Робота заради життя чи життя заради роботи: дилема покоління

Авторка: 

Аліна Сухенко

 У час сучасних технологій наше покоління молоді зіткнулося з проблемою вибору формату роботи. 

  Воно частину свого навчання провела дистанційно. Саме в той період, коли соціальні навички мали активно формуватися, нам доводилося сидіти вдома. Це вплинуло на комунікацію з людьми. Цілому прошарку молоді набагато комфортніше не розмовляти наживо з директором, командою чи наставником. Формат переписки став настільки зручним і простим, що іноді здається, ніби немає сенсу проводити розмови віч-на-віч. Навіщо телефонувати, якщо можна написати повідомлення?

   Навіщо їхати на зустріч, якщо всі питання можна вирішити онлайн?

  Робота без офісу — це справді перевага порівняно з незручностями графіка 5/2 в офісі. Молоді люди цінують комфорт: краще поспати довше, ніж витратити додатковий час на збори та дорогу до роботи. Не потрібно витрачати гроші на транспорт, підлаштовуватися під колег і щодня проводити години в дорозі.

   Можна працювати з дому, кав’ярні чи навіть іншого міста. Проте дистанційний формат має і свої недоліки. Вдома є зона комфорту, яка водночас стає зоною відволікання. Зайві звуки, побутові справи, родина, кохана людина або діти можуть заважати зосередитися на робочому процесі. У результаті людина ніби постійно перебуває на роботі, але не завжди може повноцінно виконувати завдання.

  Знайти вакансію зі зручним графіком, хорошою заробітною платою, дружнім колективом і лояльним керівником дуже важко. Особливо для молоді, яка лише починає свій професійний шлях. Від попередніх поколінь наше покоління часто відрізняється ставленням до роботи. Старші працівники нерідко звикли затримуватися після робочого дня, брати додаткові завдання та доводити свою відданість компанії. Для деяких керівників зручніше найняти людину, яка готова вкладати в роботу максимум часу й енергії. Проте молодь не завжди готова жертвувати особистим життям заради посади. Для багатьох із цих працівників робота — це спосіб заробляти гроші, а не сенс усього життя.

   Таке ставлення можна пов’язати з досвідом батьків нашої молоді. Чимало дорослих витрачали багато часу на заробітки, намагаючись забезпечити своїм дітям краще життя. Проте іноді за матеріальне благополуччя доводилося платити часом, який можна було провести з родиною. Діти бачили, як батьки втомлюються, працюють понаднормово та відкладають власні бажання заради фінансової стабільності. Можливо, саме тому частина молоді сьогодні прагне іншого життя — такого, у якому робота не забирає весь час. Хочеться не лише заробляти, а й подорожувати, розвиватися, спілкуватися з близькими та мати можливість просто відпочити.

  На наше ставлення до праці також впливає економічна ситуація. Зростання цін, коливання валютного курсу, нестабільність і постійна потреба в грошах формують думку, що фінансова незалежність є однією з головних умов спокійного життя. Проте гроші не гарантують щастя, так само як висока посада не завжди означає задоволення від власного життя. Можна мати стабільний дохід, але постійно відчувати втому, тривогу та невдоволення собою. Водночас можна любити свою професію, але не мати достатньо коштів для комфортного існування. Саме між цими двома крайнощами молодь намагається знайти баланс.

   Окремий вплив на наше молоде покоління має соціальний медіапростір. Гарне життя, яке показується блогерами, створило перед нами картинку заможного, щасливого й безтурботного існування. Люди постійно перебувають у медіапросторі, і повністю втекти від нього майже неможливо. Ми бачимо дорогі автомобілі, подорожі, красиві квартири, успішний бізнес і людей, які, здається, працюють лише кілька годин на день. Проте за кадром залишаються невдалі спроби, борги, виснаження та роки праці, які не завжди потрапляють у публікації.

 Постійне споживання такого контенту може створювати відчуття власної нікчемності. Людина порівнює своє звичайне життя з чужою найкращою версією, забуваючи, що соціальні мережі не показують повної картини. Молодь хоче отримати рівень життя, для досягнення якого потрібні досвід, кар’єра, знання та час. Але в епоху швидкого контенту виникає бажання мати все й одразу. Хочеться високої зарплати без багаторічного досвіду, свободи без відповідальності, хочеться фінансової незалежності без тривалого професійного становлення. Коли реальність не відповідає очікуванням, виникає розчарування.

