Корупція в Україні – хто отримує гроші?

Корупція в Україні – загроза національній безпеці. Саме слово «корупція» означає зловживання. Використання посадових можливостей на користь приватних інтересів одних, та на шкоду приватних інтересів інших. На сьогоднішній день корупція в Україні має кризовий характер, а отже ситуація значно загострилась, незважаючи на всі спроби українців протистояти корупційному прогресу. Криза культури громадян, зокрема, соціальної, економічної, правової та моральної – призвела до кризи українського суспільства. Працює закономірність: «Яка соціальна культура громадян – таке й суспільне життя».

Переконалася в цьому одна з колишніх співробітників столичного районного центру для дітей та молоді з функціональними обмеженнями. І ось що вона розповіла:

«Директор та адміністратор Центру, де я працювала останні 6 місяців (з жовтня по квітень), використовують корупційні схеми. А саме:

- Приймають на роботу людей за підставними документами. Числився батько адміністратора, а працювала інша особа, яка, звісно ж, отримувала не всі гроші від своєї ставки. Інші кошти забирали директор і адміністратор.

- Була прийнята людина на безоплатну роботу (волонтер). Вона отримувала гроші від психолога центру, яка фактично працювала на 0,5 ставки, а числилась на цілу ставку. Коли волонтер звільнився, його гроші (компенсацію за не використану відпустку), директор і адміністратор вимагає віддати їм. А тепер ті 0,5 ставки (за домовленістю) психолог знову буде віддавати директору.

- Числиться завгоспом родич директора, якого ніхто ніколи не бачив. Бачили тільки табличку на дверях кабінету, де він мав би сидіти. А хто отримує гроші? – Директор.

Це лише деякі факти корупційних схем в Центрі.

За останні 6 місяців з Центру звільнилось майже 10 осіб, які не витримали пресингу і зневаги директора та адміністратора.

При влаштуванні на роботу обіцяють одне, а у підсумку виходить зовсім інше. Це стосується і виплат, і робочих годин.

Незаконно звільняють людей, а потім судяться з ними.

У Центрі панує нездорова атмосфера, усе тримається на людському факторі.

Вижимають» з людини, що можуть за 1-2 місяці, і людина тікає. Клієнти незадоволені, що їх «особливі діти» не встигають пристосуватись і звикнути до одних людей, як знову і знову приходять нові працівники, яких заманили обіцянками. Від образ і зневаги вони, як і всі попередні, змушені тікати.»

Тож, яким може бути соціальне життя українців? Значна кількість громадян, позбавлених належної моральної, соціальної, економічної, правової культури, є фундаментом розвитку корупції кризового типу. Така корупція являє собою основну загрозу українській нації. Тому треба негайно зупинити це свавілля та розвіяти ілюзію безкарності.

Катерина Купрієнко

Теренова гра « Гурби – Антонівці» відбулася у Тернопільській області.

Найбільша в Україні теренова гра « Гурби – Антонівці» вже втринадцяте відбулася на теренах Тернопільської області. Гра 2015 року була присвячена загиблому на війні Володимиру Гарматію, який неодноразово був її учасником та просто хорошим другом і людиною. Бажання взяти участь у грі виявила неабияка кількість учасників. Організатори отримали більш ніж 600 анкет учасників, які хотіли потрапити на гру, навіть за умови збільшення кількості гравців, місць для всіх не вистачило. Витоки гра бере з 1944 року – з часу, коли відбувся найбільший бій між військами НКВС СРСР і силами УПА. Після перемоги радянських військ село Гурби та Антонівці були спалені. Тринадцять років тому відбулася перша теренова гра, аби не забути історію та її героїв. Важливу роль відіграє Всеукраїнська молодіжна громадська організація «Молодіжний Націоналістичний Конгрес», які є організаторами заходу. За перебігом подій стежать і Рада Вищих Спостерігачів, які постійно знаходяться з командами та слідкують за дотриманням правил гри. Завдяки їм і відбувається теренова гра. Кожного року подія об’єднує хлопців та дівчат з усієї України, які стають друзями, які не втрачають зв’язку як після закінчення гри, так і в наступні роки. Коротко про правила. Гра проходить у лісі площею 24 кв. км. Краєвиди надзвичайно мальовничі – річка, з якої учасники п’ють воду, яка справді дуже смачна, болота, де ховають прапори, та вузька лінійна залізниця. Під час гри можна зустріти диких кабанчиків та косуль. За правилами гри перемогу отримає команда, яка набере найбільшу кількість балів. Кожний учасник потрапляє до одного з куренів, «Вовки» або ж «Леви», крім того є і команда «диверсанти», які можуть шкодити обом куреням.

