Розкладання військ противника

Розкладання військ противника - один зі стандартних заходів розвідки / контррозвідки під час війни. Це термін, технологія (буквар і азбука).

Пригнали гармати, машини, які тягають ці гармати, розставили намети. І чим займаються більшу частину часу? Правильно-бухають.

Горілку - спирт поставляли безкоштовно. Нехай заллються, якщо мають схильність до цієї справи. І це теж «азбука». Тому, що перемога в битві це, добре, але якщо армія так і не змогла вийти з казарм, це ще краще.

Але горілкою, звичайно, ті самі заходи з розкладання не обмежуються.

І від наркотиків «військо противника» швидше втратить боєготовність.

Це все одна і та ж технологія, древня, як світ, і використовувана для цілей розкладання (як термін!) ворожих армій.

Знамените «займайтеся любов'ю, а не війною» - вираз того ж самого (Drugs - rock (s?) - sex).

 З «війни» війська паротівніка перемикають на щось інше.

 І тому, що якщо людину можна перевести на це саме «алкоголь, наркотики, жінки +», то ніякий він не боєць, а всього лише хтось, напнувши форму і ведучий себе агресивно. Попросту кажучи, переключений на інше таким способом - різновид типової гнилі, які б гасла він не озвучував до цього, щоб справити на когось враження або комусь сподобатися.

   Пропагандою на війська і населення фашистської Німеччини в ході бойових дій (1941-1945 рр.) займався 7-й відділ Головного політичного управління (ГлавПУ) РККА. Невеликий для виконання великих і складних завдань штат особливого підрозділу по «моральному розкладанню противника», утворений напередодні війни, закінчив війну зовсім іншим (кількісно і якісно). Тепер це було (з серпня 1944 г.) потужне управління спецпропаганди зі штатною чисельністю близько 3000 офіцеров1. Починаючи ж з червня 1941 року, тобто з початку вторгнення ворожих військ в межі СРСР, крім згаданого 7-го відділу ГлавПУ діяли аналогічні підрозділи (7-е відділення) політуправління фронтів і політвідділів армій, в політвідділах дивізій - старші інструктори по роботі серед військ і населення противника. 

Їх основним завданням було переконання ворожих солдатів і офіцерів в несправедливості фашистської агресії проти СРСР і інших країн, в нелюдяності злочинного нацистського режиму, в необхідності закінчувати для себе війну і здаватися в полон.

Діяльність спецпропагандисти мала різні форми: готувалися і поширювалися пропагандистські листівки, до військовослужбовців вермахту зверталися через гучномовні установки політпрацівники, які володіли німецькою мовою, а пізніше і розпропагандовані військовополонені, проводився зворотний відпуск військовополонених, забезпечених агітаційними матеріалами. Останнє було найбільш ефективно на завершальному етапі війни.

Історія другої світовоїї війни містить  епізоди, коли пропаганда на війська супротивника велася не через лінію фронту, а з тилових районів німецьких військ. Найчастіше - за допомогою листівок, що поширювалися партизанами. Але були випадки, коли за лінією фронту виявлялися і співробітники 7-го відділу ГлавПУ РККА. Закидання їх проводилася в складі спеціальних груп, куди входили політпрацівники і військовополонені. Перша така група на чолі з офіцером 7-го відділу політуправління Північно-Західного фронту капітаном В.Л. Мартенсом була створена в 1943 році.

Спеціальна пропагандистська група під командуванням В. Л. Мартенса була сформована 10 червня 1943 року. Він же керував підбором особового складу групи, готував його до роботи у ворожому тилу.

Особливому спецпідрозділу були поставлені наступні завдання: вивчення противника і виявлення його політико-морального стану; поширення агітлітератури серед солдатів місцевого гарнізону; проникнення безпосередньо у ворожі гарнізони для ведення пропаганди, розпуску чуток, морального розкладання військ і т.п. До групи входили німці-антифашисти (військовополонені) Р. Блайлі, О. Брайг, В. Лейс, В. Холловек, Г. Шерхаг, Г. файлінг і інші.

