«Мамо, якщо ти будеш плакати, то мені що робити?»

Що ми знаємо про героїв, про сміливих та відданих? Як вони живуть, що відчувають? Чи відчувають самі себе незвичайними? У 2012 році, на врученні 9-ї премії «Гордість країни», свою заслужену нагороду отримала надзвичайна жінка, Роксолана Дзьоба-Балян. У цей день найвищі державні діячі, українські зірки та інші заслужені люди приходять на нагородження аби особисто віддати шану звичайним людям, які своїми незвичайними вчинками доводять неможливе та відроджують віру у добро. Ці люди приймають рішення серцем, а у їх скромних поглядах ховають героїчні вчинки. Роксолана, пересуваючись на візку, перемогла усю Європу у стрільбі з луку. «Мені дуже приємно, що мене взагалі номінували на цю премію. Це для мене такий український «Оскар», мабуть. Відчувати себе жінкою і почувати себе впевнено – ось моє особисте досягнення», – зазначила Роксолана. Життєвий шлях цієї жінки не може залишити байдужим жодного. У 17 років дівчина потрапила під потяг, переходивши через залізничний шлях. Був пізній вечір, видимість нульова. Почувши як наближається з-за лісу поїзд, Роксолана була впевнена, що він ще дуже далеко... «Я прокинулась тільки в лікарні, – розповідає дівчина в одному із своїх інтерв’ю, – Мені потім розповіли, що електровоз протягнув мене по рейках двісті п'ятдесят метрів, машиніст насилу зміг зупинити склад, сам кинувся до мене і викликав «швидку». Звичайно, про те, щоб пришити ноги, не було й мови. Пришивати-то було нічого: кі- нцівки розплющені, без шкіри, тазові кістки роздроблені. Лікарі взагалі дивувалися, що я вижила! Дуже довго лежала в лікарні, перенесла шість операцій і незліченну кількість анестезій. Щоденні перев'язки мені робили під загальним наркозом, потім зрізали шкіру з живота і спини, щоб покрити нею відкриті куски. Як пережили те, що трапилося мої батьки, не знаю.» «До сих пір не можу спокійно згадувати про це, – каже мама Роксолани Олена Михайлівна, – Я тоді зайшла до неї в палату, плачу, а донька каже: «Мамо, якщо ти будеш плакати, то мені що робити?» «Пам'ятаю, мене спочатку обманювали, говорили, що ноги тільки поламані, – посміхається Роксолана. – А я в маренні, під наркозом кричала, що все знаю, розумію: ніг у мене більше немає. Лікарі хотіли викликати психолога, щоб саме він сказав мені про це, але батьки вирішили самі. Коли мама зі сльозами на очах пояснила, що ноги в мене відрізані, я пожартувала: «Зате ти тепер не будеш переживати, що я занадто висока і не знайду собі нареченого». Адже до травми мій зріст був 179 сантиметрів... Взагалі після того, що сталося швидко взяла себе в руки – в сімнадцять років життя тільки почина- ється!» Це сталося у березні 2000-го року. До випускного у школі залишалося кілька місяців. Дівчина мріяла стати юристом...

«Мене врятувала любов до життя. І, найголовніше, величезна підтримка рідних, друзів. У той момент це було дуже важливо й необхідно. Стала задумуватися: якщо Господь зберіг мені життя, то воно повинно й надалі продовжуватися, а не марніти. Звичайно, бували хвилини відчаю, розпачу і безнадії, але вони трапляються і в здорових людей», – згадує Роксолана. Вже в серпні 2000 року вона поїхала до реабілітаційного центру для інвалідів, де її навчили доглядати за собою, пересуватися на візку. Там вона усвідомила найголовніше – вона не одна така у світі. «До своєї травми навіть ніколи не зауважувала, скільки людей на інвалідних візках, – продовжує жінка. – І вони навчилися з цим жити. Люди спілкуються, закохуються, створюють сім’ї, народжують дітей». Досить швидко Роксолана вийшла заміж за повносправного чоловіка. А дев`ять років тому народила донечку і дала їй незвичайне ім`я – Евеліна-Андріана. Але на цьому ви- пробовування долі для жінки не закінчилися. П`ять років назад її чоловік помер від онкологічного захворювання. Роксолана залишилася сама, з дитиною на руках… Якось у кав`ярні до жінки підійшов чоловік і познайомився з нею. Як виявилося – то був подарунок долі. Два з половиною роки тому вони одружилися. Ще в реабілітаційному центрі їй запропонували спробувати себе у стрільбі з лука. Ро- ксолана спочатку вперто відмовлялася, але все ж зважилася. Згодом жінка вдруге завагітніла і відмінила всі спортивні заняття аж до народження доньки. Продовжила в 2005 з особистим тренером Олегом Ілляшенком. Через рік Роксолана стала чемпіонкою Європи у командних змаганнях. У 2007-му на чемпіонаті світу в Південній Кореї була четвертою. На Пекінській олімпіаді Роксолана виборола сьоме місце. Завжди щось заважало перемогти. Були і сльози, й істерики, кидала лук. Але тренер заспокоював: “Ще не прийшов твій час”. І нарешті у 2010 році у Франції в місті Віші здійснила свій переможний постріл – і стала чемпіонкою Європи. Завоювала для України ліцензію на олімпіаду в Лондоні. «Якихось особливостей немає в цьому виді спорту, – пояснює спортсменка. – Найголовніше: впевненість, віра в себе і стальні нерви. Але це необхідно і в повсякденному житті. Дуже важливо в момент пострілу відключитися, не чути криків глядачів. Тільки мішень і лук. В мене ще немає найвищої спортивної нагороди – олімпійської медалі, – продовжує вона. – Але після моєї перемоги у Франції міський голова Львова Андрій Садовий пообіцяв автомобіль. У жовтні минулого року вручив сертифікат на 100 тисяч гривень, за який ми придбали машину. Я щиро вдячна панові Садовому, адже не всі вітчизняні політики виконують свої обіцянки. Не знаю навіть, як передати свої відчуття, коли стаєш чемпіоном, отримуєш золоту медаль і звучить гімн України. В той момент душа співає й плаче одночасно», – ділиться враженнями Роксолана. Життя її ніби випробовує на міцність, жорстоко стріляє по ній, а Роксолана влучно відстрілюється. 

Катерина КУПРІЄНКО