Сучасне студентське життя часто здається сповненим можливостей: навчання, нові знайомства, активність, самореалізація. Але за цією видимою динамікою нерідко ховаються іноді втома, тривога й відчуття виснаження. Опитування, проведене ініціативою «Ти як?» за підтримки Міністерства освіти і науки України, показало: понад дві третини студентів живуть у стані середнього або значного стресу, а чверть — у стані емоційного виснаження. Це не просто тимчасова втома — це тривожний сигнал, що в університетському середовищі дедалі частіше з’являється те, про що воліють мовчати: депресія.
Кожен десятий студент в Україні (11,9%) зізнається, що перебуває в умовах сильного стресу. Ще 67% відчувають постійну напруженість, тривожність і втому. За цими цифрами — тисячі молодих людей, які прокидаються без сил, втрачають інтерес до навчання й не бачать сенсу у звичних речах. 25,8% опитаних потрапили до категорії «виснажених»: вони вже мають прояви тривоги, пригніченості й емоційного вигорання.
Причини такого стану відомі, але про них і далі воліють мовчати. Постійне навчальне навантаження, дедлайни, страх не виправдати очікувань, невизначеність майбутнього — усе це перетворюється на хронічне джерело стресу. Для багатьох студентів університет — це не лише місце здобуття знань, а й поле боротьби за виживання. Паралельно з навчанням вони працюють, допомагають родині, шукають своє місце у світі, який змінюється швидше, ніж вони встигають адаптуватися.
Та депресія — не просто «поганий настрій» чи «перевтома». Вона здатна зруйнувати життя. Багатьом важко жити з депресією. Саме тому мовчати — небезпечно.
ЬПопри це, більшість студентів, які стикаються з такими станами, не звертаються по допомогу. Їх зупиняє страх бути «не такими», сором або переконання, що треба просто «зібратися». Водночас університети не завжди мають ресурси чи фахівців, які могли б надати кваліфіковану підтримку. За даними проєкту «Спільнота університетів «Ти як?»», навіть викладачі відчувають значне професійне вигорання — тож системна допомога студентам стає ще складнішою.
Однак вихід є. В університетах мають активно діяти центри психологічної підтримки, де кожен студент може отримати допомогу без страху осуду. Потрібно формувати культуру відкритого діалогу про ментальне здоров’я, щоб прохання про підтримку сприймалося не як слабкість, а як прояв сили та відповідальності перед собою.
Депресія серед студентів — не приватна справа окремої людини, а суспільна проблема. Вона впливає на майбутнє покоління фахівців, на інтелектуальний і емоційний потенціал країни. Якщо ми прагнемо бачити освічену, психологічно стійку, сильну й щасливу молодь — маємо визнати, що психологічна стійкість молодих людей так само важлива, як фізична.
Мовчання про депресію не лікує. А от підтримка, розуміння й професійна допомога — здатні рятувати життя.
17 жовтня в “Медіацентрі Україна” презентували VR KOLO — першу в Україні мережу музеїв у віртуальній реальності, що об’єднала п’ять музейних інституцій з різних регіонів у єдиний цифровий простір. Відтепер кожен відвідувач може буквально «переміщатися» між Черніговом і Хортицею, Охтиркою, Прилуками та Дубном — за кілька секунд, одягнувши VR-шолом.
VR KOLO — це не просто технологічна новинка, а інфраструктура майбутнього, яка з’єднує культуру, освіту й інновації. Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду у партнерстві з Forward Inc., та БО «Фонд розвитку музеїв».
Коли спадщина стає простором єднання
Під час війни Україна втратила сотні пам’яток культури, але VR KOLO доводить: ми можемо не лише зберегти, а й відновити культурну присутність — у цифрі, у свідомості, у серцях. Оцифровані артефакти, втрачені через окупацію чи руйнування, повертаються до життя у VR — з автентичними текстурами, голосами, світлом і музикою.
«VR KOLO — це спосіб зберегти й повернути спадщину до життя, зробити музей місцем дії, а не лише споглядання. Ми створюємо сталу інфраструктуру, яка працюватиме щодня та оновлюватиметься новими виставками. Це нова музейна культура, де спадщина стає живою, доступною і об’єднуючою», — наголосив Антон Шинкарук, голова ГС «Центр цифрової історії».
Наразі до VR KOLO підключені п’ять інституцій: Національний архітектурно-історичний заповідник «Чернігів Стародавній», Національний заповідник «Хортиця», Охтирський міський краєзнавчий музей, Прилуцький краєзнавчий музей і Державний історико-культурний заповідник м. Дубно.
