується на коханій.

Співаюча кісточка

Казка починається з того, що в одному королівстві завівся дикий кабан, що шкодив полям. Король оголосив, що на тому, хто вб’є кабана, видасть єдину дочку заміж. За цю справу взялись два сина бідняка. Підійшовши до лісу, брати розділились і пішли в різні частини лісу, але старший вирішив випити для хоробрості. Виходячи з корчми, він побачив молодшого, який тягнув тушу кабана. Було темно і брат запропонував допомогу. Коли сини бідняка дійшли до мосту, старший вбив молодшого і закопав тіло під мостом. Король, нічого не знавши, видає свою дочку за братовбивцю. При питанні де його брат, чоловік сказав що загинув від кабана. Проходить час і один пастух знайшов кісточку. Зробивши з неї сопілку, юнак зібрався на ній заграти, але, на його подив, інструмент заспівав. Пісня розповідала про злочин. Пастух приніс чудасію королю і він провів аналогію і зрозумів, що сталося з покійним братом. Старшого брата зашили заживо в мішок і кинули в ріку, а молодшому поставили пам’ятник.

Розбійник-наречений

У одного мірошника була дочка і, коли вона підросла, він вирішив видати її заміж. Наречений з’явився одразу і доволі багатий, дівчина відчувала що щось не так, тому вирішила навідатися в будинок нареченого. Хатина була в лісі. Там була лише бабуся, яка розповіла, що її майбутній чоловік – розбійник і навіщо він хоче розлучитись. Почувши голоса, що приближувались до хатинки, стара жінка заховала дівчину за бочками. Зайшов розбійник з компанією, яка тримала дівчину, що все намагалася вирватись. Відібравши коштовності, жертву прив’язали до стола. Розбійник дістав ніж і перерізав їй горло. При готуванні вечері, палець з каблучкою впав за бочку та перелякана наречена заховала його в платті. Вночі бабуся вивела з будинку дівчину і та повернулась додому. На наступний день, під час весілля, дочка мірошника розповіла все що бачила, видавши все за сон. Але під кінець наречена витягла палець з каблучкою, що підтверджувала реальність сну. Розбійника-нареченого повісили.

Фрау Труда

Жила неслухняна дівчина і вона захотіла піти до Фрау Труди. Не послухавшись батьків, вона знайшла будиночок. Там героїня казки побачила чорного, зеленого і червоного чоловічка та злякалась. Потім заглянула в вікно і побачила чорта. Зайшовши в дім, вона зустріла Фрау, яка розповіла що дівчина узріла вугільника, лісника, м’ясника і її саму. Наступне що відбулося – відьма перетворила героїню в поліно і кинула в камін. Коли багаття розгорілося, Фрау Труда сіла біля нього і почала грітися.

Сонце ясне всю правду відкриє

Кравець не мав роботи і вирішив обікрасти першого подорожнього. Він зустрів єврея і пригрозив вбивством. Жертва божилась, що у нього всього 8 геллерів тільки, а чоловік побив його до смерті. Помираючи, єврей сказав що від сонця нічого не сховається. Кравець обшукав тіло і знайшов лише 8 геллерів, після чого сховав труп в кущах. Пройшли роки, чоловік знайшов роботу, одружився, поховав батьків і виростив дітей. Одного разу, п’ючи воду, чоловік побачив сонячного зайчик і зітхнув, сказавши, що єврею там добре. Дружина спитала про кого він і вбивця розповів. Жінка розповіла кумі, кума – сусідці і вже через 3 дні кравця судили.

Дівчина із Бранкеля

Дівчина пішла в каплицю Святої Анни і попросила благословення на шлюб. Це підслухав молодий причетник і сказав, що, хай ще подумає. Героїня, подумав що це боже мовлення, сказала: «Помовчи, хай мамка ще подумає.»

Казка-загадка

Три жінки були перетворені в квіти, але одна могла приходити в ночі до свого чоловіка. І якщо він віднайде її в образі рослини, то чари втратять силу. Герой знайшов і відрізнив дружину від 2-х інших, але питання – як?

Ось список маловідомих казок. Так, вони дивні, але це пов’язано з часом коли їх розповідали. Тоді жорстокість була нормою, і такі казки навряд чи розкажуть батьки. Казки – це відображення того, що відбувалось і вірили люди.

   

Країна Мрій – 2025

В дні Купальського Сонцекресу з 20 по 22 червня на території Національного ботанічного саду ім. М. Гришка відбувся 21 міжнародний етнофестиваль «Країна Мрій». Засновник та ідейний натхненник фестивалю музикант, композитор та промоутер українського фольклору Олег Скрипка започаткував його ще в 2004 році і провів на Співочому полі в Києві.

