Як святкують Новий рік у різних країнах світу

Авторка: 

Олександра Мельниченко

 Новий рік – це свято, яке відзначають майже в кожному куточку планети, але традиції святкування можуть кардинально відрізнятися залежно від країни. 

Італія: новий рік – нове життя

  В Італії існує традиція позбавлятися від старих речей у новорічну ніч. У минулі часи люди навіть викидали меблі з вікон, символізуючи очищення перед новим роком. Сьогодні цей звичай став менш екстремальним, але дух оновлення все ще живе. Також італійці вірять, що червона білизна принесе удачу в новому році.

Іспанія: 12 виноградин на удачу

 В Іспанії важливо з’їсти 12 виноградин рівно опівночі – по одній на кожний удар годинника. Кожна виноградина символізує місяць року, а бажання, загадані під час цього ритуалу, обов’язково мають здійснитися.

Японія: дзвони та медитація

  У Японії Новий рік – це час для очищення душі. У храмах дзвонять у дзвони 108 разів, щоб позбутися людських гріхів і негативу. Також люди пишуть свої побажання на спеціальних дощечках "ема" і насолоджуються святковою стравою – "тосікосі-соба", довгою локшиною, яка символізує довголіття.

Бразилія: білі вбрання і квіти в океані

  На пляжах Бразилії тисячі людей зустрічають Новий рік у білому одязі, який символізує чистоту та мир. Багато хто приносить квіти в дар богині моря Йеманджі, кидаючи їх у воду, щоб отримати її благословення на наступний рік.

Німеччина: свинець і щастя

  Німці проводять новорічний вечір у колі родини або друзів і гаданням. Традиція "Bleigießen" полягає в тому, щоб розтопити шматочок свинцю, вилити його у воду і вгадати, що символізує отримана фігура. Це має пророкувати події майбутнього року

Китай: феєрверки та червоний колір

  Китайський Новий рік святкують за місячним календарем, але традиції цього свята відомі в усьому світі. Червоний колір вважається символом удачі та захисту від злих духів, тому в будинках висять червоні ліхтарі та прикраси. Феєрверки та петарди є важливою частиною святкування, щоб відлякати зло.

Шотландія: перший гість року

 У Шотландії існує звичай "First Footing" – перша людина, яка переступить поріг вашого дому після півночі, приносить удачу. Найкращим гостем вважається темноволосий чоловік із подарунками, такими як вугілля, хліб чи віскі.

США: падіння кулі в Нью-Йорку

 У США найвідоміша новорічна традиція – це спостереження за падінням кришталевої кулі на Таймс-Сквер у Нью-Йорку. Мільйони людей з усього світу дивляться це шоу по телебаченню, а після завершення всі хором рахують останні секунди року.

Індія: різноманіття свят

  В Індії Новий рік святкують у різні дати залежно від регіону та релігії. Наприклад, у штаті Пенджаб це свято весни – Байсакхі, а на півдні – Понгал. Спільною рисою є молитви, святкові страви та прикрашання будинків квітами та вогнями.

Австралія: літо і феєрверки

  Оскільки Новий рік в Австралії припадає на літо, багато людей святкують його на пляжі. У Сіднеї традиційно проходить одне з найяскравіших шоу феєрверків у світі над Сіднейською гаванню. Святкування Нового року в кожній країні має свої особливості, але є щось спільне: усі чекають на це свято з радістю, надією та бажанням щастя.

Який він, театр сучасності?

Авторка: Юлія Ясерова

  Ще декілька років тому, театральні критики казали : “Театр помер”. Молодь не цікавилася театральним мистецтвом, для них це було занадто нудно та вони не бачили сенсу витрачати свій час “впусту”.

  Технологічні досягнення протягом століть кардинально змінили театральне виробництво. Сьогоднішні театри використовують складні технології, включаючи передові системи освітлення, звукопідсилення і 3D-друк для реквізиту та декорацій.

  Покращене освітлення, цифрові проекції та імерсивні простори розсувають межі театральних вражень. Ця еволюція підкреслює продовження взаємодії між театром та його архітектурними та технологічними досягненнями, демонструючи, що сценічний дизайн йде рука об руку з самою виставою.