   Проте чи справді дистанційна робота робить нас вільнішими? На перший погляд, так. Ми самі організовуємо свій день, можемо працювати в комфортному одязі й не залежати від розташування офісу. Але разом зі свободою приходить і відповідальність. Коли робоче місце розташоване вдома, межа між роботою та особистим життям поступово зникає. Повідомлення від керівника ввечері, термінові завдання у вихідні та бажання постійно перевіряти робочі чати можуть перетворити дистанційну роботу на безперервний процес.

   Людина вже не їде з офісу додому, але й не завжди може психологічно завершити свій робочий день.

   Ще одна проблема — брак живого спілкування. Переписка допомагає швидко вирішувати робочі питання, однак не завжди може замінити особисту розмову.

  У команді важливо не лише виконувати завдання, а й обмінюватися досвідом, вчитися розв’язувати конфлікти, домовлятися та будувати довіру. Особливо це важливо для молодих спеціалістів, які лише знайомляться з професійним середовищем. Якщо людина постійно працює наодинці, їй може бракувати підтримки, зворотного зв’язку та відчуття причетності до спільної справи.

     З іншого боку, було б неправильно стверджувати, що наше покоління не хоче працювати. Часто молодь не відмовляється від праці як такої, а не погоджується з умовами, у яких робота витісняє всі інші сфери життя. Бажання мати гідну оплату, зрозумілі обов’язки, повагу з боку керівництва, можливість відпочивати не обов’язково свідчить про лінощі. Це може бути прагненням до здоровіших професійних відносин. Водночас свобода не звільняє від дисципліни: дистанційний працівник так само має виконувати свої обов’язки, дотримуватися домовленостей і відповідати за результат.

   Отже, проблема полягає не лише в тому, де саме ми працюємо, а й у тому, яке місце робота займає в нашому житті. Офіс не завжди означає виснаження, а дистанційний формат не завжди гарантує свободу. Усе залежить від умов праці, особистих звичок, фінансових можливостей і ставлення до власного часу.

   Покоління молоді дорослішає у світі, де технології дають більше можливостей, але водночас створюють нові очікування та страхи. Ми хочемо бути незалежними, заробляти достатньо, розвиватися й мати час на себе. І, можливо, головне завдання нашого покоління — не довести, що ми можемо працювати менше за інших, а навчитися працювати так, щоб вистачало сил на життя поза роботою.

  Адже професійний успіх втрачає частину своєї цінності, якщо заради нього людина постійно жертвує власним здоров’ям, стосунками та відчуттям щастя.

Самотність серед людей: чому можна мати багато знайомих і не мати близьких друзів?

Авторка: 

Анастасія Степанчук

   Як часто ви відчуваєте самотність, коли залишаєтесь наодинці зі своїми думками після насиченого дня? Ми щодня спілкуємось з людьми, знаходимось в суспільстві, де завжди потрібно підтримувати комунікацію яка буває бажаною та небажаною. В соціальних мережах ми підтримуємо спілкування, проте велика кількість знайомих не завжди означає наявність близьких друзів.

   Людина може постійно перебувати серед інших, але водночас відчувати самотність і брак емоційної підтримки.

   Самотність - це не лише відсутність спілкування, а й відчуття, що тобі бракує близькості та розуміння. Можна мати активне соціальне життя, але не мати людини, з якою можна відверто поговорити про власні переживання, страхи чи проблеми.

   Однією з причин такого стану є поверхневість частини сучасних контактів.

   Соціальні мережі дають можливість постійно залишатися на зв’язку, однак листування, вподобайки та коментарі не завжди формують довіру. Близька дружба потребує часу, взаємної зацікавленості, щирості та готовності підтримувати одне одного не лише в приємні моменти.

   Ще одним чинником може бути страх відкритися іншій людині. Через попередній негативний досвід, невпевненість або побоювання осуду люди іноді приховують свої справжні почуття. У результаті спілкування залишається приємним, але не переходить на глибший рівень.