Цьогорічні «Гурби» відзначились великою кількістю нових учасників, які завчасно були розподілені у курені за принципом «Схід і Захід разом» з метою об’єднати гравців з різних областей України та знайти нові знайомства. Щоб перемогти, «Левам» і «Вовкам» треба зірвати найбільше пов’язок-життів, закріплених на руці гравця-конкурента. Важлива умова перемоги – знайти прапор іншого куреня, який захований на території терену. Саме ці дії і додають балів учасникам. Боротьба між куренями триває протягом чотирьох днів. Так «Гурби – Антонівці» у 2015 році стартували о 00.00 1 травня та закінчилися о 10.00 4 травня. Від початку гри учасники потрапляють у польові умови. У двох куренях близько 150 чоловік, головує у кожному з них курінний. «Левів» очолював досвідчений хлопець на позивний Франик, а у «Вовків» вперше головував Дуб. Курені перебувають у постійному русі, вишукують один одного, аби прийняти бій та здобути очки, змінюють місця таборування та майже ніколи не сплять. Кожний лев та вовк мають величезні наплічники вагою близько 15-20 кілограм, де знаходяться усі потрібні речі для виживання. Замість ліжка – тільки каремати та спальники, адже часу для того, щоб розкласти намет, немає. До того ж кожну секунду до табору може наблизитись інший курінь тоді прозвучить бойовий клич «Алярма!» – і 150 чоловік за 10 секунд повинні зайняти оборонні позиції та прийняти бій. Варто сказати, що протягом цих днів обличчя дівчат та хлопців змінюються, здається, стають більш загартованішими. «Гурби – Антонівці» - це місце, де твій дух стає сталевим. У першу ніч гри розпочався сильний дощ, і учасники опинилися просто неба.. Вночі «Вовки» знайшли прихисток у глибині лісу, та такий, що вночі їх ніхто і не знайшов, хоча старанно шукали, у той час, як на «Левів» напали диверсанти. Спочатку було лячно дивитись на обличчя учасників, які вперше потрапили у такі умови. Більш досвідчені знали,що потрібно робити – розкласти каремат, спальник, вкритися клейонкою та прикласти її камінцями, щоб вночі не намокнути і трохи поспати. Спочатку новачки розгубилися, але одразу зрозуміли що і як. Табір розкладали в повній темряві, адже ліхтарики - це сигнал для ворога. За п’ять хвилин крізь ніч можна було розгледіти лиш маленькі білі пагорби, які час від часу піднімалися. Ранок теж був мокрим та холодним, розпалили багаття та сушили речі, снідали тушонкою і запашною кавою, приготованою на багатті. З сьомої години «Вовки» почали шукати прапор «Левів», а згодом відбувся і перший бій. Атмосфера загострилась від зустрічі «Левів» та

«Вовків», адреналін у крові учасників зашкалював. Після того як розпочався бій, здавалось, що усі жителі лісу чекають перемоги одного з куренів. Серця гравців бились швидше, а в голові вибудовувалась стратегія боротьби: як заволодіти більшою кількістю стрічок противника. У першому бою перемогли «Вовки», але, як виявилось, це не було вирішальним моментом, а тільки початком довготривалої боротьби. Протягом наступних годин курінні вибудовували стратегії боротьби, розвідка зачищала ліс, а вартові охороняли табір. Третій день гри у «Левів» розпочався з пошуку прапору «Вовків». На диво, зранку в учасників не було видно жодної втоми на обличчі. Табір випромінював домашню атмосферу. Курінь, розбившись на групки, пив чай та каву, хтось курив цигарку, а найголовніше було відчуття, що це одна команда, яка іде до перемоги. За дві години опісля того, як курінь вирушив на пошуки – прапор вже був у руках «лева». Приємно було спостерігати за тим, що кожний знав, чим має займатись. Сувора дисципліна не руйнувала стосунки між учасниками, а навпаки будувала їх. У процесі гри воду з-під кранів взяти ніде, тому річкова вода стає порятунком на чотири дні. Кожного дня «Леви» приходили до річки за новими запасами, а якщо комусь не вистачало, то обов’язково ділилися. Дощ та втома ніколи нікого не зупиняли. Було помітно, що кожного разу як хтось робив новий крок та провалювався крізь пісок по стежці, знову і знову повторював у голові: «Я зможу, бо я можу!». Це стосувалась як дівчат, так і хлопців. «Леви» були опорою один для одного: на «Гурбах» останній відданий бублик іноді означав набагато більше, ніж у повсякденні. За годину до закінчення гри відбувся останній бій, у якому перемогли «Леви», здобувши найбільшу кількість очок. Після того як завершився бій, учасники разом заспівали гімн України, обіймалися та тиснули руки, ніхто вже і не пам’ятав, що був суперником декілька хвилин тому. Звичайно, це не кінець, і наступного року

«Вовки» ще обов’язково покажуть, на що здатні. Теренова гра «Гурби – Антонівці» – неповторна подія. Протягом чотирьох днів близько 400 молодих людей дають собі відповідь на запитання: «Хто я і на що здатен?». Хвилини, проведені там, запам’ятовуються на все життя. Сьогодні, коли на нашому спільному терені вирує війна, молодь повинна стати опорою для розвитку країни. Зараз поширена тенденція бути патріотом, але як це – бути ним?Знайти їх можна на «Гурбах». Неймовірні дівчата та хлопці, які знають історію своєї країни та готові її захищати. Коли на Сході України війна, на місцях повинні бути люди, які знають, на що здатні і що можуть зробити. Саме це і можна пізнати на «Гурбах – Антонівцях». Там доводиться відмовитись від звичних умов, там ти відчуєш, на що ти здатен, коли навколо тебе немає бетонного лісу. Там можна навчитися злагоджено працювати у команді та виживати протягом 60 годин у дикому лісі, коли у засідці чекає ворог. Теренова гра виховує як особистість, дає можливість відшукати себе та очистити душу та мозок від непотребу –і, можливо, спробувати знайти відповідь на болюче питання, як змінити країну. Адже протягом гри молодь змінюється, випробує себе у лісі територією 24 км. кв. Завдяки такій грі, яка виховує молодь в України є надія на світле майбутнє

Юлія Волощук

Щорічні заходи у Вільнюсі

У Вільнюсі щорічно проходить безліч культурно-розважальних заходів. Деякі з них сягають корінням у минулі століття, інші з'явилися недавно, але вже встигли полюбитися і жителям, і гостям міста.

