Передноворічний івент в рамках проекту «Віртуальна міфологія»

 7 грудня Art Ukraine Foundation провів передноворічний івент в рамках проекту «Віртуальна міфологія». Головною подією заходу стала презентація унікального мистецького твору молодого українського медіа-художника Степана Рябченка – Walking Flower. Вже цими днями найбільша в історії України 3D квітка-гігант поповнить віртуальний оазис Art Ukraine Gallery.

    Близько двох місяців група інженерів компанії Diacom Group працювала над матеріалізацією одного з центральних віртуальних образів картини Степана Рябченка

«Судний день». Десять інженерів та технологів контролювали процес друку, працювали над покриттям скульптури і займалися фарбуванням. Змодельована автором скульптура була надрукована на 3D принтері за допомогою чіпових станків. Для порівняння, за час, витрачений на створення скульптури, ця група інженерів могла б зібрати 1000 комп’ютерів, збудувати дельтаплан або пів гелікоптера МІ-2.

    Під час презентації квітки-гіганта в Art Ukraine Gallery усі бажаючі у реальному часі змогли власноруч відтворити міні-копії квітки-гіганта або інші найпопулярніші 3D-образи українського митця й узяти на згадку у якості сувеніру.

    Про автора:

    Степан Рябченко, народився в 1987 р у м.Одеса. У творчості використовує сучасні комп'ютерні технології.

    Архітектор, медіа-художник, скульптор, автор інсталяцій.

    Без робіт художника не обходиться жодне знакове виставка українського сучасного

мистецтва, його роботи виставлялися в найпрестижнішій лондонській галереї сучасного мистецтва Saatchi Gallery, Музеї сучасного мистецтва в Братиславі, Нью-Йорку, Москві, Відні, Вільнюсі та інших містах. Є Членом національної спілки художників України. Степан Рябченко є номінантом премії PinchukArtCentre-2011, лауреатом триєнале абстрактного мистецтва «АРТ-АКТ»-2010 та конкурсу сучасної скульптури «Kyiv Sculpture Project»-2012, інш. Наприкінці 2015 року журнал Forbes включив його в рейтинг тридцяти найуспішніших молодих українців.
  
    У своєму проекті «Віртуальна міфологія», Степан Рябченко вчергове досліджує межу віртуального й матеріального світу, створюючи альтернативну дійсність із власними персонажами та міфологією. На виставці представлені роботи з різних серій, що охоплюють декілька основних напрямів творчості митця. Експозиція відкрита для перегляду з 12 листопада  по 22 січня й містить цифровий живопис та скульптуру.
  

    ДОВІДКОВА ІНФОРМАЦІЯ:

    Організатори: Art Ukraine Foundation & Art Ukraine Gallery
    Продакшн: Diacom Group
    Партнери: Sobi, Будинок Меблів
    Генеральний інформаційний партнер: журнал ART UKRAINE

  

Леонід Коваленко

Всеукраїнський арт-проект «Килим. Сучасні українські митці» дістався Києва

Zenko Foundation показує в столиці роботи художників з усієї України

    6 грудня в Музейно-виставковому центрі «Музей історії Києва» відбулося відкриття масштабного всеукраїнського проекту  “Килим. Сучасні українські митці”. Експозиція триватиме до 15 січня 2017 року.
    Проект мандрував країною з квітня цього року, і ось тепер його представляють у Києві. 20 художників з різних регіонів України створили свої “килими”, де кожен показав власне бачення традиційного мистецтва у сучасному світі. На виставці представлені живопис, скульптура, інсталяції та відео-арт.
    Ідея проекту - поєднати традиційне і сучасне мистецтво, знайомити з  етнічною культурою, додаючи “народності” сучасному арту.
    “Сьогодні ми вже не розуміємо всіх сенсів, що вкладалися в традиційні орнаменти тканих килимів. Сучасні художники живуть в іншому контексті, перед ними стоять інші завдання, ніж були перед народними майстрами. Але й ті, й інші мислять образами і символами. І в