   Проблема самотності важлива не лише для окремої людини, а й для суспільства.

   Всесвітня організація охорони здоров’я наголошує на значенні соціальних зв’язків для здоров’я та добробуту . Водночас самотність і соціальна ізоляція - не тотожні поняття: людина може мати багато контактів, але відчувати нестачу близьких стосунків.

   Подолання самотності не обов’язково починається з пошуку нових знайомств. Іноді важливіше приділити більше уваги вже наявним стосункам, проявляти ініціативу, відверто говорити про свої почуття та поступово будувати довіру.

   Адже справжня близькість визначається не кількістю людей поруч, а можливістю бути собою поряд із ними.

У Києві завершуються зйомки фільму «Вольфрам» із Богданом Бенюком та Валерією Ходос у головних ролях

   У Києві добігають кінця зйомки нового українського повнометражного фільму «Вольфрам» (робоча назва – «Серце дитини») режисера Пилипа Іллєнка. Головні ролі у стрічці виконують Богдан Бенюк та Валерія Ходос, оператором-постановником виступає Ярослав Пілунський, а продюсеркою – Анна Капустіна. Фільм створюється за підтримки Державного агентства України з питань кіно.

   «Вольфрам» – психологічна драма про втрату і другий шанс, складні стосунки між батьками та дітьми, цінність часу й силу людської любові. Це фільм про війну, в якому війна не стає головним героєм. Натомість у центрі оповіді – дві родини, чиї долі назавжди поєднує одне серце. Стас молодий і спраглий життя. Гнат уже прожив своє й очікує на його завершення. Але сліпий шматок вольфрамової шрапнелі підміняє їхні долі. Донька Гната Наталка намагається віднайти в цій підміні сенс, справедливість чи бодай милосердя. 

   Режисер стрічки Пилип Іллєнко – український кінопродюсер, колишній голова Державного агентства України з питань кіно, член Європейської кіноакадемії та Української кіноакадемії.  «Вольфрам» для нього стане повнометражним режисерським дебютом. «В основі цієї історії – парадокс: смерть і життя існують поруч, іноді розділені лише кількома годинами. Я хочу розповісти про це, не перетворюючи жодне з них на видовище», – зазначає режисер. – Для мене фільм у підсумку деконструює та переосмислює концепцію часу. Я хочу, щоб ця драма залишила глядача з фізичним відчуттям неперервності: що життя може закінчитися і все одно залишитися у світі – іноді буквально, всередині іншої людини». 

   «Тему, порушену у фільмі, я раніше не зустрічав в українському кіно, – говорить Богдан Бенюк, який у стрічці виконує головну роль. – Пилип Іллєнко звертається до цілої низки важливих тем – від любові та взаєморозуміння до гуманності й людяності. Мій герой дізнається, що для нього знайшовся донор, який віддасть йому своє серце, – і за цим наступає усвідомлення, наскільки складний процес за цим стоїть. Які документи необхідно оформити, як відбувається погодження, як працюють лікарі, за яких умов надається дозвіл на донорство органів… Це непроста історія, в основі якої – передусім бажання жити і дарувати життя іншим. Вона потребує неабиякого дослідження, і якщо вже Пилип узяв до рук камеру, щоб розповісти її – я впевнений, що в результаті ми побачимо справді важливий фільм».

   Особливу увагу творча команда приділяє візуальній мові стрічки. Над нею разом із режисером працює оператор-постановник Ярослав Пілунський.  Художником-постановником фільму виступає Іван Левченко. 

  Продюсерка фільму – Анна Капустіна, засновниця кінокомпанії ALBATROS COMMUNICOS UKRAINE, членкиня Європейської кіноакадемії та Української кіноакадемії. Серед її найвідоміших робіт – документальна стрічка «Земля блакитна, як апельсин», яка здобула нагороду за найкращу режисуру на фестивалі Sundance, була представлена на понад 100 міжнародних кінофестивалях і отримала більш ніж 40 нагород. Інший її документальний фільм, «Трішки чужа», мав світову прем'єру на Берлінале у 2024 році.