  З появленням новітніх технологій, в тому числі й штучного інтелекту, театр перетворився з “нудного” у “неймовірно видовищне” дійство.  Актори у свою чергу не бояться експериментувати з образами, музикою та світлом.

  Відтепер театральна вистава це не просто виступ декількох людей, а справжнє шоу. Музика, світло, візуальні ефекти, 3-D проекція - це все дає можливість глядачу зануритися у виставу і відчути на собі всі емоції персонажів. Тож сміливо можно сказати, що у сучасному театрі глядач завжди взаємодіє з акторами.

  Також, хочеться зауважити, що сучасний театр дуже відрізняється від вистав минулого століття. Відтепер ми маємо змогу побачити виступи без обмежень у всіх сенсах.

Наприклад, театральні постанови з використанням нецензурної лексики, або з еротичним підтекстом, бувають навіть “оголені театри”. Саме це допомагає людям з різними уподобаннями долучитися до високого мистецтва.

  Не усі розділяють захват від подібних вистав, проте бажаючих побачити таке дійство на власні очі досить багато.

  До того ж, змінився рівень обслуговування у театрі. Тепер ми маємо змогу завітати на виставу, та відчути себе vip-персоною у розкішному ресторані. Деякі організатори пропонують окремі столики, обравши які ми отримуємо першокласний рівень обслуговування офіціантів та різноманітне меню з їжею та напоями. Звичайно, вартість таких місць буде вищою за стандартні.

  Сучасний театр змінився врахувавши інтереси і наймолодших поціновувачів прекрасного.

  Наприклад, вистави на тематику популярних ігор, або з участю улюблених персонажів з мультфільмів, а також інтерактивні вистави, де маленькі глядачі отримують завдання від акторів та по завершенню отримують подарунки.

  Звичайно залишилися і шанувальники консервативних постанов. Для них театр назавжди залишиться дійством у декілька дій, які вони дивляться на одному диханні. Такі люди віддають перевагу класичним виставам, які не змінюються протягом багатьох років.

  У наш час кожен має змогу знайти для себе певний критерій, через який зможе сказати “я обожнюю театр”, і це чудово. Важливо лише поважати усі напрямки та розуміти, скільки зусиль було вкладено у дану виставу.

Події, що не мають кінця

Авторка:

Євгенія Буряк

  Мені інколи здається, що я проживаю два паралельних життя.
  Перше складається з сліз, ненависті, страху, безсилля, тривожності. Люди в полоні, військові з інвалідністю, зґвалтовані жінки, вбиті діти, покинуті бабусі, поранені тварини. Я їду в маршрутці, поруч сидить військовий з тремтячими руками і безнадійно каже чоловіку: «Я не хочу більше жити. З війною, мені здається, я постарів одразу на 50 років. Я просто не хочу жити. Навіщо я тут?!»

 Памʼятаю, працювала в дитячому комплексі влітку, і кожні вихідні до мене приходила бабуся з двома онуками — прекрасна дівчинка та хлопчик із великими очима. Їм по два з половиною роки, але хлопчик не говорить. Він не говорить, бо вони виїжджали з Ірпеня, коли обстрілювали машини з цивільними, коли за вікном лунали вибухи, на вулиці кричали люди, і місто було окуповане. Бабуся розповідала, що хлопчик довго кричав, а потім просто замовк. Він замовк і більше не говорив. Як це може не розбивати серце?

  Потім на машині я проїжджаю молодих дівчат, жінок, які стоять вздовж дороги з плакатами: «Поверніть азовців». Чи живі вони? Чи побачать ті полонені колись рідних? Як вони?

 Як українці переживають полон, смерть своїх синів, братів, дітей, жінок? Як переживаю я? Що твориться всередині мене?

  Нічні тривоги, вибухи — я відчуваю, що мене нічого не захистить, бо це непередбачувано. Голосні звуки, машини, крики — це все змушує моє серце стискатись. Скільки ще?