ВЗИМКУ

Різдво / Новий рік починають святкувати у Вільнюсі на початку грудня, коли запалюють вогні на головній ялинці країни, встановленої на Кафедральній площі. Святковий настрій поступово набирає обертів: запалюються вогні на телевежі, починають працювати різдвяні базари, освячують Різдвяний вертеп тощо. Крім традиційних заходів самоврядування міста щорічно пропонує жителям і гостям столиці що-небудь нове і цікаве. Новорічні свята закінчуються ходою Трьох Королів. Ялинку на Кафедральній площі прибирають відразу після православного Різдва.

Хода Трьох Королів (Trijų Karalių eisena), присвячене трьом волхвам, які принесли немовляті Ісусу три дару: золото, ладан і смирну, щорічно проходить від Гострою брами (Aušros vartų) до Кафедральній площі (Katedros aikštė). Цим театралізованим заходом, який щорічно проходить 6 січня, закінчуються різдвяні свята в католицькому Вільнюсі. Після цього свята на багатьох дверях і воротах Вільнюса можна бачити напис крейдою K + M + B (імена волхвів Каспар, Мельхіор і Бальтазар), а в цей день діти ходять по домівках і наполегливо вимагають солодощів, лякаючи мирних громадян костюмами на тему Хеллоуїна.

Масляна (Užgavėnės) з традиційними млинцями, рядженими і спалюванням опудала зими Море проходить у Вільнюсі в кінці лютого.

У 2015 р вільнюсці проводжатимуть зиму 14 лютого (програма).

День відновлення державності Литви відзначають 16 лютого. У цей день у 1918 році Литовська Таріба одноголосно вирішила звернутися до урядів Росії, Німеччини та інших держав з заявою, в якій оголосила про «відновлення незалежної Литовської держави, створеної на демократичній основі, зі столицею у Вільнюсі, і звільняє його від всіх колишніх державних зв'язків з іншими народами ». 20 сігнаторов підписали цей документ у Вільнюсі в Будинку сігнаторов по вул. Пілес, коли Литва, бувша в той час частиною Росії, була окупована Німеччиною. На жаль, ні сам Акт про оголошення незалежності, ні його дублікат дотепер не знайдені. Це, однак, не заважає Литві відзначатимуть своє головне державне свято. До речі, 16 лютого вивішують державні прапори Литви у всіх країнах Балтії згідно з чинною між країнами міждержавною угодою.

У Вільнюсі в цей день проходять урочисті офіційні заходи у Сейму, біля президентського палацу, організовується концерт.

НАВЕСНІ

Ярмарок Казюкаса проходить в перші вихідні березня. Це найбільше захід, на який з'їжджаються ремісники та народні майстри не лише з усієї Литви, а й ремісники з сусідніх країн. Ярмарок проходить щорічно з 19 століття і, схоже, популярність його зростає з кожним роком - це, мабуть, саме барвистий захід у Вільнюсі, символом якого є верба.

Захід безкоштовний, але запастися грошима варто: купити і спробувати тут хочеться все.

День відновлення незалежності святкують в Литві 11 березня, в день підписання Акту «Про відновлення Литовської держави».

У 1988 році громадсько-політичний рух «Саюдіс», метою якого було культурне відродження, демократизація та економічна самостійність литовської республіки, очолив рух до відновлення державної незалежності. На виборах у Верховну раду Литовської РСР 24 лютого 1990 кандидати «Саюдіса» отримали 101 мандат з 141. На першому засіданні новообраної Верховної Ради - Відновного Сейму 11 березня 1990 був прийнятий Акт «Про відновлення Литовської держави».

«Весна кіно» («Kino pavasaris») приходить до Вільнюса кожної весни і пропонує любителям кінематографа добірку кращих фільмів, що отримали визнання на міжнародних кінофестивалях.

День вуличної музики (Gatvės muzikos diena) - це коктейль з року, класики, авангарду, джазу, фольклору на вулицях і площах вільнюського Старого міста. Щовесни професійні музиканти і музиканти-аматори виходять на вулиці міста.

У 2015 році День вуличної музики пройде 16 травня. 

День незалежності Ужупіса

День незалежності Республіки Ужупіс (Užupio Respublikos nepriklausomybės diena) щорічно відзначається 1 квітня. Ужупіс (перекладається як «Заріччя») - один з найстаріших районів Вільнюса. в якому мешкають художники та інші творчі особистості. «Республіка» Ужупіс має свою конституцію, гімн, свого президента. прем'єр-міністра і послів у різних частинах світу. У день святкування незалежності на всіх входах в Ужупіс встановлюються митні пункти пропуску. Свято проходить шумно і весело.

Дні вина (Vyno dienos) проходять у Вільнюсі щорічно з 2005 року. Заплативши близько 40 літів шанувальники Бахуса можуть дегустувати в своє задоволення вина різних країн і регіонів, познайомитися з продукцією литовських виноробів, спробувати закуски до вина литовських виробників.

У 2015 році міжнародна виставка «Дні вина» проходитиме у Вільнюсі 29-30 травня в торгово-виставковому центрі «Litexpo».

«Звучать, звучать канклес» ("Skamba skamba kankliai") - міжнародний фольклорний фестиваль аматорських колективів народної музики проходить у Вільнюсі щороку в останній тиждень травня (канклес (літ. Kanklės) - литовський струнний щипковий музичний інструмент). Колективи з Литви та інших країн виступають в Серейкішкском парку. Фестиваль організовується з 1973 року.

