Авторка: Надія Ткаченко
- Татку, дивись як я пірнула в сніг, це мій новий дім!
- Стій, сонечко, посміхнись.
- Навіщо ти завжди фотографуєш мене? Не набридло?
- Колись ти мене зрозумієш, люба.
Змалку я була занадто активною та життєрадісною дівчинкою, скрізь шукала пригоди. На щастя, моя сім‘я теж була досить амбіційна у пізнанні нового та незвіданого. Протягом 18 років я побачила 6 країн, навчилася п’ятьох видів екстремального спорту, займалася танцями, вокалом, акторською майстерністю. Чесно кажучи, я б усього не запам‘ятала, якщо б не звичка мого татуся усе записувати на фотоапарат. Згодом, цей дар юного фотографа передався й мені, як то кажуть, спадково. З плином часу у вирії усіляких проблем та справ з нашої пам‘яті зникають ті моменти, що колись дарували величезний спектр емоцій. Відкриваючи папки на ноутбуці, я ніби поринала у дитинство, та дивувалася, як прекрасно існувати у період шаленого розвитку новітніх технологій: книжки в електронному форматі, фільми у відкритому доступі, функція «згадай і посміхнись» теж присутня. Доки не трапилася справжня трагедія. Разом зі мною вже 5 років зростає мінікопія батьків, та за сумісництвом мій брат. Уявіть картину: мій робочий стіл та ноутбук залиті водою. Картина ще має музичний супровід: дзвінкий радісний сміх малюка. У результаті комп‘ютер сгорів, і не вдалося врятувати жодної фотографії.
Яка я була щаслива, коли дізналася, що до того, як поширилися наутбуки і флешки, батьки все ж таки надрукували частину фото. З того моменту маємо чудову традицію з моєю коханою людиною: поступово друкувати цінні для нас фотографії та насолоджуватися спогадами, гортаючи альбом. Вічні спогади, що не бояться ні води, ні швидкоплинного часу.
Немає коментарів:
Дописати коментар