  Інколи відчуваю надто багато, але переважає безвихідь. Мені хочеться щось зробити, щось значуще, те, що зупинить війну, поверне військових додому, вилікує всіх. Але я не можу, і мене це злить. Хочеться плакати, кричати, а потім забитись кудись і тихенько сидіти. Просто замовкнути і нічого не відчувати, як той хлопчик із великими очима. Я тримаюсь, але мені так страшно. Страшно від того, що війна може тривати ще не один рік, що ще купу наших людей загине. Інші будуть зґвалтовані. Знущання, катування, голод, смерть, кров — це не просто слова з поганого словника. Це те, що переживають наші люди. А скільки ми ще не знаємо? Скільки правди ще залишається прихованою?

  Страшно, що одного дня мені зателефонує брат чи тато і скаже, що йде на війну. Куди я без сімʼї? Страшно, що одного дня шахед не пролетить мимо. А якщо війна дійде сюди? Якщо в мене не буде рідної землі? Зникне мова, знищать культуру?

 Звичайно, це все лиш мої переживання, але кожне з них виправдане. Чи не так?

  Друге моє життя — це ілюзія. Це життя, яке могло би бути в мене, якби цієї війни ніколи не було.

  Це шматочок нормальності. Я ходжу на концерти, в торгові центри, парки, заклади, зустрічаюсь із дівчатами в пабах, пʼю пиво, співаю караоке. Але мене наздоганяє думка: чи правильно то все? Чи не зраджую я наших людей, що зараз воюють, цими розвагами? Це на часі? Наскільки егоїстично хотіти чогось звичайного?

  У мене є це відчуття провини. І я щиро це знаю, як правильно. Я боюсь, що без цього я зламаюсь. Це та перезавантаження, яке допомагає триматись.

  Того, що МОГЛО БИ БУТИ, НЕ БУДЕ. Це факт. У мене ніколи не буде іншого життя. Іншої молодості, коли війна закінчиться. У мене не буде можливості знов пережити ці 19 років. Так наскільки ж егоїстично хотіти мирного життя?

 Ці 1000 днів повномасштабного вторгнення і 3925 днів російсько-української війни викарбувані в нашому житті. Ми не забудемо. Навіть не так — це забороняється забувати.

 Але краще налаштовуватись на підтримку. Підтримуйте в першу чергу себе, свій емоційний стан, своїх близьких та знайомих. Будьте добріші, щиріші. Війна нас має обʼєднувати, бо це наша спільна битва. Слава Україні! Героям слава!

Катерина Білокур — видатна українська художниця, якою захоплювався сам Пабло Пікассо

Авторка: Наталія Бондаренко

  Точна дата її народження невідома: це було 5, 6 або 7 червня 1900 року. Зрештою, зупинилися на 7 червня, адже це день святої Катерини. Вона народилася у багатодітній селянській родині, де від неї очікували, що вона піде традиційним шляхом — вийде заміж і займатиметься домашнім господарством. Однак Катерина мала інші мрії.

  Одного разу батько приніс їй буквар, і вона самотужки навчилася читати за тиждень. До школи дівчинку не відпустили, щоб заощадити на одязі та взутті. Коли підріс її брат Григорій і почав навчатися, Катерина допомогла йому виконати малюнок для домашнього завдання. З цього моменту вона почала малювати все, що бачила довкола, зокрема квіти. Свої роботи вона показала батькам, але батько спалив малюнки, а мати її побила, вважаючи, що через це вона не зможе вийти заміж.

  Незважаючи на заборони, Катерина продовжувала малювати потайки. Брала у матері полотно, так щоб мати не знала, пензлики вона робила сама з калинових гілочок і котячої шерсті, а фарби виготовляла з бузини, калини та трав. 

  У 1920-х вона намагалася вступити до Миргородського технікуму художньої кераміки, але її не прийняли через відсутність освіти. Та і паспорту вона не мала.

  Чоловіки, які сваталися до Катерини, відмовляли їй у праві малювати, тому вона категорично відмовляла їм, цитуючи відому пісню: «Іди, козак, сідлай коня, ти не мій, я не твоя». Батько дозволив їй малювати лише по неділях після виконання всієї хатньої роботи, проте мати продовжувала дорікати їй через те, що всі її ровесниці вже створили сім’ї.