У 2015 році пройде 28-31 травня.

ВЛІТКУ

Ніч культури (Kultūros naktis) являє нічний Вільнюс у всій красі. Танці під зірками, кінозали на траві, світяться інсталяції, вистави на свіжому повітрі - всі засоби хороші для пробудження від культурного сну. Музеї теж не відстають і відкривають свої двері бажаючим просвітитися.

У 2015 році культурна ніч пройде з 19 на 20 червня.

Йонінес (Joninės) (Іван Купала), Купалле (біл.)) Відзначають у ніч з 23 на 24 червня. У 2015 році святкування проходитиме в парку Веркяйского палацу і в Кярнаве (30 км від Вільнюса) - з традиційним плетінням вінків і пускання їх на воду, піснями і танцями біля багаття і пошуками чарівної квітки.

Свято пісні (Dainų šventė) проходить у Вільнюсі кожні чотири роки 1-6 липня. Аматорські хорові та танцювальні колективи виступають у парку Вінгіс, Нагірному і Серейкішкском парках. Фестиваль організовується з 1924 року. У 1960 р в парку Вінгіс за проектом естонського архітектора побудували літню естраду спеціально для проведення Свята пісні - в середньому в ньому бере участь близько 30 тис. Виконавців. Аналогічні свята проходять в Латвії та Естонії.

День держави відзначається 6 липня - в день коронації першого і єдиного короля Литви Міндовга, яка відбулася в 1253 році. Крім обов'язкових у такому випадку офіційних заходів, в Серейкешкском парку організовують народні гуляння з піснями, танцями, ярмарком і частуваннями, виступають місцеві і заїжджі колективи. А в кінці дня литовці збираються в різних місцях, щоб колективно виконати гімн своєї країни. Якщо вірити ЗМІ, співають навіть у літаках.

Фестиваль Христофора збирає любителів музики в липні - серпні. Це найтриваліший за часом вільнюський фестиваль. В рамках його проходять різні концерти та музичні заходи в різних містах Литви, в храмах, у садибах під відкритим небом.

У 2015 році буде проходити з 28 червня по 30 серпня.

Ярмарок Св. Бартоломея проходить в кінці літа на Ратушній площі. День Св. Бартоломея - 24 серпня - важливий день для ремісників Вільнюса. У 1495 році в цей день було затверджено статут першого Вільнюського цеху. З тих пір всі найважливіші урочистості цехів проводилися саме в день Св. Бартоломея. На святі, яке організовує «Гільдія ремісників», демонструються традиції ремісничих цехів пізнього Середньовіччя та епохи Ренесансу.

У 2015 р ярмарок Св. Бартоломея пройде 21-22 серпня.

ВОСЕНИ

Дні міста (Sostinės dienos) святкують у Вільнюсі в перші вихідні вересня. Міське свято включає виступ різних колективів і виконавців з Литви та інших країн, ярмарок ремісників, розваги для дітей і дорослих, включаючи можливість ситно перекусити на свіжому повітрі. Проходить на проспекті Гедимино (від Лукішской до Кафедральній площі), у парку Вінгіс.

У 2015 році Дні міста будуть проходити у Вільнюсі 4-6 вересня.

«Banchetto musicale» для любителів старовинних музичних і театральних творів проходить в кінці вересня - початку жовтня. Концерти середньовічної, ренесансної та барокової музики проходять в храмах, музеях, театрах Вільнюса.

У 2015 році фестиваль старовинної музики проходитиме з 7 по 24 вересня.

Осіннє рівнодення (Rudens lygiadienis) у Вільнюсі зустрічають щорічно з 2005 року. 18 вересня на набережній річки Неріс біля мосту Короля Міндовга проходить містерія вогню і музики.

Велінес (Vėlinės) повертає католицьку Литву за часів язичництва. У цей день (2 листопада) поминають померлих - відвідують могили, запалюють на них свічки. У такий день добре сходити на історичне кладовище, наприклад, на Роси (Rasų kapinės) - безліч свічок на старих могилах залишає незабутнє враження.

«Vilnius Jazz» проходить щорічно в середині листопада. Фестиваль джазової музики збирає відомих зарубіжних виконавців, литовських композиторів і джазових музикантів. Концерти проходять на різних сценах і в клубах.

У 2015 році фестиваль джазу «Vilnius Jazz» пройде з 15 по 18 жовтня.

Ілона Репало

Купуй українське! Коли вистачить грошей

На березі Дніпра, у парку «Природа» 10 травня 2015 року відкрився UAre Fashion Fest – фестиваль моди від українських виробників. Захід приурочено до Дня матері – представлена продукція розрахована переважно на жінок.

При вході кожному надають каталог учасників фестивалю, у якому містяться назва та контактні дані кожного бренду. Під білим наметом українські виробники представили стенди з одягом, взуттям та аксесуарами. Окремо представлено зону, де кожній охочій панянці професійний візажист робить макіяж, але, чомусь, косметикою французького виробництва. Також відвідувачі фестивалю мають нагоду ознайомитися з невеликим асортиментом розвиваючою літератури для дітей та посібників із саморозвитку.

Дизайнер українського бренду одягу «Chiefness» Юлія Шуманова розповідає про реалії  виробництва та реалізації текстильних виробів в Україні:

— Ми відшиваємося на фабриках, що знаходяться в Одесі. Оскільки існують моменти розбіжностей та непорозуміння між дизайнером та працівниками; не завжди є можливість співпрацювати з достатньо кваліфікованими кадрами,  ми плануємо розширюватися до рівня власного виробництва, у власній майстерні. Ми хочемо самостійно обирати кадри та мати більше можливості для самореалізації. 