сучасний «килим» художники вкладають нову, але таку ж багату гаму сенсів і мотивів, що й у тканий килим”, - проводить паралелі між традиційним мистецтвом і проектом “Килим. Сучасні українські митці” його співкуратор Ігор Абрамович.
    Учасники проекту – це переважно представники молодого покоління, котре заявило про себе лише кілька років тому і все ще перебуває у стані пошуку. Всі вони - дуже різні, кожному притаманний індивідуальний, часто вже впізнаваний стиль.
    “Створені в рамках спільної ідеї проекту індивідуальні висловлювання групи молодих українських художників, такі несхожі один на одного за змістом, напрямком і стилістикою, об'єднуються, тим не менше, у дивовижно цілісне «ткане полотно», формують єдиний «килим», — говорить

співкуратор проекту “Килим. Сучасні українські митці” Олександр Соловйов.
    Проект стартував 8 квітня в Татарові, Івано-Франківська область, в головному арт-просторі Zenko Foundation, розташованому на території готельного комплексу “Коруна”. Після Карпат його показали у Львові, у Львівському палаці мистецтв. Після Львову проект побачили харків’яни у “ЄрміловЦентрі”. І ось – завершення мандрів “Килима” в Києві.
    “Ми від початку виступали за культурну децентралізацію і возили виставку по країні. Сучасне мистецтво має виходити за межі столиці, ставати доступнішим. Але згодом вирішили, що підбити підсумки першого всеукраїнського проекту фундації буде правильніше саме в Києві”, - зазначив ініціатор проекту і засновник фонду Zenko Foundation Зенко Афтаназів.

Куратори проекту — Ігор Абрамович та Олександр Соловйов
Генеральний медіа-партнер – Forbes Україна
Видавничий партнер проекту – Фонд ArtHuss
Партнер проекту – Кyiv Academy of Media Arts

Художники, які беруть участь у проекті: Apl315, Катерина Берлова, Назар Білик, Мирослав Вайда, Артем Волокітін, Олексій Золотарьов, Дар’я Кольцова, Антон Логов, Тетяна Малиновська, Роман Мінін, Анна Миронова, Роман Михайлов, Зоя Орлова, Сергій Петлюк, Юрій Пікуль, Степан Рябченко, Олексій Сай, Андрій Сидоренко, Анна Сороковая, Олексій Яловега.

Про Zenko Foundation. Фонд заснований 2015 року. Основною місією арт-інституції є підтримка і просування українського сучасного мистецтва. В колекції Zenko Foundation – понад 200 творів вітчизняних сучасних художників. Дебютним проектом фундації стала

виставка «Українське сучасне мистецтво. З приватних колекцій» (жовтень-березень, арт-простір у готельному комплексі «Коруна»). Серед пріоритетних напрямків розвитку Zenko Foundation: виставкова програма на майданчиках Zenko Foundation, а також підтримка участі українських художників у масштабних національних і міжнародних проектах, аукціонах сучасного мистецтва тощо; видавнича програма, метою якої є підвищення інформованості вітчизняної і зарубіжної аудиторії про український арт-процес; розвиток веб-порталу, на котрому у відкритому доступі розміщується інформація про колекцію Zenko Foundation, а також низка необхідних довідкових матеріалів, відеоінтерв’ю з художниками, архівні матеріали з історії сучасного мистецтва України.

Режим роботи МВЦ «Музей історії Києва» (вул. Б. Хмельницького, 7)
Пн. - з 11.00 до 16.00 (каса - до 15.15).
Вт.–Нд. - з 11.00 до 19.00 (каса - до 18.15)
Вартість квитка на експозицію - 30 грн., пільговий квиток - 15 грн.

Леонід Коваленко
Олексій Свертока

Коли в українській армії будуть розмовляти українською мовою?

Армія традиційно є одним з усталених суспільних та державних інститутів. Усі досягнення і проблеми даного суспільства чи держави відображаються у ній найяскравіше. Зокрема, і мовне питання також.