Для кожної з них творча команда під керівництвом креативного директора проєкту Валерія Коршунова створює окрему віртуальну екскурсію з урахуванням характеру колекцій та локальних наративів.
«Ми будуємо живу екосистему: під кожен музей — свій віртуальний рівень, своя логіка руху, голоси місцевої історії. Це подорож Україною, а не просто перегляд 3D-об’єктів», — зазначив Валерій Коршунов.
У проєкті вже представлено понад 120 цифрових експонатів — і кожен має свою історію: від стародавніх артефактів до об’єктів, пошкоджених під час бойових дій. Унікальність VR екскурсії в тому, що кожен найцінніший артефакт можна вивчити в максимальному приближені - самі тендітні збільшити та навіть взяти в руки!
Виконавчий директор БО «Фонд розвитку музеїв» Дмитро Маслов пояснив, що мережа VR KOLO вибудувана на партнерстві з інституціями, які вже мають досвід цифровізації і готові рухатися далі: “Кожен музей отримує власну VR-зону, яка залишається працювати на постійній основі. Команди проходять навчання та беруть на себе щоденне адміністрування, оцифрування й оновлення контенту — це не фестивальна інсталяція, а модель стійкого розвитку”.
Під час панелі музейники поділилися першим досвідом.
Директорка Охтирського музею Людмила Міщенко назвала VR-зону знаком стійкості міста: навіть у воєнний час культура лишається відкритою і доступною для тих, хто не міг прийти — дітей, людей з інвалідністю, переселенців.
Заступниця гендиректора «Хортиці» Світлана Охріменко підкреслила, що навчання команди дало інструменти для щоденної роботи з новими медіа та впровадження інклюзивних практик.
Молодша наукова співробітниця з Прилук Маргарита Ткаченко відзначила, що для молоді музей у VR перетворюється на пригоду: «Молодь любить нові технології та інтерактив, і тепер музей — це пригодницька подорож, де діти можливо вперше побувають у віртуальній реальності та зможуть одягнути VR шолом, не для гри, а для знайомства з власною історією».
Значення VR KOLO виходить за межі технологій. Для держави це інструмент модернізації музеїв, що поєднує спадщину, освіту і цифрову безпеку під час війни.
Для регіонів — можливість посилити туристичну привабливість і локальну ідентичність, створити нові точки культурного тяжіння і робочі місця.
Для суспільства — міст між минулим і майбутнім, де історія стає відчутною і безбар’єрною завдяки субтитрам, аудіоописам і простим механікам взаємодії.
Для міжнародних партнерів — зрозумілий формат підтримки, що дає вимірюваний результат: навчені команди, працюючі VR-зони, зростання відвідуваності й нові освітні програми.
Команда анонсувала розширення мережі та відкритість до співпраці з музеями, міськими громадами, освітніми інституціями та донорами. За запитом учасники отримають технічний аудит, навчання і супровід запуску VR-зон у своїх містах. «Наша мета — щоб VR-простір став нормою для кожного українського музею, незалежно від географії», — підсумував Маслов.
З давніх часів бджоли вважаються символом працелюбності, мудрості та життєвої гармонії. Ці тварини хоч і маленькі, але приносять дуже велику користь не лише для людини, а й для всієї природи. Найчастіше бджоли у нас асоціюються із виробленням меду, однак вони виконують ще багато важливих функцій.
Бджоли щорічно запилюють мільярди рослин, в тому числі мільйони сільськогосподарських культур. Вони підвищують врожайність рослин в 100 разів а також покращують родючість ґрунту, збільшуючи кількість рослин із сімейства бобових. Саме завдяки бджолам у природі існують горіх, бавовник, кавун, огірок, буряк, чорниця, виноград, вишні, брокколі, морква, селера, капуста, цибуля, груша, яблуко, абрикос, папайя, авокадо, кокосові горіхи, лимон, полуниця, лайм, манго, та багато інших рослин.
Цікаві факти про бджіл:
- Бджоли є єдиними комахами, продукцію яких людина може споживати.
- Для того, щоб зібрати 500 грамів меду, бджолі необхідно чотири рази облетіти екватор.
- Одна бджолина сімʼя за рік виробляє приблизно 25 кілограмів меду.
- Бджоли мають здатність розпізнавати людські обличчя та запам'ятовувати до 50 різних запахів.
- Новонароджені бджоли починають трудитися вже на другий день свого життя.