Одна з відвідувачок UAre Fashion Fest, Ірина, наголосила на тому, що подібні заходи повинні з’являтися, але наразі рівень організації залишає бажати кращого:

— Почну з того, що я не бачу тут усі шість активних зон, які були заявлені організаторами, наприклад, лекторії та кіно зони, не бачу також стендів з косметикою українського виробництва. Вважаю, що організатори просто не впоралися із своїм завданням. Наступна проблема – це невідповідність якості одягу українських виробників та цінової політики. Середня ціна предсвленої продукції – 800 – 900 грн, що є нормальною ціною для експорту, але ж ніяк не для розповсюдження в Українів умовах війни та кризи.

Варто зазначити, що подібні фестивалі останнім часом відбуваються усе частіше. Поки що рівень організації таких проектів усе ще не досяг високого рівня. Завдяки фестивалям, присвяченим українському виробникові, можна, по-перше, ознайомитися з брендами, які нешироко рекламуються у рідній країні, по-друге, зрозуміти умови, у яких виробляється український одяг: неможливість мати власні майстерні та брак кваліфікованих кадрів. Але підвищена увага до усього українського, що пропагується як владою так і ЗМІ дозволяє припустити, що перераховані недоліки скоро будуть усунені, а український виробник здобуде більший попит як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

Катерина Самойленко

Моноклональні антитіла - вічний двигун у медицині

  Застосування антитіл для виявлення та лікування певних захворювань стає надпопулярним у світі медицини.  Особливого поширення набули моноклональні антитіла – за допомогою їх виявляють чимало хвороб, починаючи від раку і закінчуючи грибковими захворюваннями. Але що ж потрібно знати тим, хто стикнувся із потребує у такому лікуванні?
    Моноклональні антитіла (МКАТ) – антитіла, що виробляються ідентичними імунними клітинами із однієї клітини-попередника. Розвиток лікування захворювань за допомогою моноклональних антитіл (МКАТ)  почався у середині минулого століття із роботи D.Pressman, та L.Korngol у 1953 році. Науковці запропонували та обґрунтували ідею використання антитіл задля виявлення та лікування злоякісних пухлин. 
Але на той час широкого поширення метод використання антитіл у онкології не набув через технічні труднощі: видобувати МКАТ у потрібній кількості виявилось надто складно. 
Робота над цією проблемою не прийнялася, тож уже через 12 років, у 1975 році німецький  мікробіолог Жорж Кьолер та аргентинський і британський імунолог Цезар Мільштайн   розробили техніку їх отримання. За свій труд вони стали лауреатами Нобелівської премії 1984 року у галузі фізіології та медицини «За теорію відносної специфічності у розвитку та контролі імунної системи та відкриття принципу продукції моноклональних антитіл».

Як виробляють МКАТ
   Одержання антитіл – складний процес міжклітинних взаємодій різних типів лімофоїдних клітин за участі  відповідних гормонів, у результаті чого B-лімфоцити починають синтезувати і постачати  у кров специфічні антитіла проти бажаного антигену. Моноклональні антитіла розпізнають і зв’язують антигени для розпізнавання специфічних епітопів, які забезпечують захист від хвороботвотворних організмів.
   Епітоп — частина макромолекули, що розпізнається імунною системою, зокрема антитілами, B-клітинами або T-клітинами.
Процес отримання МКАТ був винайдений вищезгаданими Кьолером та Мільштайном. Вони брали лінію мієломних клітин (пухлинних клітин кісткового мозку),  які втратили можливість виробляти власні антитіла та схрещували її із B-лімфоцитом, який успішно синтезує антитіла. Після злиття утворювались гібридні клітини, які синтезували потрібне антитіло. Однак через використання винятково мишиних лімфоцитів готовий продукт МКАТ викликав відторгнення у людському організмі. 
Через чотири роки після відкриття цього методу вчений Грег Вінтер розробив процес гуманізації моноклональних антитіл, що у більшості випадків нейтралізувало проблему імунного відторгнення уведених антитіл.

МКАТ у медицині
   У галузі цільової терапії моноклональні антитіла є справжньою знахідкою. Фармацевти виготовляють ліки на основі МКАТ для лікування онкологічних захворювань, розсіяного склерозу, ревматоїдного артриту,грибкових захворювань. Перевага ліків із такими антитілами полягає у тому, що інші препарати аналогічної дії набагато токсичніші. А препарат цільової терапії впливає винятково на уражені хворобою клітини, а не на здорові.
Уведені в організм антитіла переносяться по крові. Це дає можливість діяти антитілу у будь-якій ділянці тіла. Метою моноклональних антитіл є антиген, для виявлення якого застосовано антитіло. Коли МКАТ досягає своєї цілі, тобто ураженої клітини, вони зв’язуються з нею і можуть або протидіяти виникненню небажаних біологічних процесів, або знищувати ці процеси. 
Крім лікування перерахованих захворювань, МКАТ застосовують для нейтралізування процесу реакції «трансплантат проти хазяїна»(РТПХ). 
Досягнення українських вчених у застосуванні моноклональних антитіл
В Україні дві установи займаються працею із МКАТ – Інститут біохімії ім. О.Палладіна та Інституту експериментальної патології, онкології та радіобіології ім. Р.Кавецького НАН України. Іще у 80 роках минулого століття Інститут ім. О. Палладіна займався отриманням антитіл для лікування захворювань крові. Результатом цієї роботи стала можливість тестування на загрозу утворення тромбів та ефективності протитромботичного лікування при хворобах серцево-судинної системи та у інших галузях.
    У Інституті ім. Р.Кавецького робота із МКАТ дозволила отримати теоретичні положення використання імуноцитохімічних методів для діагностування онкології на ранніх стадіях.
Ірина Лисогор

«Мамо, якщо ти будеш плакати, то мені що робити?»