На початку перебування у складі Росії Україна тривалий час мала власне козацьке військо, з існуванням котрого царат мирився, враховуючи потребу в ньому для війни з Туреччиною. Російська влада на українських землях підтримувалася власне російськими військовими залогами. Наприклад, у 1737-1738 рр. в Україні знаходилися 50-75 російських полків. Однак з остаточним закріпленням Росії у Північному Причорномор'ї потреба в українському війську в царата відпала. Влада почала вбачати в самому факті його існування небезпеку українського повстання. Тому 1775 р. під час повернення з чергової війни проти Туреччини російські війська зруйнували Запорізьку Січ, а в 1783 р. всі українські козацькі полки розформували. Натомість створили регулярні уланські, до яких на 6-річний термін вербували українських селян та інородців. На відміну від старих українських загонів ці нові з'єднання вже можна було використати для русифікації українців, котрі несли в них службу.

Проте оскільки до російської армії за власним бажанням потрапляла порівняно невелика частка українців, русифікація в армії охоплювала небагатьох.
Найстрашнішим ударом по українству виявилося запровадження в Україні 1797 року рекрутчини – військового призову. Термін військової служби тоді становив 25 років. Фактично ж служба була пожиттєвою, бо нелюдська муштра і часті війни значно скорочували життя. Звичайно, армійська служба активно застосовувалася у політиці масштабної русифікації неросіян у Російській імперії, навіть йшла в її авангарді. Адже протягом такого тривалого терміну перебування у замкнутому, скутому кийовою дисципліною російськомовному оточенні українці були приречені на зросійщення. Ну, а для придушення незадоволення російські офіцери мали значний вибір засобів: від гауптвахти й шпіцрутенів до арештантської роти чи заслання на Кавказьку війну.
Подібне становище зберігалося аж до самого кінця існування імператорської армії. Між іншим, серед перших частин петроградського гарнізону, котрі під час Лютневої революції 1917 року виступили проти царату, був Волинський полк. Навіть утворився революційний штаб українських військових частин Петрограда, серед завдань котрого була й просвіта солдатів-українців в революційному дусі, але українською мовою.
Радянська влада швидко усвідомила небезпеку для себе з боку власне українських військ. Петроградська та подібні до неї українські військові організації в Росії зазнали розгрому. Згодом зникли українські червоні з'єднання, як Червоне козацтво, Богунський, Таращанський полки, 1-а і 2-а Українські радянські дивізії… З метою укріплення політичної (та й проросійської також) свідомості їх підсилили комуністами й комсомольцями з Росії, котрих лише у першій половині 1919 р. відрядили до Західного та Південного фронтів, куди входили українські частини, 40 тис.1 Для більшої надійності до складу Українських радянських дивізій ввели інтернаціональні полки. Червоних командирів-українців поступово знищили, як В.Боженка, Т.Черняка, М.Щорса.
Так українські червоні війська, "розмиті" росіянами й інтернаціоналістами, поступово втратили український дух, і їх перекинули воювати подалі від України. В них запанувала російська мова – мова робітничого класу найбільш революційного народу, оскільки українська мова вважалася проявом петлюрівщини.
Поки українці воювали на Кавказі, Тамбовщині, у Середній Азії, саму Україну наводнювали російські частини. Робилося це "на прохання" КП(б)У, котра у резолюції, затвердженій на
Гомельській конференції в жовтні 1919 р., стверджувала: "Просування на південь і встановлення радянської влади на Україні стануть можливими тільки за сприяння регулярних, вишколених загонів військ, які ні в якому разі не повинні бути місцевого походження".1 Як результат, у 1-й половині 1920 р. на українських теренах дислокувалося 1,2 млн. бійців Червоної Армії та Продовольчої армії.2 Українців серед них, за радянськими статистичними даними 1921 р., було лише 8%.3