   «Вольфрам – це фільм про війну, який не робить війну своїм головним героєм, – говорить Анна Капустіна. – Між двома його героями, які ніколи не зустрічаються — серце і дивна, майже неможлива неперервність життя в країні, де смерть стала частиною повсякденного побуту. Для мене як продюсера саме тут полягає міжнародний потенціал фільму. Ми хочемо розповісти інтимну і глибоко людяну історію, в якій війна постійно присутня, але залишається за межами центру кадру. Вона входить у звичайне життя раптово і незворотньо, змінюючи долі людей, які просто планували своє майбутнє, закохувалися, сперечалися з батьками, ставали старшими».

   Днями одним із знімальних майданчиків стрічки став столичний Будинок кіно. Знімальний процес також відвідав голова Державного агентства України з питань кіно Андрій Осіпов, який поспілкувався з кінематографістами та ознайомився з перебігом роботи над стрічкою.

   «Тема фільму надзвичайно непроста. Працювати з нею – виклик і водночас свідчення сміливості сценариста, режисера та всієї творчої групи. Сюжет фільму потребує особливої майстерності й від акторів, а акторський склад цього фільму, без сумніву, блискучий. Держкіно поруч із командою – не лише фінансово. Ми готові допомагати інформаційно, методично та в інший спосіб підтримувати людей, які створюють українське кіно. Бажаю команді фільму успішно пройти всі виробничі етапи. Звісно, чекатимемо на фільм на великих екранах і бажатимемо йому професійних нагород, а головне — визнання глядачів», – говорить Андрій Осіпов. 

   Творча команда розглядає «Вольфрам» як проєкт із міжнародним фестивальним потенціалом. Серед пріоритетних майданчиків для майбутньої прем'єри – провідні європейські кінофестивалі, а після фестивального представлення команда планує кінотеатральний прокат і міжнародну дистрибуцію.

   Після завершення знімального періоду робота над фільмом «Вольфрам» продовжиться на етапі постпродакшну. Дата прем’єри буде оголошена додатково.

Осіння хандра: як пережити

Авторка: 

Ліна Пономаренко

 

    Уявімо ситуацію: Ви прокинулись за звичним будильником, у кімнаті прохолодно й темно, а за вікном починає накрапати дощ і потроху розвіюється туман, так Вам ще й потрібно збиратись на роботу/навчання і залишатись продуктивним та у привітному настрої! 

   Так,  картинка не з найкращих, якщо Ви не є прихильником осені. У цей період року дуже легко впасти у меланхолійний стан, особливо, коли погода надворі, випадкові пригнічені перехожі й холодні батареї підсилюють його. У цій статті Ви знайдете відповідь на питання, яке, я впевнена, значною мірою турбує Вас: «як подолати осінній депресняк?»

  Звідки взагалі виникає бажання закутатись у плед і нікуди не виходити з кімнати хоч декілька днів? Психологи  розповідають про два головних параметри цього стану: 

   Реакція організму на зміну пір року: звичайно, що ми звикли до довгого літнього дня і чистої,  ясної погоди, тому нас пригнічує сезонна пасмурність і туманність. Тож, оскільки зменшується і світловий день – нам не вистачає серотоніну – гормону, який відповідає за щастя.

   Надлишок мелатоніну: поряд зі зменшенням кількості вироблення серотоніну,  у нас перевищується рівень мелатоніну,  оскільки ми більше часу перебуваємо у темряві, через що може виникати сонливість та зменшення кількості енергії. Але хіба ж ми маємо бути у такому апатичному стані впродовж усієї осені, а згодом і зими? Звісно, що, ні - тому для Вас декілька простих дій, які зможуть покращити Ваш настрій і загальний стан, та, певною мірою, повернути Ваше відчуття жаги до життя.

   Як би банально це не звучало, але вийдіть на пішу прогулянку. Тепло й затишно одягніться, запросіть друзів чи просто прихопіть навушники, улюблений напій і вирушайте. Пройдіться парком, сквером чи бульваром та намагайтеся побачити прекрасне: пожовкле листя, яке ще не зовсім опало, змочені дощем алеї та легку димку туману – намагайтесь романтизувати.

