Интернет реклама УБС

09.05.15

«Мамо, якщо ти будеш плакати, то мені що робити?»

Що ми знаємо про героїв, про сміливих та відданих? Як вони живуть, що відчувають? Чи відчувають самі себе незвичайними? У 2012 році, на врученні 9-ї премії «Гордість країни», свою заслужену нагороду отримала надзвичайна жінка, Роксолана Дзьоба-Балян. У цей день найвищі державні діячі, українські зірки та інші заслужені люди приходять на нагородження аби особисто віддати шану звичайним людям, які своїми незвичайними вчинками доводять неможливе та відроджують віру у добро. Ці люди приймають рішення серцем, а у їх скромних поглядах ховають героїчні вчинки. Роксолана, пересуваючись на візку, перемогла усю Європу у стрільбі з луку. «Мені дуже приємно, що мене взагалі номінували на цю премію. Це для мене такий український «Оскар», мабуть. Відчувати себе жінкою і почувати себе впевнено – ось моє особисте досягнення», – зазначила Роксолана. Життєвий шлях цієї жінки не може залишити байдужим жодного. У 17 років дівчина потрапила під потяг, переходивши через залізничний шлях. Був пізній вечір, видимість нульова. Почувши як наближається з-за лісу поїзд, Роксолана була впевнена, що він ще дуже далеко... «Я прокинулась тільки в лікарні, – розповідає дівчина в одному із своїх інтерв’ю, – Мені потім розповіли, що електровоз протягнув мене по рейках двісті п'ятдесят метрів, машиніст насилу зміг зупинити склад, сам кинувся до мене і викликав «швидку». Звичайно, про те, щоб пришити ноги, не було й мови. Пришивати-то було нічого: кі- нцівки розплющені, без шкіри, тазові кістки роздроблені. Лікарі взагалі дивувалися, що я вижила! Дуже довго лежала в лікарні, перенесла шість операцій і незліченну кількість анестезій. Щоденні перев'язки мені робили під загальним наркозом, потім зрізали шкіру з живота і спини, щоб покрити нею відкриті куски. Як пережили те, що трапилося мої батьки, не знаю.» «До сих пір не можу спокійно згадувати про це, – каже мама Роксолани Олена Михайлівна, – Я тоді зайшла до неї в палату, плачу, а донька каже: «Мамо, якщо ти будеш плакати, то мені що робити?» «Пам'ятаю, мене спочатку обманювали, говорили, що ноги тільки поламані, – посміхається Роксолана. – А я в маренні, під наркозом кричала, що все знаю, розумію: ніг у мене більше немає. Лікарі хотіли викликати психолога, щоб саме він сказав мені про це, але батьки вирішили самі. Коли мама зі сльозами на очах пояснила, що ноги в мене відрізані, я пожартувала: «Зате ти тепер не будеш переживати, що я занадто висока і не знайду собі нареченого». Адже до травми мій зріст був 179 сантиметрів... Взагалі після того, що сталося швидко взяла себе в руки – в сімнадцять років життя тільки почина- ється!» Це сталося у березні 2000-го року. До випускного у школі залишалося кілька місяців. Дівчина мріяла стати юристом...
«Мене врятувала любов до життя. І, найголовніше, величезна підтримка рідних, друзів. У той момент це було дуже важливо й необхідно. Стала задумуватися: якщо Господь зберіг мені життя, то воно повинно й надалі продовжуватися, а не марніти. Звичайно, бували хвилини відчаю, розпачу і безнадії, але вони трапляються і в здорових людей», – згадує Роксолана. Вже в серпні 2000 року вона поїхала до реабілітаційного центру для інвалідів, де її навчили доглядати за собою, пересуватися на візку. Там вона усвідомила найголовніше – вона не одна така у світі. «До своєї травми навіть ніколи не зауважувала, скільки людей на інвалідних візках, – продовжує жінка. – І вони навчилися з цим жити. Люди спілкуються, закохуються, створюють сім’ї, народжують дітей». Досить швидко Роксолана вийшла заміж за повносправного чоловіка. А дев`ять років тому народила донечку і дала їй незвичайне ім`я – Евеліна-Андріана. Але на цьому ви- пробовування долі для жінки не закінчилися. П`ять років назад її чоловік помер від онкологічного захворювання. Роксолана залишилася сама, з дитиною на руках… Якось у кав`ярні до жінки підійшов чоловік і познайомився з нею. Як виявилося – то був подарунок долі. Два з половиною роки тому вони одружилися. Ще в реабілітаційному центрі їй запропонували спробувати себе у стрільбі з лука. Ро- ксолана спочатку вперто відмовлялася, але все ж зважилася. Згодом жінка вдруге завагітніла і відмінила всі спортивні заняття аж до народження доньки. Продовжила в 2005 з особистим тренером Олегом Ілляшенком. Через рік Роксолана стала чемпіонкою Європи у командних змаганнях. У 2007-му на чемпіонаті світу в Південній Кореї була четвертою. На Пекінській олімпіаді Роксолана виборола сьоме місце. Завжди щось заважало перемогти. Були і сльози, й істерики, кидала лук. Але тренер заспокоював: “Ще не прийшов твій час”. І нарешті у 2010 році у Франції в місті Віші здійснила свій переможний постріл – і стала чемпіонкою Європи. Завоювала для України ліцензію на олімпіаду в Лондоні. «Якихось особливостей немає в цьому виді спорту, – пояснює спортсменка. – Найголовніше: впевненість, віра в себе і стальні нерви. Але це необхідно і в повсякденному житті. Дуже важливо в момент пострілу відключитися, не чути криків глядачів. Тільки мішень і лук. В мене ще немає найвищої спортивної нагороди – олімпійської медалі, – продовжує вона. – Але після моєї перемоги у Франції міський голова Львова Андрій Садовий пообіцяв автомобіль. У жовтні минулого року вручив сертифікат на 100 тисяч гривень, за який ми придбали машину. Я щиро вдячна панові Садовому, адже не всі вітчизняні політики виконують свої обіцянки. Не знаю навіть, як передати свої відчуття, коли стаєш чемпіоном, отримуєш золоту медаль і звучить гімн України. В той момент душа співає й плаче одночасно», – ділиться враженнями Роксолана. Життя її ніби випробовує на міцність, жорстоко стріляє по ній, а Роксолана влучно відстрілюється. 
Катерина КУПРІЄНКО

Немає коментарів:

Опублікувати коментар