Внаслідок подібної політики мовні порядки у новоствореній Червоній Армії копіювали царське військо. Мільйони українських юнаків після кількарічного перебування в армії на теренах Радянської Росії поверталися до України (якщо взагалі поверталися) національно та мовно деморалізованими, перетвореними на важіль російського впливу на решту української молоді. М.Скрипник на XII з'їзді РКП(б) так оцінював ситуацію:
"Армия до сих пор остается орудием русификации украинского населения и всего инородного населения. Правда, ПУР (політичне управління – авт.) за последнее время начал выписывать газеты на национальных языках. Но вся эта работа еще впереди, и нам необходимо принять меры, чтобы наша армия не была орудием русификации…"4
Однак інший промовець на з'їзді був ще більш різким: "Тов. Скрыпник коснулся этого вопроса. Это – вопрос об армии. Но он не поставил все точки над "і". Ведь нельзя забывать того, что Красная Армия объективно является не только аппаратом воспитания крестьянства в пролетарском духе, – она является аппаратом русификации. Мы переводим десятки тысяч украинских крестьян в Тулу, заставляем их на русском языке воспринимать все… Здесь есть инерция великорусского командного аппарата – у нас в огромной массе командный состав русский. Ведь можно даже переведенных в Тулу украинских крестьян при русском командовании политически и культурно воспитывать на украинском языке. Здесь другой вопрос – вопрос о создании кадров армии, говорящих на национальном языке.
Порівняно полегшувало проблему українізації військ в УРСР те, що VIII з'їзд РКП(б) з метою перекладення витрат на утримання військ з центру на республіки постановив перспективу переходу до територіальних військових з'єднань. В умовах повоєнної руїни це був найдешевший варіант армії. До 1930 р. на територіальну систему перевели 58% усіх стрілецьких дивізій Червоної Армії.2 Ще на 1 січня 1938 р. в складі армії нараховувалося 35 територіальних дивізій і 2 окремих полки.3 Саме на їх базі за рішенням XII з'їзду ВКП(б) почали створюватися національні з'єднання Червоної Армії, 5-річну програму розгортання котрих ще 1924 року затвердила Революційна Військова Рада СРСР. Так у Збройних Силах СРСР з'явилися національні військові формування. Вже навесні 1925 р. вони складали 10% усієї чисельності армії.4 X з'їзд КП(б)У 1927 року спеціально розглянув питання українізації культурно-політичної роботи у цих військах. Українська мова впроваджувалася, у першу чергу, в офіцерських школах і територіальних з'єднаннях, розташованих в УРСР. Мало того, вживалися заходи, щоб україномовна література надсилалася до військових частин і поза межами України. Радянські військові історики, перераховуючи регіони СРСР, де програма розгортання національних формувань була успішно виконана, ставили Україну на перше місце, попереду Білорусії, Закавказзя, Середньої Азії та Поволжя.
Крапку на українській мові в армії було поставлено разом із згортанням українізації. Радянський імператор Сталін готувався до війни за перемогу світової комуністичної революції. Індустріалізація супроводжувалася швидким накачуванням м'язів, тотальною мілітаризацією. Поступово територіальні національні з'єднання переформовувалися на загальносоюзні за екстериторіальним принципом комплектування.
Разом із переформуванням до військових колективів приходила російська мова. Після спеціальної постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 7 квітня 1938 р. останні національні частини зникли, і національні мови знову поступилися місцем у казармі російській. Це співпадало із загальною імперською політикою мовної уніфікації, але пояснювалося виключно потребами підвищення боєздатності перед неминучою війною проти капіталістів.