   Або ж, можете провести чудовий вечір і вдома – запалити ароматні свічки, взяти ту саму книжку чи поетичну збірку, прочитання якої Ви вже давно відкладали, чи приділіть час заповненню особистого щоденника й зануртесь у цю атмосферу. Особливо в нагоді Вам стане ця порада, якщо Ви вже давно працюєте в режимі «як білка в колесі» -  іноді так важливо просто заземлитись і дати собі час на такий звичайний відпочинок – де ніхто Вас не турбує, Ви оточені лише приємними речима – дайте собі право хоч трохи побути в цьому моменті й відновити ресурс.

  Також, можете спланувати маленьку поїздку – не обов’язково виїжджати за межі країни чи області, у якій Ви мешкаєте. Навіть звичайний виїзд за кілометрів, скажімо, 20, може надихнути Вас на щось хороше й підняти настрій. Поцікавтесь, чи є поблизу Вас якісь визначні місця, або ж навіть сплануйте затишну фотосесію (можете почерпнути образи чи пози для фото на Pinterest). Запевняю Вас – це може бути одним із найкращих ваших спогадів з осені!

   Звичайно,  Ви можете спробувати і створити щось своє: записатись на майстер-клас з написання картин, чи гончарства, створити колажі чи навіть, як би це не звучало, - аплікації! Так, Ви правильно мене зрозуміли. Іноді навіть таке просте заняття з дитинства може витягнути Вас з апатичного стану і навіяти хвилинку приємної ностальгії. Головне – знайдіть у собі сили спробувати щось нове, чи повернутись до улюблених хобі. Спробуйте зрозуміти, що може дати Вам ресурс навіть у період, коли Вам не хочеться абсолютно нічого.

   Проте, мушу зазначити  –  якщо стан меланхолії та апатії триває у Вас довше ніж декілька тижнів – не ігноруйте це і проконсультуйтесь у психолога.

  Але, якщо ж це звичайна хвиля осіннього смутку – можете спробувати скористатись способами, які зазначені вище. Запевняю Вас – осінь не триває вічно. Після цієї прекрасної пори року та непрогнозованої зими нас чекає квітуча весна та яскраве літо. Тож, давайте виходити зі стану сезонного пригнічення разом!

 Безкоштовні лінії психологічної підтримки в Україні:

  1545 –  урядова лінія кризової підтримки

Цифрова пам’ять боротьби: Національний військово-історичний музей на додаток до 3D туру, запустив мультимедійний путівник

   Мультимедійний аудіогід та QR-коди у залах: у столиці фіналізували проєкт з оцифрування воєнної спадщини

   У Києві презентували проєкт з оцифрування 500 артефактів Війни за Незалежність та запустили мультимедійний аудіогід

 У Національному військово-історичному музеї України відбулася офіційна презентація результатів проєкту «Цифрова музеєфікація сучасної воєнної спадщини: фото, 3D та аудіогід Національного військово-історичного музею України», який реалізовано спільно з ГО «Український центр розвитку музейної справи» за підтримки Українського культурного фонду.

 Результатом ініціативи стало створення повноцінного цифрового архіву з понад 500 унікальних музейних предметів періоду від 2014 року до сьогодення, а також запуск двомовного мультимедійного аудіогіду. Відтепер відвідувачі музею та користувачі з усього світу можуть взаємодіяти з експонатами через QR-коди, роздивлятися деталізовані 3D-моделі та переглядати відеосюжети про їх історію.

 Новий мультимедійний аудіогід повністю покриває експозицію 3-го поверху музею і охоплює 35 тематичних вітрин, присвячених Війні за Незалежність України. Загальна тривалість матеріалу становить майже 300 хвилин записів, що містять розповіді від Революції Гідності до звільнення Херсона у 2022 році.

 Де подивитись: https://youtube.com/playlist?list=PLRY3TyKwX6os&si=f1NO1IIS2Ya1DfPf або на сайті проєкту - https://audio-nvimu.com.ua/guide

   Головна мета цифрового оновлення — не замінити фізичний огляд експонатів, а дати відвідувачу «додаткові двері» до кожної вітрини. Скористатися путівником можна безпосередньо в експозиції через QR-коди, а також онлайн на сайті музею, де є можливість вивчати деталізовані фотографії та обертати 3D-моделі окремих експонатів. Крім того, зібрані матеріали можуть слугувати цілісним курсом мінілекцій для освітнього процесу, зокрема у школах.