Що ми знаємо про героїв, про сміливих та відданих? Як вони живуть, що відчувають? Чи відчувають самі себе незвичайними? У 2012 році, на врученні 9-ї премії «Гордість країни», свою заслужену нагороду отримала надзвичайна жінка, Роксолана Дзьоба-Балян. У цей день найвищі державні діячі, українські зірки та інші заслужені люди приходять на нагородження аби особисто віддати шану звичайним людям, які своїми незвичайними вчинками доводять неможливе та відроджують віру у добро. Ці люди приймають рішення серцем, а у їх скромних поглядах ховають героїчні вчинки. Роксолана, пересуваючись на візку, перемогла усю Європу у стрільбі з луку. «Мені дуже приємно, що мене взагалі номінували на цю премію. Це для мене такий український «Оскар», мабуть. Відчувати себе жінкою і почувати себе впевнено – ось моє особисте досягнення», – зазначила Роксолана. Життєвий шлях цієї жінки не може залишити байдужим жодного. У 17 років дівчина потрапила під потяг, переходивши через залізничний шлях. Був пізній вечір, видимість нульова. Почувши як наближається з-за лісу поїзд, Роксолана була впевнена, що він ще дуже далеко... «Я прокинулась тільки в лікарні, – розповідає дівчина в одному із своїх інтерв’ю, – Мені потім розповіли, що електровоз протягнув мене по рейках двісті п'ятдесят метрів, машиніст насилу зміг зупинити склад, сам кинувся до мене і викликав «швидку». Звичайно, про те, щоб пришити ноги, не було й мови. Пришивати-то було нічого: кі- нцівки розплющені, без шкіри, тазові кістки роздроблені. Лікарі взагалі дивувалися, що я вижила! Дуже довго лежала в лікарні, перенесла шість операцій і незліченну кількість анестезій. Щоденні перев'язки мені робили під загальним наркозом, потім зрізали шкіру з живота і спини, щоб покрити нею відкриті куски. Як пережили те, що трапилося мої батьки, не знаю.» «До сих пір не можу спокійно згадувати про це, – каже мама Роксолани Олена Михайлівна, – Я тоді зайшла до неї в палату, плачу, а донька каже: «Мамо, якщо ти будеш плакати, то мені що робити?» «Пам'ятаю, мене спочатку обманювали, говорили, що ноги тільки поламані, – посміхається Роксолана. – А я в маренні, під наркозом кричала, що все знаю, розумію: ніг у мене більше немає. Лікарі хотіли викликати психолога, щоб саме він сказав мені про це, але батьки вирішили самі. Коли мама зі сльозами на очах пояснила, що ноги в мене відрізані, я пожартувала: «Зате ти тепер не будеш переживати, що я занадто висока і не знайду собі нареченого». Адже до травми мій зріст був 179 сантиметрів... Взагалі після того, що сталося швидко взяла себе в руки – в сімнадцять років життя тільки почина- ється!» Це сталося у березні 2000-го року. До випускного у школі залишалося кілька місяців. Дівчина мріяла стати юристом...

«Мене врятувала любов до життя. І, найголовніше, величезна підтримка рідних, друзів. У той момент це було дуже важливо й необхідно. Стала задумуватися: якщо Господь зберіг мені життя, то воно повинно й надалі продовжуватися, а не марніти. Звичайно, бували хвилини відчаю, розпачу і безнадії, але вони трапляються і в здорових людей», – згадує Роксолана. Вже в серпні 2000 року вона поїхала до реабілітаційного центру для інвалідів, де її навчили доглядати за собою, пересуватися на візку. Там вона усвідомила найголовніше – вона не одна така у світі. «До своєї травми навіть ніколи не зауважувала, скільки людей на інвалідних візках, – продовжує жінка. – І вони навчилися з цим жити. Люди спілкуються, закохуються, створюють сім’ї, народжують дітей». Досить швидко Роксолана вийшла заміж за повносправного чоловіка. А дев`ять років тому народила донечку і дала їй незвичайне ім`я – Евеліна-Андріана. Але на цьому ви- пробовування долі для жінки не закінчилися. П`ять років назад її чоловік помер від онкологічного захворювання. Роксолана залишилася сама, з дитиною на руках… Якось у кав`ярні до жінки підійшов чоловік і познайомився з нею. Як виявилося – то був подарунок долі. Два з половиною роки тому вони одружилися. Ще в реабілітаційному центрі їй запропонували спробувати себе у стрільбі з лука. Ро- ксолана спочатку вперто відмовлялася, але все ж зважилася. Згодом жінка вдруге завагітніла і відмінила всі спортивні заняття аж до народження доньки. Продовжила в 2005 з особистим тренером Олегом Ілляшенком. Через рік Роксолана стала чемпіонкою Європи у командних змаганнях. У 2007-му на чемпіонаті світу в Південній Кореї була четвертою. На Пекінській олімпіаді Роксолана виборола сьоме місце. Завжди щось заважало перемогти. Були і сльози, й істерики, кидала лук. Але тренер заспокоював: “Ще не прийшов твій час”. І нарешті у 2010 році у Франції в місті Віші здійснила свій переможний постріл – і стала чемпіонкою Європи. Завоювала для України ліцензію на олімпіаду в Лондоні. «Якихось особливостей немає в цьому виді спорту, – пояснює спортсменка. – Найголовніше: впевненість, віра в себе і стальні нерви. Але це необхідно і в повсякденному житті. Дуже важливо в момент пострілу відключитися, не чути криків глядачів. Тільки мішень і лук. В мене ще немає найвищої спортивної нагороди – олімпійської медалі, – продовжує вона. – Але після моєї перемоги у Франції міський голова Львова Андрій Садовий пообіцяв автомобіль. У жовтні минулого року вручив сертифікат на 100 тисяч гривень, за який ми придбали машину. Я щиро вдячна панові Садовому, адже не всі вітчизняні політики виконують свої обіцянки. Не знаю навіть, як передати свої відчуття, коли стаєш чемпіоном, отримуєш золоту медаль і звучить гімн України. В той момент душа співає й плаче одночасно», – ділиться враженнями Роксолана. Життя її ніби випробовує на міцність, жорстоко стріляє по ній, а Роксолана влучно відстрілюється. 