Військовополонені які погодився співпрацювати з спецпропагандисти відразу після свого полону проходили підготовку при 7-му відділі політуправління Північно-Західного фронту. Найчастіше початкова співпраця полягала в підписанні листівки, яка повідомляла, що військовополонений живий, з ним обійшлися добре, і він просить передати родині про обов'язкове, «тепер уже точному», повернення додому після війни. Він міг виступити через гучномовну установку зі зверненням до колишніх товаришів по службі. І листівки, і звернення потрапивших в полон німців повинні були сприяти подоланню страху потрапити в полон у солдатів вермахту.

Л. Русич

Урочисте засідання з нагоди 20-ї річниці підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору

У Верховній Раді України відбулося урочисте засідання з нагоди 20-ї річниці підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору

 Голова Верховної Ради України Андрій Парубій повідомив, що в сесійній залі присутні президенти України Леонід Кравчук і Леонід Кучма, народні депутати, члени Кабінету Міністрів, голови Верховної Ради України попередніх скликань, колишні члени Уряду, високоповажні іноземні гості - помічник Генерального секретаря НАТО Сорін Думітру Дукару, Голова Парламентської асамблеї НАТО Паоло Аллі, Посол США при НАТО Роберт Хантер, представники дипломатичного корпусу, міжнародних громадських організацій, учасники семінару Роуза-Ротта, масових засобів інформації.

У сесійному залі прозвучав Державний Гімн України.

Голова Верховної Ради України Андрій Парубій виступив перед учасниками урочистого засідання.

Він зазначив, що двадцять років тому було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО – надзвичайно важливий для нашої країни міжнародний документ, який вже тоді засвідчив наш зовнішньополітичний вибір і сьогодні залишається одним із ключових маркерів, який визначає наше майбутнє.

До учасників урочистого засідання звернувся помічник Генерального секретаря НАТО Сорін Думітру Дукару.

На урочистому засіданні виступила Віце-прем'єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванна Климпуш-Цинцадзе.

Під час урочистого засідання також виступили: Посол США при НАТО в 1993-1998 р. Роберт Хантер, і, Директор Інституту стратегічних досліджень Володимир Горбулін.

Голова Верховної Ради України Андрій Парубій, підсумовуючи, зазначив: 20 років Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору – це важливий етап. «Попереду у нас наступні етапи. Ми розраховуємо, що одна з наступних парламентських асамблей НАТО відбудеться в Україні. Вірю, що одного дня ми зберемося в цьому залі для того, щоб відзначити вступ України у Північноатлантичний альянс», - сказав він, завершуючи урочисте засідання.

Психолог у школі: забаганка чи необхідність?

Зараз українські школи реформуються. Наша освіта починає відповідати європейським стандартам. І я думаю, що варто звернути увагу на моральне здоров’я дітей та потурбуватись про зміни у сфері шкільної психології.

Роки навчання у школі – це час формування особистості в дітей. І варто ставитись до цього серйозніше, а не «коли мій син робить щось погане, тато ставить його в куток і потім все налагоджується». Ні, не налагоджується. Ще одна відмовка – це стереотипний страх батьків, що якщо вони звернуться за допомогою до спеціаліста, то дитину почнуть ігнорувати. Або що «це он у Олі/Каті/Марини діти ненормальні, а мій син відмінник і у всі гуртки ходить!!!» А син тим часом плаче ночами від перевтоми і страху розчарувати маму. Психологія – це не лише вирішення проблем, а й звичайна допомога дитині пройти важливий і непростий етап в своєму житті.

У кожному навчальному закладі має бути людина, якій діти довіряють: можуть розповісти про те, що болить, знати, що їх почують. Відчувати, що їхні проблеми такі ж важливі, як у дорослих. Проте, будемо чесні – психологів у звичайних загальноосвітніх школах фактично ніхто не відвідує. В чому проблема?