  У 1934 році, зневірена, Катерина намагалася втопитися, зайшовши в крижану воду. Мати вчасно її врятувала, проте художниця сильно застудилася, що мало наслідки на все життя. Після цього інциденту мати дозволила їй малювати. У 1940 році Катерина почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Вражена співом, вона написала співачці листа, додавши до нього малюнок. Лист дійшов до Петрусенко, яка була захоплена талантом Білокур і показала її роботу художникам. Незабаром Катерину відвідали представники Центру народної творчості.

  У 1940 році відбулася її перша персональна виставка у Полтавському будинку народної творчості, де було представлено 11 картин. У 1954 році її роботи «Цар- колос», «Берізка» та «Колгоспне поле» були відправлені на міжнародну виставку в Париж. Там Пабло Пікассо побачив її картини й висловив захоплення, сказавши: «Якби ми мали таку художницю, то змусили б заговорити про неї весь світ».

  У червні 1961 року у Катерини Білокур виявили проблеми зі шлунком і 9 червня художниця відійшла у вічність.

Потяг у 31 грудня

 Творці найтеплішої комедії року представили головний трейлер картини "Потяг у 31 грудня"

  На екрані можна побачити зірковий склад акторів українського кіно, серед яких Станіслав Боклан, Катерина Кузнєцова, Андрій Ісаєнко, Юрій Горбунов, Артемій Єгоров, Анастасія Іванюк, Дмитро Павко, Лілія Ребрик, Максим Девізоров та багато інших. 

ТРЕЙЛЕР

https://www.youtube.com/watch?v=jc3s3H00unU

 Найтепліша комедія року вийде у широкий прокат 1 січня, а поки що творці розкривають подробиці створення картини. За словами продюсерів, найбільший виклик під час роботи полягав у зйомці в обмеженому просторі одного вагона. Ускладнювала завдання і погода, адже команді треба було показати засніжену зиму, коли за вікном +24. 

  «Найбільший виклик полягав у тому, щоб зняти фільм у маленькому просторі одного вагона. До того ж показати засніжену зиму, коли надворі +24. Ми залучили професіоналів, які створювали для нас штучний сніг, який падав з неба, був на потязі, на різних поверхнях, на землі, на одязі та волоссі акторів. А ще ми мали забезпечити новорічну ілюмінацію. Можете собі уявити, як непросто влітку задекорувати великі майданчики! Наші художники встановили величезну ялинку в центральному холі залізничного вокзалу, повністю імітувавши новорічну ніч, тоді як пасажири навколо ходили у шортах. Крім того, ми довго шукали методи, якими можна найкраще передати в кадрі не тільки рух потяга, а й зображення за вікном — зі снігом, з ліхтарями, краєвидами, які не повинні повторюватися. Ви навіть побачите іній на вікнах! Глядач має дійсно відчути, як наші герої рухаються дорогою Київ — Львів. Для цього ми  провели не один десяток нарад та тестів. Здається, результат того вартий», — коментує роботу над картиною продюсерка Зоя Сошенко.

 До зйомки також залучили котів і собак, адже Укрзалізницею сьогодні користуються не лише люди. 

  Для багатьох зірок участь у фільмі стала довгоочікуваною співпрацею на одному майданчику зі Станіславом Бокланом, а для когось — зустріччю з давніми друзями. Актор Максим Девізоров, який служить у ЗСУ, зізнається, що насолоджувався робочим процесом у компанії талановитих колег.

 «На майданчику я зустрів своїх друзів, з якими ми ще до війни багато працювали разом, тож повернутися на великі екрани в такій компанії набагато приємніше. Мої друзі й колеги за фільмом — Андрій Ісаєнко, Настя Іванюк, з якими ми служимо в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Ліля Цвєлікова — моя близька подруга, а також вже не вперше екранна любов», — ділиться актор.

  Акторка Лілія Ребрик переконана, що глядач обов’язково відчує душевну атмосферу, яка панувала на майданчику, адже команді вдалося відзняти дуже красиве святкове кіно. 