   Як відбувалось оцифрування: для створення якісного електронного архіву прямо в залах музею розгорнули 3 спеціалізовані фотостудії: для зйомки військової форми на манекенах, зйомки у площині (флатлей) та для предметної зйомки об'ємних об'єктів. Робота тривала понад 5 тижнів, і за цей час команда оцифрування зробила понад 6 000 високоточних фотографій. Підготовка гіда стала для науковців окремим дослідженням, що дозволило суттєво покращити атрибуцію експонатів та уточнити хронологію.

​Відео - https://youtu.be/wANwvvKS9TI 

 Оцифрування проводилося із застосуванням міжнародних стандартів preservation imaging (FADGI, Metamorfoze) та специфікацій роботи з даними (ISO 21127, IIIF). Для складних і глибоких предметів (касок, елементів зброї, деформованої техніки) застосовували технологію фокустекінгу (focus stacking) — пошарового поєднання точок фокусу, що забезпечило максимальну чіткість і різкість кожного міліметра поверхні.

  Усі створені цифрові матеріали будуть також зберігатись у Єдиному державному реєстрі Музейного фонду України.

   Головна унікальність проєкту — у поєднанні високих технологій із живою людською пам'яттю. Пересічний відвідувач у музейній залі може легко пройти повз порваний пластиковий пакет чи стару шапку з ковдри. Але завдяки 3D-фіксації та аудіогіду ці речі «заговорили»:

  Звичайний пакет для їжі виявляється життєво необхідним предметом із полону. Через нього наші полонені воїни швидко відціджували рідину з дуже гарячої похльобки, бо їм давали лише одну хвилину на обід, і таким чином вони намагались встигнути її з'їсти.

  Непоказна шапка, зшита полоненими азовцями з радянської ватної ковдри, стає свідченням незламності у холодних неопалювальних камерах.

   Футболка із номерами телефонів, виведеними ручкою на звороті, — це зашифрований зв'язок із родинами побратимів, який виносили з полону на собі ті, кого обмінювали першими.

 Поряд із такими особистими свідченнями людського побуту на війні, команда зацифрувала й важке екіпірування, бойові прапори з автографами, пошкоджену броню та сучасні безпілотники.

Юрій Кошель, т.в.о. директора Національного військово-історичного музею України: «Ми працюємо з історією в режимі реального часу: подія сьогодні потрапляє в новини, а вже завтра ми маємо зберегти її свідчення. У період війни музей не може чекати на настання миру — ми повинні берегти фонди й водночас залишатися відкритими для суспільства. Мультимедійний аудіогід та 3D-моделі дозволяють вийти далеко за межі огляду статичних експонатів за склом і глибоко відчути людські долі, приховані в кожній речі. Наш новий формат — це можливість тримати зв'язок із рідною спадщиною навіть для тих українців, які зараз перебувають далеко від дому чи на фронті».

Олександр Алфьоров, Голова Українського інституту національної пам'яті: «Реалізований у Національному військово-історичному музею України проєкт уже став одним із наріжних камінців нашої памʼяті про Війну за Незалежність, яка почалась у 2014 році. Як аудіогід, так і оцифровані артефакти, займуть своє гідне місце у своїх колах потенційних користувачів. Скажімо, 35 розповідей про Війну за Незалежність — це унікальний посібник для багатьох школярів, студентів, а також — їх учителів та батьків. Автори у доступній та зрозумілій формі надають слухачу не лише потрібну інформацію, а й діляться з ним спогадами та емоціями безпосередніх учасників тих подій. Що ж до експонатів, оцифрованих у 3-д технологіях, то вони стануть цінною знахідкою не лише вітчизняних допитливих користувачів інтернету, а й вочевидь — західних відвідувачів. З таких цеглинок, як цей проєкт, ми й вибудовуємо каркас нашої національної памʼяті».

Кирило Семенюк, керівник команди з оцифрування експонатів: «Більшість предметів сучасної війни на перший погляд здаються звичайними або побутовими — люди часто проходять повз них у залах і навіть не здогадуються про їхнє справжнє значення. Задача оцифрування та аудіогіду — зробити так, щоб жодна така історія не залишилася мовчазною. Ми прагнули зафіксувати не лише об'єм чи формальні параметри речі, а передусім зберегти пам'ять про людину, яка тримала її в руках на фронті чи в полоні».