Пояснення були начебто логічними. Адже військовий підрозділ, де накази віддаються різними мовами, – це небоєздатний підрозділ. Лише мова, що за будь-яких обставин миттєво сприймається на всіх рівнях і в усіх ланках, може підняти комунікабельність і взаємодію між складниками військового колективу. Однак подібні обґрунтування виглядають вельми хиткими, коли застосовуються для ігнорування в армії лише української чи, скажімо, білоруської мов. Згадаємо, що 1941 року Москва не зупинилася перед відновленням національних дивізій, серед особового складу котрих переважали представники однієї нації, а накази віддавали їхніми рідними мовами. Досить було того, щоб російську знали хоча б їхні старші командири. І це ніяк не погіршувало боєздатність цих формувань, укомплектованих вірменами, азербайджанцями, естонцями, латишами, литовцями… Загалом існували 2 управління національних стрілецьких корпусів (8-й Естонський і 130-й Латиський), 17 стрілецьких та гірських стрілецьких дивізій, 5 кавалерійських дивізій тощо.1 Севастополь захищала 95-а Молдавська стрілецька дивізія, назву котрої ви і сьогодні можете знайти серед інших частин безсмертного гарнізону на обеліску на центральній міській площі Нахімова. От тільки української мови не можна було почути в лавах армії переможниці на офіційному наказовому рівні. Хтось "нагорі" вирішив, що тим 6 мільйонам українців, котрі воювали у складі діючої армії, буде достатньо самої російської, адже її добре розуміють. Складається враження, що проблеми для української мови полягають у її спорідненості з російською.
Після війни Радянська Армія перетворилася на один з головних інструментів русифікації неросіян. Як зазначала передовиця газети "Красная звезда" від 20 січня 1973 р. під назвою
"Язык нашей дружбы и братства", висока наукова організація, різноманітна оснащеність всіх родів військ, складність процесів командного програмованого управління, динамізм дій, коли "человеку некогда мысленно переводить команду с одного языка на другой, надо мгновенно ее понять и приступить к исполнению. А это может сделать только воин, свободно владеющий русским языком".
Теоретичні й практичні заняття в армії та на флоті велися однією мовою міжнаціонального спілкування – російською. Цьому сприяла кадрова політика, коли в одному підрозділі могли опинитися представники десятків національностей. У випадку з українцями це також означало, що нести службу доводилося поза межами України. Тобто протистояти російськомовному середовищу, в яке штучно помістили українців, було практично неможливо. Натомість до України їхали служити представники інших народів СРСР, переважно росіяни, підкріплюючи політику русифікації та асиміляції України. Зокрема, у 1990 р. 70-75% офіцерів трьох військових округів України були росіянами, а у внутрішніх військах МВС їх частка навіть сягала 80%. Тим часом українські офіцери здебільшого починали нести службу по так званому "великому колу": Крайня Північ, Сибір, Забайкалля, Середня Азія, іноді групи військ у Східній Європі і лише під пенсію з'являлася надія повернутися до України. Зокрема, того ж таки 1990 року офіцерський склад Забайкальського і Далекосхідного округів на 60% складали українці.
Питома вага українців у офіцерському корпусі Радянської Армії (понад 40%) значно переважала частку українців у населенні СРСР. Ось яким був типовий життєвий шлях цих офіцерів та їхніх дітей. Гарнізонні містечка далеко від України в російськомовному оточенні, де ступінь знання російської прямо впливає на перспективи кар'єри. Тим часом діти навчаються в російських школах на російській культурі (для того й тягнули українців служити подалі від України, бо у містечку де-небудь в Казахстані ніхто не стане створювати умови для вивчення дітьми українців своєї рідної мови), а згодом "відточують" російську мову у вузах або тих же військових училищах. Все це було ще одним аспектом вікової послідовної політики русифікації українства з метою їхньої асиміляції Росією.
Створення у 1992 p. Збройних Сил України начебто відкрило українській мові шлях до війська. Вперше за триста років армія перестала бути інструментом русифікації українців, проте і на цьому шляху довелося зіткнутися з масою проблем.
Не можна казати, що вище військове керівництво не надавало відповідного значення цьому питанню. Перший міністр оборони України генерал Морозов сам вивчив українську, подаючи приклад підлеглим, а потім підписав директиву Д-30 про офіційне впровадження державної української мови в армії. Реалізація цієї директиви, ряду інших наказів, врешті-решт, Конституції України і Закону про мови висвітили чимало труднощів.