Бджоли не лише трудівники, а ще й лікарі. Завдяки продуктам бджільництва, таким як мед, пилок, прополіс, маточне молочко, віск та бджолина отрута люди отримали можливість лікувати чимало недуг. Лікування за допомогою бджіл називається апітерапією. Одним з найцікавіших методів апітерапії є лікування бджолиною отрутою (Bee Venom Therapy). Цей метод лікування передбачає укуси живих бджіл у спеціальних точках тіла. Прихильники цього способу вказують, що він ефективний у лікуванні ревматоїдного артриту, псоріазу, розсіяного склерозу та різних видів болю. Проте, бувають і побічні ефекти від цього методу лікування, а його безпечність та ефективність поки що не доведена в медицині.
Для того, аби перевірити свої знання про бджіл, і водночас їх поповнити, Ви можете пройти тест, підготований до народного дня пасічника.
У народі вже здавна добре знають про цінність бджіл, і тому фольклор зберіг багато прислівʼїв та приказок, у яких високо оцінюють цих комах:
Бджола мала, а й та працює.
Бджола їсти не просить, а мед носить.
Ще бджоли гудуть, а ледарі з поля йдуть.
Щоб відчути смак меду, треба спізнати смак праці.
Бджола – божа мушка, а пасічник – божий чоловік.
Бджоли – це диво природи. Однак сьогодні через забруднення людиною екології, бджолине життя у небезпеці. Мусимо вберегти та захистити їхні життя, адже і наші залежать від них!
Спогади живуть, поки жива людина. Фото — найкращий винахід, який повертає нас туди, де молоді батьки, де вірні друзі-іграшки, де дитинство тягнеться довго, а дорослішання здається чимось захмарним, де усміхаються люди, яких уже немає.
Хтось не фотографується через страх: бути не ідеальною в об'єктиві камери. Інші чекають якогось моменту, щоб зафіксувати найкращі кадри. Є ті, хто просто випадково зроблять селфі, поки не підозрюють, що це стане найкраще фото.
Мій спогад із дитинства: бабусині руки тримають пожовклу чорно-білу фотокартку. На ній — незнайомці. Для мене, малої, це були просто чужі обличчя, а для бабусі — частинка життя, збережена на папері. Її очі, сповнені радості й сліз, дивилися на знімок із жалем — почуттям, яке я, дитина, тоді не могла зрозуміти. Тільки тепер, я усвідомила, що для неї - це можливість побачити себе ще раз юною.
З обмеженою кількістю, але з безмежною цінністю. Виникнення фотографії було розкішшю, яку могли дозволити собі лише заможні особи, і навіть вони мали лише один-два знімки за життя, які передавали з покоління в покоління. Люди готові були сидіти нерухомо 15 хвилин, щоб зафіксувати зображення. Наприкінці 19 століття фотографія стала доступнішою, але кількість кадрів залишалася обмеженою: плівка мала 12, 24 або 36 кадрів. Уявіть, кожен кадр був цінним — фотографували сімейні свята чи народження дитини, а не естетичний захід сонця. Процес і результат вимагали багато часу, а найменші помилки в освітленні могли зіпсувати цілий кадр.
Фото як звичка. З появою цифрових камер і смартфонів почалася справжня революція фотографії — про обмеження в 36 кадрів уже не йшлося. Селфі стало основою для всіх: кожен фіксує те, що хоче, — чи то недолугий напис на стіні, чи то незнайому людину, адже в усьому можна побачити красу. Ми ділимося цими знімками в соціальних мережах здебільшого для лайків, а не для того, щоб ностальгувати.
Традиція вести сімейний альбом. Навіть наші батьки ще продовжували друкувати фотографії та вкладати їх у альбом. А ми тепер все зберігаємо у телефонах, де тисячі знімків можуть зникнути враз через глюк чи збій. Тоді кожна сторінка містила надпис та дату створення фото, альбом був хронологією життя, а зараз хронологія розкидана у папках під різними назвами.
Фотографія повертає у минуле як справжня машина часу, яка існує завдяки двом деталям: техніка і пам'ять.
“ Знімок здатен зберегти все те, що пам’ять поступово зітре,”-
Від початку повномасштабного вторгнення український кінематограф випустив у світ чимало якісних фільмів, значна частина яких – про війну. Така тенденція є абсолютно логічною, адже кіно завжди відображає життя суспільства: його трагедії, ідеї та виклики.