Катерина КУПРІЄНКО

Що сьогодні означає бути європейцем?

Пропонуємо добірку міркувань студентів про те, що сьогодні значить бути європейцем.

Вадим Давидюк :

Шота Руставелі писав: «Людина, яка не шукає друзів, є ворогом сама собі». Ці слова великого поета звучать як сучасна філософія євроінтеграційної політики України, де кожен повинен усвідомити свою європейську приналежність, тим самим зробити такий важкий перший крок назустріч один одному.

У кожного народу є свої традиції. Їхня історія сягає в глибину віків, поєднує в собі уявлення про світ, ставлення до релігії, ознаки побуту. В останні роки ми часто звертаємося до традицій, бо усвідомлюємо себе частиною великого народу з багатющими надбаннями культури. Той, хто не знає своєї культури і цурається своєї мови, не може з пошаною ставитись і до культур інших народів. Українці – народ, який глибоко шанує своє коріння, культуру, традиції, тому і до культурних надбань інших народів ставиться з повагою, розумінням, шаною.

Я усвідомлюю, що живу в Україні. Це європейська держава. Модель українського суспільства дуже близька до європейського, хоч і є певні відмінності. Простого копіювання Європейської конституції недостатньо, щоб наблизити Україну до Європи. Тільки співпраця, спілкування, допитливість, готовність до змін допоможуть цьому зближенню. В липні вперше відбувся Місяць Литви в Україні. Це стало новим кроком уперед до нових друзів, новим «вікном» у Європу. Волонтери європейського вибору в партнерстві з Посольством Литовської республіки в Україні провели День Литви у серці України Хрещатику. Також у межах святкування відбулися акції проєвропейських організацій та громадських рухів, низка культурно-мистецьких, спортивних та розважальних заходів, конкурси, фестивалі.

Тривалий час Європа була розділена. І сьогодні ми всі разом долаємо ці перешкоди. Цього року має набути чинності полегшений візовий режим із Європейським Союзом, і я сподіваюся, що цю останню стіну між Україною та ЄС буде подолано, кожен українець зможе подорожувати прекрасними місцями Європи, знаходити нових друзів, спілкуватись, бачити світ по-новому.

Україна і Європа – це не просто окремі клаптики на Атласі Світу, а друзі, які дійсно мають чим поділитись, над чим спільно працювати, щоб упевнено зустріти завтрашній день.

Олег Гаценко :

Бути європейцем – це бути вільним у правах, свободі дій та подорожувати по Європі без проблем (митниці).

Бути людиною, яка буде цінувати культуру, інших людей та їх думку. Бути європейцем означає, що на старості літ ти точно зможеш жити достойно.

Бути європейцем – отже бути маленькою частинкою великої спільноти людей!

Юлія Шаркадій (ІКТА):

Кожен із нас по-своєму прагне бути європейцем. Але насправді багато хто не усвідомлює, що означає бути європейцем.

На мою думку, європейцями можна називати тих людей, які освічені, культурні, виховані. Проблема українців не в тому, що вони неосвічені, навпаки – у нас є унікальні уми, наша проблема в культурі. Маємо величезну культурну спадщину, маємо чимало театрів, інших установ. Однак культура українців низька. Ми паркуємось не за правилами. Українці мають багато недешевих машин, але не знають або часто ігнорують правила дорожнього руху. Смітять де попало. Тому, думаю, українцям ще далеко до європейців.

Андрій Смаль:

На мою думку, бути європейцями означає жити в країні, яка процвітає, де її президент не розкрадає державне майно. Бути європейцем – це мати можливість забезпечити свою сім’ю, дати їй можливість показати весь світ. Європеєць – це людина, яка може вільно пересуватися по всіх країнах Євросоюзу. Це людина, яка має можливість їздити по дорогах, набагато кращих за наші.

Олексій Борецький:

Бути європейцем означає пишатися насамперед своєю країною. Європа – це не просто якесь абстрактне поняття. Це висока культура, добре розвинута економіка, потужні вищі навчальні заклади (а якщо в країні добре розвинута освітня система, то країна розвиватиметься, бо майбутнє – за молоддю!).

Ірина Мороз :

Бути європейцем, на мою думку, означає пишатися країною, в якій живемо, і гордо казати: «я українець».

Те, що зараз твориться в нашій державі, дуже пригнічує мене, а винна у війні не Європа, а Росія. Якби ми були в Європі, то не мали б зараз такої біди, не ховали б наших хлопців, батьків, побратимів.