По-перше, майже з нуля довелося розпочинати створення україномовної військової еліти. Головним чинником тут є виховання майбутніх офіцерів на національно-патріотичних традиціях українського народу, професійне оволодіння як своєю безпосередньою військовою справою, так і державною українською мовою. Відчутно гальмує цю справу нестача україномовних навчально-методичних посібників та іншої учбової бази. Зокрема, з 200 000 книжок загального фонду бібліотеки Національної Академії оборони України – єдиного навчального закладу в країні, котрий готує генералів та офіцерів оперативного і стратегічного рівнів – україномовними є лише 3%, та й то переважно видання з історії, народознавства, політології. Спеціальних військово-технічних праць українською мовою не просто бракує, а поки що майже немає. Подібна ситуація в єдиних у своєму роді й унікальних військових інститутах та університетах Києва, Харкова, Одеси, Севастополя, де всупереч директиві міністра оборони викладання провадиться російською мовою, тобто мовою іноземної держави. Навчання військ здійснюється за радянськими бойовими настановами, які, зрозуміло, також були російськомовними.
По-друге, наявність великої кількості військовиків-неукраїнців, котрі української мови ніколи не знали, а подекуди і не бажають знати, значно вповільнила її повернення до армії. Фактичним результатом стало перетворення Збройних Сил, які раніше були виключно російськомовними, на двомовні, як і сучасне українське суспільство в цілому. Двомовність є протизаконною з правової точки зору, оскільки військова служба є державною службою. Під час відвідин однієї з військових частин Президент України Л. Кучма прямо наголошував, що армія державна, тому і мова у ній повинна бути державною. Стаття 11 Закону про Збройні Сили України прямо вказує, що у Збройних Силах України використовується державна мова, якою за Конституцією є українська. Ігнорування ж у Збройних Силах чинних законів і наказів є небезпечним і для держави, і для суспільства. Крім того, застосування двох мов у Збройних Силах є зневагою не лише державної мови, а й прав тих військовиків, котрі готові та бажають перейти на українську (наприклад, серед курсантів Київського військового інституту управління та зв'язку таких у 1997 р. було70%).
З одного боку принциповим досягненням стало прийняття тимчасових статутів Збройних Сил. Це готує підґрунтя для щоденного україномовного службового спілкування у військах. Але з іншого боку поки що вочевидь те, що в бойовій обстановці будуть звучати саме російські команди, особливо у технічних родах військ – авіації, ППО, на флоті. Старше покоління українських офіцерів ніколи спеціально не вивчало української мови, знає її лише на побутовому рівні, тому не здатне вести динамічний діалог українською в повсякденній службі поза парадами чи урочистими зборами. До того ж неможливо швидко знайти адекватну заміну російській системі команд, термінології, професійному жаргонові, котрі складалися віками. Але останнім часом складається враження, що дехто саме цими аргументами обґрунтовує небажання щось змінювати в становищі української мови в армії, котра завдяки такому формалістичному підходові штучно обмежується російською.
Можливо, дехто просто не розуміє важливості мовного питання в армії. До речі, заступник міністра оборони Росії А. Кокошин у 1995 р. так підкреслював значення рідної мови для збройних сил, зрозуміло, маючи на увазі російську: "Главенствующее внимание к языку должно пронизывать всю воспитательную работу в армии и на флоте, при подготовке офицерских кадров… Для единства России, усиления ее влияния в мире Пушкин,создавший современный литературный язык нашей страны, сделал больше, чем многие тысячи самых крупных государственных сановников и генералов."Коли ж, нарешті, і в Україні всі усвідомлять значення рідної мови для своєї армії?
Поки що можна констатувати лише порівняне покращення мовної ситуації у збройних силах, але загалом воно залишається нерозв'язаним, як і в усьому суспільстві. Ймовірно, тільки разом їх і можна буде остаточно вирішити.