Фільм «20 днів у Маріуполі»
Документальний фільм про російську облогу Маріуполя у лютому-березні 2022 року від режисера Мстислава Чернова. Фільм здобув «Оскар» у 2024 році в категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм» і став першим фільмом-переможцем від України.
«20 днів у Маріуполі» розповідає про облогу міста: руйнування, смерть, боротьбу. Фільм передає історію життя Маріуполя у перші тижні повномасштабного вторгнення. Здобув велику популярність завдяки реалістичній та правдивій передачі трагічних подій Великої війни.
Фільм «Конотопська відьма»
«Конотопська відьма» – український фільм жахів режисера Андрія Колесника, що вийшов у світ 2024 року. Прем'єра відбулася 22 серпня 2024 року — за два дні до Дня незалежності. Фільм розповідає про силу кохання та силу помсти української жінки. Фільм натхненний на основі давньоукраїнських легенд і вірувань, а також з реального випадку, коли на початку російського вторгнення 2022 року жителька Конотопа проклинала окупантів, заявивши, що «в Конотопі кожна друга – відьма».
«2000 метрів до Андріївки»
Документальний фільм від режисера Мстислава Чернова, що вийшов у прокат у 2025 році. Фільм описує події українського контрнаступу на Бахмутському напрямку у вересні 2023 року. Журналісти показують життя та бої українських військових за українську Авдіївку, що на Донеччині. У фільмі відображаються бойові дії саме через людей і їхні емоції та переживання, завдяки чому фільм здобув популярність серед глядачів. Радість, біль, хвилювання, захоплення – це те, що відчувають українці, дивлячись фільм, що насправді є їхньою реальністю.
Фільми справді є важливими для суспільства, адже вони відображають життя та настрої людей. Фільми документують історичні події, завдяки чому нащадки зможуть не лише пізнати минуле, а й відчути його. Описані у статті фільми є свідченнями боротьби українського народу та подвижниками національного духу.
Чи могли ми уявити в 21 столітті країну без світла? Скрізь лише темрява, ледве полум'я свічки мерехтить у вікні. Важко уявити, але ми змогли так жити.
Ця буденність з гаджетами й Інтернетом: світло чи о шостій ранку, чи о другій ночі. Дім наповнений звуками пральної машинки, з кухні чути гудіння мікрохвильовки та кипіння чайника. У вітальні лунає телевізор, якого ніхто не дивиться. Раптом все перетворилося в тишу та темряву. Життя без електрики - паніка і хаос. Що далі?
Зникло не лише світло, а зв'язок зі світом. Кожен почав вчитися та адаптуватися до блекауту. Згодом зрозумів, наскільки залежний від електрики та технологій, які стали повсякденною звичкою. Ранкова кава, душ перед роботою та перегляд новин у стрічці Facebook, Instagram стали розкішшю. Народна мудрість каже: “Коли б не нещастя, не було б і щастя”. Ми почали цінувати те, що вважали простим.
Психологічне я в темряві
Початок блекауту вимкнув не тільки світло, а й вдарив на психіку людини. Ми побачили себе справжніми, хоч і вразливими. Зіткнулися з тривожністю та нерозумінням куди рухатися. Хто я без телефону? Якщо цей пристрій заповнював порожнечу, то тепер став бар'єром від реальності. Більше вільного часу для себе перетворилися на можливість. Номофобія (страх без мобільного) посилювала дратівливість, зрештою навчила емоційної стійкості.
Ілюзія віртуального світу
Віртуальність створила мильну бульбашку з ідеальною картинкою. Саме на електриці росла ця ілюзія: емодзі замінили справжні емоції, лайк - підтримку, а проблемою став поганий сигнал мережі та розряджений телефон. Світло згасло і постала реальність. Онлайн-життя викликало емпатійний дефіцит, а блекаут повернув його. Розмова з рідними при свічках замінила будь-який чат. Підтримка через обійми та дотик, замість фейкових реакцій. Справжня дружба, де не потрібно віртуального зв'язку, замінила тисячі читачів у соцмережах. Ми повернулися та відкрили для себе хобі, які витіснив віртуальний світ. Читання паперових книг, проведення часу на подвір'ї, ігри з дітьми та домашніми улюбленцями. Хтось знайшов себе у садівництві, хтось почав займатися рукоділлям. Інші просто наважилися познайомитися з сусідами чи приготувати обіцяний смаколик на вечерю.
Зрештою, цей урок показав справжнього себе у справжньому житті, де ніяка батарейка не розрядиться. Ми сильна нація - для нас це не перше випробування, і не перша темрява.