 «Це дійсно романтична, тепла комедія, яка подарує глядачам ті емоції, яких зараз так бракує. Мені здається, в цій стрічці є все для цього, навіть діти народжуються. Мене особливо вразив сніг посеред літа. Коли ми знімали, було дуже спекотно, і тут ми приходимо на перон, де стоїть наш потяг, весь засніжений, і це 31 грудня», — пригадує Ребрик.

  За сюжетом потяг, який прямує до Львова, у новорічну ніч зупиняється посеред засніженого поля. За іронією долі пасажири змушені не тільки мати справу з форс-мажором, а ще й мають порозумітися одне з одним. У таку пригоду потрапляють досвідчений провідник, підприємливі працівники вагона-ресторану, наречена-втікачка, бухгалтер-інтроверт, вагітна жінка, яка от-от має народжувати, сором'язливий хлопець і зірка одного з найуспішніших медичних серіалів. Неочікувані обставини не залишать героям святкової історії іншого варіанту, крім як вийти з власної зони комфорту назустріч диву. І все це під саундтреки українських зірок, таких як Klavdia Petrivna, YAKTAK та багато інших.

 «Це фільм, який українці просто зобов'язані подивитися на свята. Комедія — справа доволі суб'єктивна, а нам потрібна стрічка, яка сподобається всім. «Потяг у 31 грудня» — комедія з мораллю, тут кожному буде над чим подумати», — переконаний продюсер картини Юрій Горбунов.

Міграційний контекст У США та вплив Камали Харріс через призму особистого досвіду

Авторка: Анастасія Кириченко

 Історія імміграції в Сполучені Штати Америки є ключовим компонентом формування національної ідентичності країни, яка протягом століть виступала магнітом для людей з усього світу, що шукали кращого життя та можливостей для реалізації своїх прагнень. Від часів колоніальної епохи, коли перші європейські поселенці прибули до Північної Америки, США пройшли через низку важливих імміграційних хвиль, кожна з яких наклала свій відбиток на соціальний, економічний і культурний ландшафт держави. Перша масштабна хвиля імміграції охоплювала період між 1815 і 1865 роками: мільйони європейців із Великобританії, Ірландії та Німеччини мігрували до США, намагаючись уникнути злиднів і політичного переслідування. Наступна значна хвиля, що тривала між 1880 і 1920 роками, привела до США мільйони іммігрантів із Південної і Східної Європи, кардинально змінюючи демографічну структуру країни. У цей період виникла концепція «расового плавильного котла», що символізувала інтеграцію різноманітних етнічних груп у єдину національну спільноту.

  Міграційні тенденції другої половини XX століття суттєво відрізнялися від попередніх історичних періодів. Прийняття імміграційного закону 1965 року, що скасував дискримінаційні етнічні квоти, призвело до суттєвого зростання імміграції з Азії та Латинської Америки. Наслідки технологічної революції та процеси глобалізації сформували новий прошарок високоосвічених трудових мігрантів, які зробили внесок у розвиток сфер інформаційних технологій, медицини та науки. Особливого значення набуло явище «відтоку мізків»—масова міграція кваліфікованих спеціалістівіз країн, що розвиваються, до США у пошуках кращих професійних перспектив. Це явище має подвійний вплив: з одного боку, воно зміцнює американську економіку та науковий потенціал; з іншого—породжує серйозні виклики для країн походження цих мігрантів.

  У наш час імміграційна політика США стикається із численними комплексними викликами. Нелегальна імміграція через південний кордон залишається однією з найактуальніших проблем уполітичному дискурсі країни. Тривають активні дебати щодо стратегій її врегулювання—від будівництва фізичних бар’єрів до запровадження всебічних імміграційних реформ. Аналогічно інтенсифікується обговорення питань надання притулку та захисту біженців, особливо у світлі глобальних гуманітарних криз. Легальна імміграційна система США також потребує довгострокового реформування. Тривалі черги на отримання віз, надмірна складність бюрократичних процедур і суворі квоти стають перешкодами для залучення кваліфікованих фахівців і підприємців, здатних значно посилити економіку держави. Крім того, майбутнє програми DACA (Deferred Action for Childhood Arrivals), яка стосується багатьох молодих іммігрантів, народжених або вирослих у США,залишається об’єктом запеклих політичних суперечок. 