«Країна Мрій» найбільший етнічний фестиваль в Україні, що об’єднує любителів фольклору, сучасної етномузики, родинного відпочинку й української душі.  цього року пройшов як і попередні у форматі народного гуляння-ярмарку. 

Цьогорічний фестиваль було представлено основними музичними головною сценою Мрії та етно-фольклорною  Край Рай, а також сценами Героїчною, Містичною, Кримською. На цих сценах мрійники, які завітали на фестиваль, могли послухати живу музику, що поєднала сучасне звучання з глибокими народними коренями. Серед різних українських виконавців, що виступали на фестивалі можна було послухати такі відомі гурти, як: 

KARNA – гуцул-метал, що пробуджує дух Карпат;

ЯРРА – колектив із енергійною етноелектронікою;

АНКА – молода, але вже помітна на українській сцені співачка;

Гурт «Вій» – містичне звучання українського андеґраунду;

Гурт «Кому Вниз» – символ внутрішньої сили й українського року;

Гурт «Cuibul» – драйвовий фанк із молдовськими мотивами;

The Doox – унікальне поєднання народної мелодики та сучасних ритмів;

Мертвий Півень – пісенна поезія з філософським підтекстом.

До українських гуртів приєдналися також два іноземних литовський фолк-рок-гурт  Žalvarinis з Вільнюса  та молдовський гурт Cuibul (Кишинів), які чулово відіграли для слухачів. В музичній програмі ще можна було почути живе виконання найкращих кобзарів, лірників, бандуристів, які виконували старовинні пісні.

Окрім музичних виступів, відвідувачі могли прийняти участь в обрядах та автентичних дійства, які відтворюють стародавні традиці,  скуштувати етнічні кухні та завітати на ярмарок майстрів з різними виробами народного мистецтва та придбати книжки, прикраси, крафотову продукцію, свічки, посуд та вбрання. Неподалік від алеї ще був  майстер-клас з ковальства, де можна було спостерігати, як виробляються витвори  з металу та  поетична сцена, де  послухати сучасних авторів. 

Працював як і завжди дитячий етно-майданчик з народними іграми, казками та інтерактивними майстер-класами для дітей та підлітків. В цьому році вперше на дитячій галявині встановили сцену на якій виступали різні дитячі колективи, зокрема юні таланти Київського палацу дітей та юнацтва. Окрім цього юним відвідувачам влаштували ще активності у стилі середньовіччя  від акторів театру «Камелот». 

Гучною була сцена Героїчна, яка вперше цьогоріч з’явилася на фестивалі і знаходилась неподалік від центрального входу. На ній виступали гурти, представниками яких є військові, що нині захищають Україну від підступного ворога. На сцені звучала різна музика від рокової до народної етнічної. Неподалік цієї сцени  розташувався. благодійний фонд «Шалені волонтери», що  демонстрував артефакти російсько-української війни та збирає донати на ЗСУ. На їх локації також працювала імпровізована сцена з музичними виступами. За Героїчною сценою трохи нижче на пагорбі розміщувалася Кримська сцена: «Lavanda tarlası», яка пропонувала відвідувачам багато активностей.

Вдруге «Країна Мрій» представила відвідувачам етнофестивалю «Країну Містичну», що була однією великою частиною, своєрідною брамою у світ духовних знань та езотерики. На цій локації відвідувачам пропонували долучитися до занять з йоги, звукотерапії, медитації, трансформаційних ігор, чайних церемоній, а також послухати музику. В «Країні Містичній» можна було познайомитися з різними духовними, енергетичними та шаманськими практиками, Аюрведою. Яскраво була представлена звукотерапія від школи гри на хендпані а також великий вибір цілющих інструментів – ханги, буддійські чаші, барабани, шаманські бубни й багато інших. Окрім цього працювала вега-кухня, де можна було поласувати вегетаріанськими смаколиками від різних виробників.

Цього року, на жаль, не виступав засновник Олег Скрипка зі своїм гуртом, але Гімн фестивалю написаний ним у 1998 році – однойменна пісня гурту ВВ "Країна Мрій" звучав. Добру справу робить пан Олег в цей нелегкий для України час, пропагуючи українську культуру, несе зміни країні через дії.  

Тож «Країна Мрій» – це не просто простір відродження етнічних народних традицій, а й спільнота однодумців мрійників, які вірять у велич народної культури та  самобутності української нації що народжується у спілкуванні людини з природою та піснею.

Леонід Коваленко.