“Блекаут ми переживемо, а заразом „вимкнемо світло“ й для ще не одного десятка тисяч вояків рф," - повідомляє боєць ЗСУ, позивний “Лис”.
Закон України "Про забезпечення функціонування української мови як державної" (№ 2704-VIII, 2019 рік) є визначальним актом, що закріпив українську мову як єдину державну, надавши їй статус фактора єдності та національної безпеки. Важливо, що законодавчі норми поширюються виключно на громадську сферу — діяльність державних органів, ЗМІ, рекламу та обслуговування споживачів. Закон жодним чином не обмежує приватне спілкування громадян.
Прийняття цього закону створило фундаментальну юридичну рамку для утвердження української мови як обов'язкової публічної норми, протиставляючи цей вибір історичній політиці русифікації, зросійщення. Водночас, ключові норми, зокрема щодо штрафних санкцій та мови реклами, вводилися поетапно, деякі лише з 2020 та 2022 років, що відображає свідомий, поступовий підхід до інституційних змін. Знання державної мови є обов’язковою умовою для набуття громадянства та для обіймання посад у державних органах.
Соціолінгвістичний злам: добровільний перехід у побуті
Паралельно з державним регулюванням публічної сфери, у приватному спілкуванні відбувся значний соціолінгвістичний зсув, не спричинений законом, а мотивований ціннісним вибором в умовах повномасштабної агресії. За даними Gradus Research, частка громадян, які спілкуються українською в побуті, зросла з приблизно 52% у 2022 році до 68% у серпні 2025 року.
Це підтверджується результатами опитування КМІС, згідно з якими частка українськомовних у побуті зросла на 11% порівняно з 2020 роком (до 63%), тоді як використання російської мови знизилося на 12% (до 13%). Ще 19% використовують обидві мови рівною мірою. Найбільш помітні регіональні зміни відбулися на Півдні (зростання з 22% до 39% українськомовних) та Сході (до 29% українськомовних), що свідчить про глибоку переоцінку ідентичності та прискорення мовного зсуву. Перехід на українську мову дедалі більше стає повсякденною нормою та свідченням змін у суспільстві.
Інституційний опір та цифрові виклики
Попри успіх у побутовій сфері, публічний простір продовжує демонструвати інституційний опір. Основним джерелом фіксації проблем є звернення до Уповноваженого із захисту державної мови. Київ стабільно виступає лідером за кількістю зафіксованих порушень: 823 звернення у 2022 році та 491 звернення лише на початку 2023 року. Таке лідерство столиці відображає не лише концентрацію бізнесу, але й високий рівень громадянської свідомості та готовності інституціоналізовано фіксувати некомплаєнс.
Найбільш проблемним сектором у 2022 році став Інтернет: було зафіксовано 989 звернень щодо відсутності україномовної версії вебпредставництв, включаючи сайти бізнесу, ЗМІ та держустанов. У сфері обслуговування споживачів зареєстровано 123 звернення. Мова реклами, яка відповідно до статті 32 має бути державною, також викликала значні питання. Фінансові санкції за порушення вимог закону (від 3400 до 5100 грн), які почали застосовувати з липня 2022 року, стали необхідним інструментом примусу для забезпечення відповідності у бізнес-середовищі.
Міжнародний діалог та виклики балансу
Впровадження закону викликало реакцію міжнародних інституцій. Венеціанська комісія підтримала мету закону щодо захисту української мови, але розкритикувала його за порушення балансу прав мов меншин. Критика стосувалася створення ієрархії прав між мовами корінних народів, офіційними мовами ЄС та "іншими мовами". Фактично, ВК стала на захист російської мови, яка за чинним законодавством отримала найменше прав порівняно з іншими групами мов. Це демонструє фундаментальний конфлікт між українською стратегією національної безпеки, що вимагає рішучого утвердження державної мови, та європейськими стандартами для меншин, що прагнуть рівноправності.
Висновки: вектори мовної стійкості
Впровадження Закону № 2704-VIII стимулює двоєдиний процес. З одного боку, відбувається успішний, добровільний культурний зсув, де українська мова перетворюється на ціннісний символ національної стійкості. З іншого боку, залишаються значні інституційні виклики, особливо у цифровому та комерційному просторі, де високий рівень порушень вимагає постійного нагляду та застосування штрафних санкцій. Стратегічна перспектива полягає у забезпеченні незворотності цих змін, інтегруючи державну мову як невіддільну функціональну норму, що зміцнює єдність нації.
.jpg)
.jpg)
.jpeg)