  Демографічні зміни, спричинені міграційними потоками, створюють нові виклики для американського суспільства. Розмаїття етнічних і культурних компонентів вимагає від держави інноваційного підходу до інтеграції іммігрантів, одним з аспектів якого є сприяння їхній культурній ідентичності та створенню спільного американського громадянства. Питання мовної політики, доступу до освіти та соціальних послуг для іммігрантських громад потребують ґрунтовних рішень та значних ресурсів.

  Економічний аспект міграції залишається ключовою темою для наукових дискусій та політичних дебатів. З одного боку, іммігранти суттєво сприяють економічному зростанню Сполучених Штатів, заповнюючи дефіцит робочої сили на ринку праці та ініціюючи підприємницьку діяльність. З іншого боку, тривають суперечки щодо впливу міграції на рівень заробітної плати та зайнятості місцевих працівників, особливо в сегменті низькокваліфікованої праці. У межах глобальної конкуренції за висококваліфіковані кадри Сполучені Штати стикаються з нагальною необхідністю реформування своєї імміграційної системи для залучення і збереження таких працівників. Між тим, Канада та Австралія, розвиваючи гнучкіші імміграційні моделі, посилили конкуренцію в цій сфері, створюючи додатковий тиск на американську політику.

  На посаді генерального прокурора Каліфорнії Гарріс активно захищала права учасників програмиDACA (Deferred Action for Childhood Arrivals), подавши позов проти спроб федерального уряду її скасувати. В рамках своєї діяльності вона розробила керівні принципи взаємодії правоохоронців з іммігрантськими громадами, наголошуючи на важливості довіри та співпраці незалежно від міграційного статусу окремих осіб. Виконуючи обов’язки сенатора США, Гарріс залишалася послідовною адвокаткою масштабної імміграційної реформи, що передбачає створення чіткого механізму набуття громадянства для мільйонів нелегальних мігрантів. Вона публічно засуджувала практику примусового розлучення сімей на кордоні та закликала до гуманнішого підходу у роботі з шукачами притулку. Її законодавчі ініціативи передбачали посилення захисту трудових мігрантів, поліпшення умов утримання в імміграційних центрах і розширення доступу до медичних послуг для імігрантських громад.

  У галузі економічної політики особливий акцент зроблено на підтримці малого бізнесу в громадах меншин, а також на розширенні доступу до освіти та професійної підготовки для людей із низьким соціально-економічним становищем. Ініційовано програми, спрямовані на підтримку підприємництва серед меншин, полегшення доступу до кредитування та заохочення економічних реформ у громадах, які історично зазнавали недостатнього фінансування. Значну увагу приділено забезпеченню освітньої рівності та створенню можливостей для отримання якісної освіти, зокрема для дітей із іммігрантських родин і представників меншин. Зусилля спрямовуються на фінансування шкіл у неблагополучних районах, розвиток програм раннього навчання та надання мовної підтримки учням.

  Імміграція відіграє ключову роль у формуванні соціального, культурного та економічного ландшафту США. Історичні міграційні хвилі збагатили країну, але сучасні виклики, як-от нелегальна міграція та конкуренція за кадри, вимагають реформ. Баланс між економічними інтересами, гуманністю та інтеграцією іммігрантів є критичним для майбутнього США.

Література: 

Massey, D. S., Durand, J., & Malone, N. J. (2002). Beyond smoke and mirrors: Mexican immigration in an era of economic integration. Russell Sage Foundation.

Ngai, M. M. (2004). Impossible subjects: Illegal aliens and the making of modern America. Princeton University Press.

Portes, A., & Rumbaut, R. G. (2006). Immigrant America: A portrait (3rd ed.). University of California Press.

