Як керувати рабами, або Короткий вступ в життя рабів

Авторка: Каріна Кішук

  Рабовласництво становило ключову і дуже складну державну інституцію стародавнього Рима протягом усього часу його існування. Воно було настільки важливим, що нікому й на думку не спадало, ніби його може не бути. Володіти рабами було так само природно, як сьогодні голосувати за консерваторів у Вілдширі або за лейбористів у Гемпстеді. Погляди рабів нікого не цікавили.

  Рабовласники в гніві були швидкими на розправу: за найменші провини, як-от намагання заперечити або зухвалий погляд, рабів шмагали батогами або ламали їм ноги.

  Щоправда, рабовласникам варто було б остерігатися марнославства. Немає нічого вульгарнішого за соціального парвеню, у якого цілий сонм абсолютно непотрібних йому рабів займається всілякими дурницями просто через те, що господарю захотілось продемонструвати всім навколо своє непомірне багатство. Наприклад, один рабовласник тримав раба, чиєю функцією було нагадувати своєму господареві імена людей, яких той приймав. Як це образливо для гостей, коли їхні імена нагадує хазяїнові якийсь раб! А ще гірше, коли цю роботу доручають старому слузі, який уже не годиться ні для чого іншого і від старості стратив розум. Він постійно помиляється, змушуючи всіх ніяковіти. Можливо, найкурйозніший випадок такого використання рабів пов’язаний із багатієм на ім’я Кальвізій Сабін. Він успадкував величезний статок, але був неосвіченим, і пам’ять його була настільки поганою, що він не міг запам’ятати навіть імені героїв Гомерових поем. Бажаючи показати себе освіченою людиною й так довести, що заслуговує на багатство і високе становище, він за високу ціну купив кількох розумних рабів і примусив їх запам’ятати найвидатніші витвори літератури. Один мусив вивчити напам’ять усього Гомера, другий – Гесіода, а ще дев’ятеро завчили вірші дев’яти ліричних поетів. Їм довелося докласти немало зусиль, аби цього досягнути. А створивши це «коло літературознавців», він почав надокучати гостям за обіднім столом: щохвилини просив когось із них процитувати кілька поетичних рядків, щоб раби їх продовжили. Сабін запевняв, що ці раби коштували йому цілого статку. Щиро кажучи, така сама кількість шаф, наповнених книжками, обійшлася б йому дешевше.

  Звичайно, не всі раби належать таким ексцентричним приватним особам.

  Римська держава теж використовувала багато рабів для виконання таких робіт, як ведення обліку і ремонт доріг.

  В усіх закутках імперії землю обробляли раби, а не дрібні землевласники, які й зробили Рим великим. На поля ступали ноги, скуті кайданами, землю обробляли руки, що були биті, до людей оберталися затавровані лиця. Мати - земля була не настільки нерозумна, щоб не помітити, як на зміну гордим і вільним селянам прийшли нахабні й ледачі раби. Зовсім не дивно, що тоді не одержували від господарств, де працюють раби, тих прибутків, які колись мали від праці вільних римських громадян. Головна проблема полягає в тому, що рабові немає заради чого працювати добре. Його нагодують незалежно від того, чи продуктивним буде господарство. Проте існують деякі способи, за допомогою яких можна звести цей недолік до мінімуму і примусити або підкупити раба, щоб він працював більш продуктивно.

  По-перше, старанну працю треба винагороджувати. Гарних рабів дуже деморалізує, коли вони бачать, що всю важку роботу виконують вони, а їжу доводиться ділити порівну з тими, хто байдикував. Також важливо, щоб кожний раб мав чітко визначену довготермінову мету. Якщо рабовласник в цьому зацікавлений, то може запропонувати їм старанною працею заробити собі свободу. Свобода як довгострокова мета й винагорода за лояльність і працелюбність – це справедливо і вигідно. Якщо раб повірить, що цієї мети можна досягти, він працюватиме старанно, з усіх сил її наближаючи. Дозвіл рабові мати дітей дає йому ще один стимул працювати сумлінніше. Народивши дітей, раби зможуть насолоджуватися перевагами сімейного життя. А коли рабовласник був невдоволений ними, можна було їх покарати, продавши дітей іншому власникові. Якщо рабовласник час від часу заохочує старанних робітників, дає їм вихідні, то цим підвищує ймовірність результативної роботи в майбутньому.

  По-друге, кожним раб повинен мати чіткі обов’язки. Це створює прозору систему звітності та забезпечує напружену працю, адже раби знають, що за невиконану роботу відповість саме той, кому її було доручено. А от коли всі роблять одне й те саме, ніхто конкретно ні за що не відповідає. Якщо хтось один працював старанно, нагороджені будуть усі, а не цей окремий працівник;

коли ж усі працюють абияк, неможливо визначити, хто за це відповідальний.

  Ось чому орачів треба тримати на відстані від виноградарів, а пастухів – окремо від різноробів.

  Кожен раб у межах призначених йому обов’язків мав нести особисту відповідальність за збереження та належне утримання свого знаряддя праці.

  Він зобов’язаний стежити за тим, щоб воно не залишалося під дощем, чистити його, змащувати і не кидати абиде.

  Приклади доброчесної поведінки рабів викликають особливе захоплення, бо є досить рідкісними. Ці дії заслуговують на похвалу навіть більше, ніж такі самі дії вільних осіб, адже це вчинки тих, хто працює під примусом. Навіть перебуваючи під неприємною для себе владою, раби зуміли полюбити своїх господарів і подолати ту кривду, що її завдає рабство.

  Раби постійно згадуються в «Соннику» Артемідора, датованому ІІ ст. н.е. і нерідко у зв’язку із сексуальними стосунками. Це дає підстави припустити, що підсвідомість римлянина зазнала впливу ієрархічного та репресивного навколишнього світу. Але давні римляни не інтерпретували снів у дусі витіснених бажань і не вважали їх відбитком якихось реальних подій.

  Рабство – це хвороба, якої потрібно остерігатися найбільше. Вона забирає життя й свободу багатьох тисяч людей, перекреслюючи все, у що ті вірили та чого прагнули. Свобода ж – найвище благо, за яке варто боротися й виборювати за будь-яку ціну хоча б для наступного покоління, яке відбудує суспільство по - новому й принесе у світ багато корисного й прекрасного.