Влад Піоро, керівник проєкту, голова ГО «Український центр розвитку музейної справи»: «Після лютого 2022 року цифровізація перетворилася з інструменту популяризації на критично важливий елемент захисту культурної спадщини. Оцифрування за міжнародними стандартами FADGI та IIIF гарантує, що інформація про наші музейні скарби збережеться на покоління вперед, незалежно від будь-яких зовнішніх загроз. Цей проєкт наочно довів, що якісний цифровий продукт працює як стимул, який підсилює бажання відвідати музей і побачити оригінали на власні очі».

Ярослав Тинченко, військовий історик, заступник директора музею з наукової роботи: «За кожним музейним предметом стоїть конкретна історія — подія, військовий підрозділ, людська доля. Понівечений прапор із Донецького аеропорту чи обгоріле Євангеліє з-під Іловайська можуть розповісти про війну значно більше, ніж здається на перший погляд. Наше завдання — не лише зберегти ці свідчення, а й зробити їхні історії доступними та зрозумілими якомога більшій кількості людей. Завдяки цифровим технологіям ми можемо показати експонати в деталях, пояснити їхнє походження, відтворити обставини історичних подій і донести ці розповіді до людей. Причому не лише в Україні, а й у всьому світі. Адже йдеться не просто про доступ до цифрових зображень, а про доступ до самої історії України, розказаної через її справжні матеріальні свідчення».

Медіапартнери проєкту: АрміяInform, Армія FM, Армія TV, Суспільне мовлення, Фокус, Ділова столиця, Oboz.ua, Speka.media, Вечірній Київ, mind.

Довідка: Проєкт «Цифрова музеєфікація сучасної воєнної спадщини: фото, 3D та аудіогід Національного військово-історичного музею України» реалізовано ГО «Український центр розвитку музейної справи» у партнерстві з Національним військово-історичним музеєм України за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми Культурна спадщина.

https://www.facebook.com/nvimu/?locale=uk_UA

Леонід Коваленко

Інформаційний шум: як не стати жертвами маніпуляцій

Авторка:

Анастасія Степанчук

  Щодня ми стикаємося з маніпуляціями, фейками та недостовірною інформацією. Соціальні мережі, Telegram-канали й новинні сайти постійно наповнюють наш інформаційний простір повідомленнями, правдивість яких не завжди можна встановити з першого погляду. Особливо гостро ця проблема постає під час повномасштабної війни, коли інформація може впливати на суспільні настрої, психологічний стан і відчуття безпеки.

  Зараз всі активно користуються соціальними мережами, щодня стикаються з необхідністю відрізняти факти від вигадок. Проте чи завжди ми перевіряємо інформацію, перш ніж повірити їй або поширити серед друзів?

Маніпуляції як зброя

   Під час війни дезінформація стає інструментом впливу на суспільство. Її мета - посіяти паніку, підірвати довіру до державних інституцій, дискредитувати українських військових або посилити розбіжності між людьми.

  Маніпулятивні повідомлення не завжди виглядають неправдоподібно. Вони можуть містити справжні фотографії, частково правдиві факти або вирвані з контексту цитати. Часто такі публікації супроводжуються емоційними заголовками: «Терміново!», «Від вас приховують правду!» або «Негайно поширте!». Їхнє завдання - викликати сильну реакцію, щоб людина не замислювалася над достовірністю прочитаного.

Як не потрапити в тенета дезінформації?

  Протидія дезінформації починається з критичного мислення. Перш ніж поширювати новину, варто перевірити її в кількох незалежних джерелах, знайти першоджерело та звернути увагу на дату публікації. Важливо також розрізняти факти, авторські оцінки й припущення.

  Не менш небезпечно поширювати неперевірені повідомлення про обстріли, переміщення військових або наслідки атак. Навіть якщо інформація здається правдивою, її публікація може зашкодити безпеці людей.

   Інформаційна грамотність - це не лише вміння розпізнавати фейки. Це відповідальність за власні дії в цифровому просторі. Кожен користувач може або сприяти поширенню маніпуляцій, або зупинити їх, відмовившись ділитися сумнівним контентом.