По-перше, «совєцьке» ставлення. Саме так, моральне здоров’я ніколи не вважали чимось серйозним, дітей виховували як стадо, а не як особистостей, в яких бувають власні турботи і переживання. Тоді як у Європі та Америці нервові розлади як фізичні травми – лікують. Ворожа атмосфера, страх, що засміють і назвуть психом, будуть привселюдно обговорювати. Довіра зникає зі швидкістю світла і підлітки вплутуються в нехороші історії, зриваються і сидять на заспокійливому чи антидепресантах, залишають шрами на руках і тікають з дому.

По-друге, безвідповідальність працівників. Вони самі ставляться до дітей несерйозно. Потрапляють в класи, які не сприймають психологію і замість тренінгу та пояснень, чому він\вона тут, просто дають тести з рубрики «Чи любите ви школу? А- так. Б – ні.» Я кажу це з власного досвіду та і чула багато таких розповідей від інших. Діти дозволяють собі навіть знущатись або висміювати шкільних психологів, бо не бачать авторитету чи помічника в цих людях. Для тільки спосіб покращити собі репутацію.

Ненормально. І це той випадок, коли зміни залежать не від влади чи адміністрації школи. А від батьків, які постукають у зачинені з гуркотом двері дитячої кімнати після чергової сварки і спробують розібратись у всьому разом. Від дітей, які не посоромляться виступити перед класом на тренінгу психолога-практиканта і стануть прикладом для усіх. Від психологів, які не будуть говорити завчені цитати з якогось довідника, коли потрібна життєва порада, не дозволятимуть просто «просидіти» урок, що мав бути присвячений обговоренню проблем у класі. Розмови й обіцянки «не зроблять нікому погоди», а от перший крок назустріч і стіна зруйнується. Лише уявіть, на що ми будемо здатні, якщо діятимемо разом. Сила в єдності і любові, брате. Любові до своєї душі.

Шкільна психологія на європейському рівні в українських школах сформує здорове суспільство, здатне змінювати власну країну і світ. 

Юлія Голюк

У Києві презентували книгу азербайджанської поезії

27 червня в Українському фонді культури в Києві відбулася презентація збірника сучасної азербайджанської поезії в перекладі на українську мову «Листи, надіслані вітром», що вийшла в Києві, і збірки сучасної української поезії в перекладі на азербайджанський «Чоловік, жінка та парасолька», виданого нещодавно в Баку.

Це міжнародний літературний проект Київського осередку Національної спілки письменників України (НСПУ). Збірник «Листи, надіслані вітром» підготовлений Центром перекладів при Кабінеті Міністрів Азербайджанської Республіки. Спонсором проекту в Україні виступив глава Об'єднаного конгресу азербайджанців України Ровшан Тагієв. У збірнику «Чоловік, жінка та парасолька» опубліковані вірші тридцяти українських поетів, а в збірнику «Листи, надіслані вітром» представлені сорок азербайджанських поетів.

«Видання збірок стало початком для широкого співробітництва в сфері літератури між нашими країнами. Ми плануємо видати в Україні романи популярних азербайджанських письменників, а в Баку - твори українських письменників. Ми хочемо відкрити для українських читачів азербайджанську культуру, менталітет, суспільство через популярні твори, а в Азербайджані - презентувати наших поетів », - прокоментував ініціатор проекту, голова Київської організації НСПУ Володимир Даниленко.

Голова ОКАУ Ровшан Тагієв зазначив, що такі проекти є свого роду мостами між українським і азербайджанським народами. «Азербайджанська поезія має давню історію. Вона увібрала в себе глибоку культуру і пережитий досвід азербайджанського народу. Дуже радий, що цей проект ознайомить українських читачів з азербайджанської літературою, відкриє для них нашу країну і культуру », - розповів Ровшан Тагієв.

На презентацію книги приїхала азербайджанська делегація - директор Центру перекладів при Кабінеті Міністрів Азербайджанської Республіки Афаг Масуд і письменник Яшар Алієв. Також були присутні представник Міністерства культури Володимир Ходаковський, поетеса Леся Мудрак, поетеса Надія Кир'ян, голова Союзу азербайджанської молоді в Україні Ільгама Аллахвердиева, журналісти українських і азербайджанських ЗМІ, представники азербайджанської діаспори і кияни.