Матеріали з сайту "Твоя мова"

ВІДЕНЬСЬКА КАЗКА В ЗАСНІЖЕНОМУ КИЄВІ

Аншлаг у глядацькій залі, крики – браво, море квітів! Так українська столиця вп’яте зустріла легендарний колектив із Австрії, прославлений Віденський Штраус-Оркестр, якій понад чверть століття є символом і гордістю красеня Відня. Патронує оркестр мер австрійської столиці Михаель Хойпль. 

Потрапляючи на  нову програму Віденського Штраус-Оркестра з перших нот захоплює враження. Неначе машина часу переносить глядача в 19 столiття i ви з головою поринаєте в ту чудову атмосферу незабутнiх балiв. Чудова музика яка виконується в тому ж стилi незмiнно вже бiльше столiття. Доповнють дiйство чоловіки в фраках та жiнки в вишуканих вечiрнiх сукнях.

До України маестро Пітер Гут, якій беззмінно керує оркестром привіз відомі вальси, деякі з яких, слухав ще австрійський імператор, який рівно сто років тому пішов з життя. Київські глядачі під час концерту почули твори відомих композиторів Іоганна Штрауса, його батька і братів, його наступника на посту директора імператорського балу Карла Мішеля Цірера, останнього короля вальсу - Роберта Штольца. Із оркестром ще виступала чарівна співачка Елізабет Ярман, солов’їним голосом якої могла насолодитися публіка. Сам же Пітер Гут показав не звичайну майстерність одночасного диригування та гри на скрипці, а емоційність його виступу була просто неймовірна та неперевершена.

Кожний присутній на цьому унікальному концерті міг це побачити та почути. При цьому дирижер Пiтер Гут вправно та вiртуозно керує не лише оркестром, але й глядачами в залi. Першi та другi знаходяться в чудовому та святковому настроi. Глядачi брали  активну участь в концертi – це одна з iзюминок, яка була придумана самим Iоганном Штраусом. 

В день концерту, першого зимового уікенду в Австрії відбулися вибори їх президента. Артисти змогли проголосувати достроково і відправилися в турне по семи країнам світу, які організував відомий продюсер, наш земляк директор концертного агенства «Міжнародний міст культури» Михайло Гуміров. 

Цього разу після столиці оркестр покаже свою майстерність 6 грудня в Одесі та 8 грудня –Харкові. На жаль не склалося зі Львовом. Західна столиця України, де ще пам’ятають Австро-Угорську імперію, має лише один пристойний палац, який цього разу не дістався її величності опереті…

Дивовижне враження залишив диригент Пітер Гут. Маестро закінчив Академію музики у Відні по класу скрипки, а потім три роки займався в Московській консерваторії в класі метра Давида Ойстраха. У 1978 році Пітер Гут спільно з гобоістом Гербертом Ведралом заснував Віденський Оркестр Йоганна Штрауса. З 1992 року Пітер Гут очолює Фестиваль Віденської оперети в Японії, з 1995 року керує постановками оперет Штрауса на Мадридському телебаченні і постійно запрошується як музичний керівник постановок опер і оперет у різні театри світу! 

Пітер Гут керує оркестром настільки жваво, віртуозно і емоційно, що навіть глядачі починають піддаватися його впливу – і тоді все стає одним цілим, великою Музикою у виконанні якої бере участь кожен в залі, перетворюючи концерт в дивовижну феєрію, в якій глядачі співають, танцюють і диригують разом з оркестром. І відчувають себе причетними до Великого Мистецтва! Зберігаючи вірність традиціям, які існували з часів Штрауса, Пітер Гут диригує зі скрипкою в руках. Браво маестро! DANKE SCHOEN. Віват пану Михайлу Гумірову!

Гання Долженко, Леонід Коваленко (фоторепортаж журналу "ИМЕНА" для "Української молоді"). Фото Леоніда Коваленка. 

ІННА ПАНЧЕНКО: «МРІЮ, ЩОБ УКРАЇНУ ВСІ ПОБАЧИЛИ»

"Якщо у вас є тверде навіщо, то ви подолаєте будь-яке як",  - такими словами Фрідріха Ніцше можна схарактеризувати життєву позицію 21-річної київської студентки, піаністки гурту «The Industry» та цілеспрямованої оптимістки Інни Панченко. З сотнями студентів вона встигла об'їздити пів-України і мріє довести всім, що в нашій країні є на що подивитися. Про сучасний український туризм  та плюси активного способу життя ми поговорили з дівчиною особисто.