   Під час війни важливо не просто споживати інформацію, а вміти її аналізувати.

   Адже критичне мислення допомагає зберігати не лише власну інформаційну безпеку, а й стійкість суспільства загалом.

Вийшов тизер дебютного повнометражного фільму Владлена Одуденка «Дні нашого життя»

   Кінокомпанія Arsenal Films працює над повнометражним ігровим фільмом «Дні нашого життя» (робоча назва). Одну з головних ролей в стрічці виконає Станіслав Боклан. Фестивальна прем’єра стрічки запланована на 2027 рік.

 «Дні нашого життя» - це повнометражний режисерський дебют Владлена Одуденка, відомого художника-постановника та володаря чотирьох статуеток національної кінопремії «Золота Дзиґа». Він у фільмі виконав головну роль — 50-річного Влада, який опинився між обов'язком перед батьками, що потребують постійного догляду, і прагненням жити із сім'єю, що виїхала за кордон після повномасштабного вторгнення. Кіно зображує, як війна змінює приватне життя: про родини, роз'єднані на роки, про дистанційне батьківство, про виснаження тих, хто доглядає за близькими, і про любов як щоденну дію.

   З тизером можна ознайомитися за посиланням https://youtu.be/09pNi8xYHNo

   Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду.

   Виробництво буде створюватися в копродукції з іспанською кінокомпанією Edna Cinema та European Solidarity Fund For Ukrainian Films (ESFUF).

   Роль батька Влада, тяжко хворого літнього чоловіка із паралізованими ногами, зіграє відомий актор театру та кіно Станіслав Боклан («Поводир», «Межа», «Пульс»). 

   “По-перше, сценарій… Він цікавий тим, що це не якась вигадана художня історія, а майже документальний шмат життя героїв. Про біль, передчуття втрати, любов, відданість і, попри все, про надію! Я навряд чи згадаю, чи у мене до цієї пропозиції був в роботі подібний матеріал.

  По-друге, знімальна група (навмисно не виділяю нікого окремого, бо для мене це єдиний механізм), яка має свій особливий погляд на мистецтво, а тим паче на існування актора та його гру в кадрі. Тож все це було для мене певним творчим викликом, і не погодитися попрацювати з цими людьми було б з мого боку невдалим рішенням”, — розповідає Станіслав Боклан.

   Екранну дружину Боклана в картині зіграє його справжня дружина — актриса Наталія Кленіна, в доробку якої понад 50 робіт в кіно та на телебаченні.

   Продюсер та оператор фільму – Валентин Васянович, який зрежисував такі фестивальні хіти, як «Атлантида», «Відблиск» та «За перемогу!», а також був оператором титулованого фільму «Плем’я».

   Візуально й стилістично фільм стане стриманою, але емоційно глибокою оповіддю, де перевага надаватиметься статичній камері та довгим, споглядальним кадрам, що дозволять занурити глядача у  складний внутрішній світ персонажів. А природне, м’яке освітлення та поєднання професійних і непрофесійних акторів створять відчуття реалістичності й камерності, віддзеркалюючи особистий зв’язок режисера з історією про його власних батьків. 

  “Ця історія є автобіографічною, і всупереч складним обставинам, мені вдалося налагодити зв’язок зі своїми батьками. “Дні нашого життя” — це фільм про любов і про те, як відродити почуття до найрідніших людей. Це історія про шлях від розлуки до примирення та щоденного піклування. Важливо, що попри складну тему й поширеність такої ситуації (як в Україні, так і в інших країнах), ми прагнемо створити справді світле кіно, яке надихатиме й даруватиме надію” - ділиться режисер, автор сценарію та виконавець головної ролі Владлен Одуденко.

  Знімальний процес драматичної стрічки триває. Наступного року творці планують міжнародну фестивальну прем’єру «Днів нашого життя», а вже в 2028 році картина вийде в національний кінотеатральний прокат. 

  Стежити за проєктом можна на сторінках фільму в Instagram та Facebook.

  Завантажити кадри з тизеру: https://drive.google.com/drive/folders/1JGW4ZeDFuQ-GvAKmFL0Lmyij7hC52JrZ

  Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду. #запідтримкиУКФ