Ліля Винак

Історія написана з життя

Коли ми читаємо книжку, ми майже не задумуємося над тим, як саме виникла ця історія.  Інколи їй передувала багата фантазія автора помножена на години написання маленьких речень з яких склалася велика історія, а інколи в книжці можна віднайти справжнє життя. 

Коли ми плачемо над найбільш драматичнішими моментами в книжці, ми відчуваємо лише на одну соту ту біль, яку прожив автор два рази, один у реальному житті, а інший у своїй книжці. Життя йде без коректур, а для книжок коректура є звичайною справою, але все відкоригувати не можливо.

Коли рішуча Елен Морхед відкрила двері будинку Треверсів і з закоченими рукавами почала братися за найбільш невідкладні справи сім’ї, вона й не підозрювала, що стане прототипом тієї самої відомої Мері Попінс. Маленька Гелен (Памела Треверс) назавжди запам’ятала той день і розповіла про нього всьому світу.

Памела Треверс написала у 1934 році найулюбленішу історію дітлахів, історію про Мері Попінс. Таку няню мріяла мати кожна дитина, якій хоча б раз читали цю історію, а Гелен мала таку покровительку, тітку Елен, яка приїхала рятувати її батька. Крихітка Гелен у дитинстві більш за все мріяла, щоб її батько перестав пити і їх сім’я була нормальною, а коли він помер вона звинувачувала себе, що не змогла йому допомогти. Не допомогла йому й тітка Елен, адже це життя і ніхто не може керувати їм на 100% відсотків. Після цього пройшло багато часу перше ніж світ познайомився з місіс Попінс.

Памела, саме такий псевдонім взяла вже доросла Гелен, усе життя вона була нерозлучна зі своєю головною героїнею. У цій книжці жила її історія, жила маленька Гелен, хоча вона і розповіла її усьому світу, вона не могла з нею розлучитися. Лише матеріальна скрута у 50х роках 19 століття змусила її продати права на екранізацію Мері Попінс Уолту Діснею. Няня Мері стала ще відомішою, а історія Памели тепер ожила.

 Їй було дуже складно у житті, так читаючи її біографію можна відчути вуаль самотності. Та, яка навчила наших дітлахів бути слухняними, та, яка заставила нас вірити, що дива в реальному житті можливі, була самотньою. Вона не мала ні дітей, ні одне кохання на все життя, вона мала лише Мері Попінс, свою героїню, яка її ніколи не зрадить і завжди буде з нею. Навіть спроба виховати прийомного сина Джона Кемілуса виявилась марною. Парадоксально сотні дітей виросли на її місіс Попінс і виховувались нею, а вона не змогла подарувати щастя одному єдиному хлопчику на землі. Вирісши Джон посварився з Памелою, майже нічим не займався й спився. 

Памела вірила в окультизм і теософію та й взагалі була непересічною особистість, певний час вона грала у театрі, займалася журналістикою і навіть здійснила подорож Росією, про яку написала книгу.

Життя людей закінчується, а історії придумані ними живуть вічно. Памела Треверс померла у 1996 році мирно у самотності. А енергійна місіс Мері Попінс зачиняючи парасолю, присідає на вікно будинку нової родини десь у Австрії і виймає зі свого саквояжу соковите, зелене яблуко, яке привітно простягає підбігшій до неї білокурій, як янголятко дівчинці. Дива справжні і вони оживають, якщо в них вірити і довго-довго чекати. Велика подяка всім тим, хто нам їх дарує.

Ольга Карлова

Як написати статтю

Чи задумувались ви колись скільки людей у всьому світі пишуть статті, книжки, ведуть блоги?  Напевно, зараз кожен відчуває себе журналістом. Пости у соціальних мережах, публікації інформації на своїх сторінках. Здається,  інформації настільки багато, що прочитати її всю просто неможливо. Так, пишуть усі та чи знають вони базові правила, як треба писати професійно, однозначно, що ні. Але це було б дуже корисно знати для тих, хто вважає написання текстів своїм призванням. Чим більш грамотно, цікаво і правильно написана стаття тим більш вона цікава читачу.