Але бути справжнім європейцем теж нелегко. Адже потрібно починати з себе, змінювати щось у собі, свої погляди на життя і навколишнє середовище. Європейці виховані, привітні, усмішки завжди на їхніх обличчях.

Я прагну бути європейцем, я хочу бути європейцем. Україна – це Європа.

Ілля Дяденчук:

«Ми європейці! І хочемо рухатися до Європи!» – не раз проголошували учасники Євромайдану.

На мою думку, це бачення хоча б якихось перспектив розширення, розвитку для себе та своїх дітей. Це бажання змінити хоча б щось у державі. І ще, на мою думку, народ має право попередити політиків про те, що в майбутньому недопустимі махінації, які відбуваються, і ми все чудово розуміємо, які інтереси вони переслідують.

Європейський шлях – це можливість України розвиватись як незалежній державі. Це можливість жити справедливо. Працювати і заробляти.

Європа – це культура поведінки, толерантність, взаємодопомога, чесні правоохоронні органи, справедливі суди, якісна медицина, повага до приватної та державної власності, як до своєї, чистота вулиць, якісний громадський транспорт, наявність роботи з хорошою зарплатою та ін.

Іван Чапкайло:

Європеєць – це, передовсім, людина сучасна. Це людина, яка добре орієнтується в сучасних технологіях, добре знає проблеми сучасного світу та володіє кількома мовами.

Україна – серце Європи. Саме це довів Майдан, який показав нашу демократичну і вільну європейську сутність, де кожен поважає вибір і життя один одного. На жаль, вона відстає в розвитку від своїх країн-сусідів. Бути центральноєвропейцем означає жити між Сходом і Заходом. Разом із тим, що Європа розуміє нас, а ми – її, нам потрібні спільні риси.

Богдан Якубський:

Вступивши до університету в 17 років, я хоч якось хотів змінити країну. Після президента-крадія, фінансової кризи, корупції жити хотілося краще. Тому ми вийшли на майдани у Львові, в Києві – ми хочемо жити в Європі. Жити по- європейськи – це дотримання правил, законів: починаючи від викидання сміття в смітник до подолання корупції у країні, моральні, етичні цінності на висоті. Ми будемо жити по-європейськи, незалежно від того, чи вступимо до Європейського Союзу.

Олег Грицишин :

Що означає «бути європейцем»? Для мене це значить, що люди, країна почнуть поступово звільнятися від минулих травм. Бути європейцем означає почуватися упевненим у собі, відтак – і в завтрашньому дні. Зміни відбуватимуться не тільки в людях і їх цінностях, а й у владі, зникне корупція.

Віктор Годованець :

Багато людей кажуть: «Ось як добре в Європі, у них так чисто, там прибрано всюди». Але люди не розуміють, що чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять. Ми повинні перевиховати себе, більш людяно ставитись до оточуючих, поважати одне одного. Ми повинні навчитися жити в соціумі, стати одним цілим.

Владислав Смолінчук :

Насамперед бути європейцем означає жити в цивілізованому соціумі, бути патріотом своєї держави, робити все для того, щоб твоя країна цвіла і розвивалась.

Я не раз був за кордоном – у Польщі, Німеччині, Росії. Порівнювати, як люди живуть на заході і на сході, – те саме, що порівнювати слона з мухою. Я хочу бути європейцем, працювати на свою країну, а вона щоб мене забезпечувала. Я хочу миру на своїй землі, хочу, щоб всюди панував порядок, і люди дивилися на світ по-іншому. Я українець – значить, я європеєць.

Віктор Бляховський :

Для мене насамперед «бути європейцем» означає прийняти для себе європейські цінності, які у нашому пострадянському суспільстві часто-густо знехтувано. Бути європейцем – це не лише жити в Європі. Сьогодні це вектор у майбутнє, це повернення до широкої європейської сім’ї, з якої вирвали наш народ тоталітарні вожді колись великого радянського союзу.

Бути європейцем сьогодні – це бути патріотом своєї землі, бажати, щоб наша Батьківщина піднялася з колін на новий рівень, бути впевненим у завтрашньому дні. Я європеєць і гордий за свій вибір.

Володимир Мазуркевич :

Україна – серце Європи. Цей вислів знає кожний, та не кожен замислюється, що він означає. Насамперед наша Вітчизна є європейською країною не тому, що її територія – центр Європи, а тому що українці сповідують принципи свободи й незалежності, які підтримані багатьма державами.

Андрій Кулецький :

Я вважаю, що бути європейцем – це не лише належати до Європейського Союзу, а й бути зовсім іншою людиною як інтелектуально, так і духовно. Щоб і справді бути в цій спільноті, ми передовсім повинні змінити своє ставлення до буденних, але водночас важливих питань і проблем: викоренити корупцію, що набрала великих обертів, дати змогу народу чесно і справедливо обирати своїх лідерів, дати рівні права на досягнення будь-якої мети, щоб кожен громадянин міг вступити до вишу, знайти роботу не по знайомству тощо.

Роман Юфан :

Для мене Європа асоціюється зі свободою, зі середовищем, у якому поважають кожного, де людина вище всього, мені імпонують їхні моральні цінності. Для прикладу можна взяти наших сусідів Росію та Польщу, ставлення їхніх жителів до нас. Я, наприклад, відчуваю більше поваги від поляка, ніж від росіянина. Бути європейцем для мене означає, передовсім, поважати людей, оточення у всіх проявах. Я намагаюся дотримуватись цих правил.

Думки збирала

Ольга Вялих