Як українці святкували Новий рік, доки традиції не зіпсувала росія

Авторка: Арина

Ілларіонова

Дідухи

  Незабаром почнеться 2025 рік, який, як повелося, святкують з прикрашеною ялинкою та салатом “Олів’є” на столі. Та на місці ялинки завжди був дідух - сніп пшениці та сіна, а замість радянського “Олів’є” - кутя, хліб тощо.

  Традиційна новорічна обрядовість українців – це ціла низка зимових свят, головними з яких є 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення) за старим стилем.

  Новорічні свята вважалися чарівним часом, коли пробуджувалася нечиста сила, відкривалося небо до Бога, а померлі родичі приєднувалися до живих. Тому зазвичай на столах залишали їжу зі столовим наряддям, аби улестити померлих.

  Вечір 31 грудня називали щедрим. Тому вдавалися до різних магічних ритуалів. Наприклад господар ходив з сокирою поміж дерев і легенько їх бив, промовляючи: "Як уродиш – не зрубаю, як не вродиш – зрубаю".

  Вірили, що після цього повинен був бути щедрий врожай.

  Існували численні ворожіння та новорічні прикмети. Наприклад пучки різних зернових культур залишали на вулиці. Вважалося, що найбільш родючою буде та культура, на яку впаде іній.

  Хату до свят старанно прибирали та прикрашали сіном, рушниками, соломою. Важливим елементом був дідух - сніп із жита чи пшениці, який взяли з першою зібраного врожаю. І ставили його в покуті або біля ікон.

  На новорічному столі мали бути 12 страв, які символізували 12 місяців. Кожен регіон мав свої особливості гастрономії, проте завжди був узвар, хліб та кутя.

  Так було, доки не втрутилася росія.

  На терени сучасної України (губерній, які контролювала Російська імперія) проник звичай ставити на Різдво ялинку та класти від неї подарунки до дня народження Христа.

  З тогочасної періодики знаємо про спроби приписати дарунки янголові, бабусі Зимі, гномам, а також низці казкових персонажів.

  Проте найправдоподібнішим персонажем був Дід Мороз, адже він мав передісторію завдяки казці "Мороз Іванович", надрукованої Володимиром Одоєвським 1840 року в збірці "Казки дідуся Іринея".

  Наприкінці 19 століття ця історія стала поширеною. Образ Діда Мороза з’явився в книжках, поштівках тощо. А згодом він почав “особисто” дарувати подарунки дітям.

  Проте в 1917 році більшовики заборонили використовувати образ Діда Мороза, атакувавши релігію. А в 1935 образ повернули, проте без прив’язки до народження Ісуса Христа.

  Ялинка не одразу стала новорічною. Перше її амплуа - різдвяне дерево.

  Звичай прикрашати ялинку на Різдво прийшов з Німеччини. Спочатку прикрашали яблуками та свічка, а згодом з’явилися гірлянди тощо.

  Наприкінці 1920-х більшовики заборонили різдвяну ялинку - одночасно із забороною Різдва. Але люди все одно потайки святкували народження Ісуса та прикрашали ялинку. Влада, зрозумівши, що заборона марна, в 1935 повернула ялинку, але тепер як новорічну.

  А салат “Олів’є” винайшли в московському ресторані в 1860 роках. Салат мав обсмажені шматочки м'яса рябчиків та куріпок. По краях Олів'є викладав відварні ракові шийки, скибочки телячого язика та паюсну ікру. Центр композиції прикрашала майстерно зібрана гірка зі шматочків картоплі, яєць і корнішонів.

  Згодом за цю страву забули й згадали лише в 1930-ті роки. Згадується французський кухар по прізвищу Олів'є. З того часу назва салату часто змінювалася, проте в народі збереглася назва “Олів’є”. Згодом господиням прийшлося коригувати рецептуру, адже почали підвищуватися ціни, а телятина на радянських прилавках стала дефіцитною. Тому телятину, курятину замінили на дешеву “Лікарську” ковбасу. Інколи замість інших інгредієнтів використовували яблука, моркву тощо.

  Отже, протягом багатьох десятиліть знищувались наші традиції і росія намагається це зробити і досі. Важливо знати рідне і плекати його.