Приблизно всі покрокові поради, як правильно писати статі та інші тексти зводяться до одних і тих самих базисів:

1) Найголовніше – це писати статтю з душею. Писати про те в чому розбираєшся або хочеш розібратися. Виробити свій власний стиль, який не схожий ні на кого іншого. Щоб прочитавши текст відразу можна було здогадатися хто його автор.

2) Після вибору теми потрібно зрозуміти, як саме цю тему ви хочете подати громадськості. Адже, завжди існує декілька поглядів на одну й ту саму проблему. Вибравши свою позицію, притримуйтесь її протягом усієї статті.

3) Далі треба обрати заголовок. Правильно обраний заголовок - це половина успіху. Саме він  приваблює читачів, неправильно сформований заголовок може відвернути увагу від прочитання статті. Найбільш цікавлять читачів заголовки зі знаком питання. Коли ставиться питання, то відразу ж хочеться дізнатися відповідь на нього, тому читач і починає читати статтю.

4) Обсяг статті теж є дуже важливим. Найкраще коли вона займає 1-2 сторінки, такий об’єм є оптимальним. Дуже важливо утримати цікавість і увагу читача, а чим більший текст тим більша імовірність, що його прочитають не до кінця. Якщо текст більший ніж на 2 сторінки, то треба зуміти так побудувати статтю, щоб найцікавіша інформація була на кожній сторінці й була пов’язана між собою. Кількість слів в реченні теж не має бути завеликою 7 плюс, мінус 2 слова найоптимальніший варіант.

5) Після треба прописати план статті на папері. Це допоможе вибудувати думки в тексті в логічній послідовності.

6) Важливим є також написання першого абзацу статті. Прочитавши його читач для себе вирішує читати статтю далі чи ні. Тому він має його зацікавити.

7) Далі має бути основна частина, де повинна міститися найважливіша інформація і роздуми, до яких підводить вступ.

8) І обов’язково висновки або натяки на роздуми щодо проблематики статті.

9) В кінці треба перечитати статтю. Вивірити на помилки і повторення. Вичитувати треба один два рази, якщо більше, то кожного наступного разу будуть знаходитися нові й нові деталі, які вас не задовольнятимуть, так можна ніколи й не написати статтю.

10) Ваша стаття має бути унікальною і не просто переписаною з якогось джерела. Бо взагалі,  навіщо тоді писати, переписувати одне й те саме по декілька разів.

Це основні поради до яких зводиться написання статті, але кожен може виробити для себе якісь свої правила, які будуть йому допомагати. Пишіть вкладаючи всі свої знання у текс, наповнюйте його цитатами, висловлюйте свої думки й головне не повторюйтесь.

Ольга Карлова

Як Україні домогтися таких же успіхів як і Польща?

Дійсно, Польща, за останні два десятиліття домоглася певних успіхів в соціально-економічному розвитку, служить предметом натхнення практично для всіх прихильників європейського вибору.Перша і, напевно, головна складова «польського дива» досить проста і очевидна - будучи «пілотним проектом» Заходу, країна не відчувала і не відчуває нестачі в фінансовій допомозі, що почалася з того, що в 1991 р МВФ пробачив їй половину з 48- мільярдного (у цінах того часу) боргу. Кредити (також в значній мірі потім списуються) продовжували текти і далі, як і програми прямої матеріальної допомоги на реформи.Ну а з 2004 р (вступ в ЄС) по теперішній час Польща отримала від Євросоюзу близько 60 млрд. Євро допомоги чистими ( тобто всього 90 млрд. Євро. Але близько 30 млрд. Євро сама виплатила в якості внесків до структури ЄС). У 2010-му і 2013 р наші північно-західні сусіди отримали дві кредитні програми від МВФ, кожна по 30 млрд. Євро. Незважаючи на це, зовнішній борг Польщі становить $ 365 млрд. (71% ВВП), а державний борг - 55% ВВП. Але за рівнем ВВП на душу населення і середнім зарплатам (близько 1000 євро при європейських цінах) Польща як і раніше відстає від країн старої Європи, включаючи Грецію і Португалію. Мільйони поляків змушені працювати в багатших країнах, де вираз «польський сантехнік» став прозивним. 

Польщу досить справедливо називають «європейським Китаєм завдяки великій кількості зосереджених там виробництв. Втім, і на Гданської судноверфі (що належить, до речі, Індустріального Союзу Донбасу Сергія Тарути) з 17 тисяч співробітників соціалістичних часів залишилося 2 тисячі, а спеціалізується підприємство не стільки, власне, на суднобудуванні, скільки на виробництві сталевих конструкцій: мостів, кранів, елементів великогабаритних резервуарів, а особливо опор для вітроелектростанцій. Високотехнологічні «плавзасоби» - бурові платформи, бойові кораблі, пасажирські лайнери, як і раніше будуються в основному в найбільш розвинених країнах (Німеччині, Франції і т. д.), Але Польщі від цих замовлень, як бачимо, нічого не перепало, незважаючи на наявні технологічні напрацювання і безперечна перевага перед конкурентами з тієї ж Німеччини у вигляді більш дешевої робочої сили. Про перспективи держпідтримки гіпотетичних наукомістких галузей польської економіки можна судити по санкціям за підтримку суднобудування, а ось свого великого бізнесу в Польщі також немає. Завдяки обвальної приватизації на початку 90-х і політиці широко розкритих дверей великий національний бізнес так і не сформувався, практично вся економіка виявилася в руках транснаціональних корпорацій, чиї штаб-квартири знаходяться в країнах «золотого мільярда» і там же залишаються «вершки» від роботи їх польських філій. 
Чи може Україна розраховувати на такий же «золотий дощ» як був у Польщі? Заступник міністра закордонних справ Польщі Катажину Пелчинську-Наленч запитали: «- Скільки грошей одержала Польща з моменту підписання асоціації в 1991 до вступу в ЄС в 2004?- Чесно повинна визнати, що набагато більше, ніж про це йдеться зараз в випадку з Україною. Польща була в набагато кращій ситуації в моменти підписання асоціації та вступу в ЄС, оскільки іншою була міжнародна ситуація. Польща була на іншому етапі розвитку, ЄС був в кращій ситуації. Тут нема чого порівнювати.Україна або хоче модернізувати себе в існуючих умовах, або хоче образитися на ці реалії і не буде проводити модернізацію. Втрачає від цього тільки Україна.
Реформи, можливо, створять сприятливий інвестиційний клімат, і зарубіжні інвестори піднімуть українську економіку, що створить пристойний рівень життя для українців. Але в Польщі реформи поєднувалися з колосальною зовнішньою допомогою. Ці вливання створювали сучасну інфраструктуру, дозволяли полегшити податковий тягар, покриваючи значну частину державних витрат, нарешті формували платоспроможний внутрішній попит.Адже головне для будь-якого інвестора, що виправдовує його діяльність, - платоспроможний попит на вироблені ним товари і послуги.Добре відомо, що основний потік інвестицій в нових країнах, що вступили в ЄС був сфокусований на нерухомості, фінансових інститутах, торгівлі.Але бажаючих розмістити виробництво на «нових майданчиках» не так вже й багато, і їх не вистачає навіть на нові країни ЄС.Очевидно і те, що Євросоюз зацікавлений не в зростанні імпорту, а в розвитку виробництва у себе, особливо на економічно відсталих і дотаційних територіях (в даному випадку - в окремих державах). І завжди знайдеться чимало аргументів (офіційних і не дуже, на зразок труднощів з сертифікацією імпортної продукції), щоб переконати інвесторів виробляти там же, де вони мають намір збувати вироблене. І, хоча, Україна не є членом ЄС, вона як і всі країни, також має право вимагати собі кращу долю на соціально-економічний розвиток.
Леонід Кузнєцов
Юрій Панкій