- Інно, тобі вдається працювати в студентському клубі подорожей "СТуК", займатися музикою та навчатися в Торгово-економічному університеті на спеціальності "Менеджер туристичної діяльності". Як усе поєднуєш? 

 - Головне, мені здається, займатися тим, що тобі дійсно подобається. І тоді людина може все, вона хоче всього. Бажання також багато вирішує. "Не виходить, немає вільної хвилини",  - все це відмазки через недостатню особисту мотивацію. Коли тебе захоплює твоя діяльність, коли ти реально хочеш чогось досягти в цьому - ніщо не може стати на заваді. Я люблю туризм, людей, спілкування, тому мені як координатору студентських поїздок не набридає відповідати кожному з п'ятдесяти  людей в заїзді на класичні питання "Як довго нам їхати?", "Коли поселення у готель?", "Де їдальня?". А з жагою до заняття я знайшла і час. Я така ж студентка, як і люди, з якими я їжджу, тому роботі я присвячую вільні від навчання дні - канікули, вихідні. Гра в гурті також певним чином переплітається з подорожами. Новий концерт - нове мсто і, відповідно, нові цікаві знайомства.

 - Тобто, для тебе є важливим і людський фактор в роботі?

 - Звісно, наш туристичний клуб вже десять років збирає абсолютно незнайомих людей з різних ВНЗ Києва та не тільки. Ключовим аспектом є спілкування і подальше знайомство між собою під час поїздки. Найкрутіші - це заїзди на тиждень та довше, коли народ встигає пізнати одне одного і потоваришувати. Ніхто не їде додому з незнайомцями. Мій перший досвід в ролі туристичного куратора відбувся під час поїздки у Львів минулого року. Особисто мені це подарувало безліч емоцій та декілька найкращих на даний момент друзів. А з одним хлопцем з Білорусі, який туди з нами поїхав, ми спілкуємося досі. Деякі під час подорожі знаходять не лише дружбу, але і кохання. Є навіть випадки, коли люди після поїздки починають зустрічатися, а потім одружуються. Мене дуже надихає той факт, що якимось чином я маю відношення до таких історій як куратор туру та і як людина взагалі. Зближення з цікавими людьми та можливість побачити нові місця - це дійсно неймовірно.

 - Отже, позаду вже рік твого досвіду в сфері туризму, і вже стільки знайомств та історій. Мабуть, за плечима також безліч побачених мальовничих куточків?

- Так, за такий відносно невеликий термін - це пів-України. Я зі студентами була у Львові, Одесі, Білгород-Дністровському, Луцьку, Житомирі, Кам'янець-Подільському, Вінниці, Чернівцях, Чернігові, Івано-Франківську. Це кожен раз весело, ми бачимо не тільки цікаві місця, але і знайомимося з традиціями українців, про які можемо навіть не здогадуватися, проживаючи в одній країні. Дуже пам'ятними стали неодноразові поїздки в Карпати. Всі дружно не раз підкоряли Говерлу, а зовсім нещодавно ми зійшли на вершину і символічно підняли гітару над висотою більше двох тисяч метрів. В горах Україна відкривається зовсім з іншого боку, прокидається нове тепле почуття до краси природи та своєї батьківщини. Та і взагалі - у нас величезна кількість крутих "маленьких " місць, про які не всі знають, але які обов'язково варто побачити. Відвідавши такі міста, як Ніжин, Прилуки, Канів люди в цьому переконуються. Не розумію тих, хто звик, не знаючи і не побачивши  всього тут, у нас, говорити, буцімто в Україні нічого подивитися.

 - Як гадаєш, звідки з'явився цей стереотип?

 - Все "приїдається". Ось, наприклад, розглянемо випадок, не перетинаючи межі інших держав. Киянин втомився від столиці і мріє про тихі куточки західних регіонів. А той самий житель закарпатського села в захваті від Хрещатика. Люди сидять на місці вдома, дивлячись у вікно на ті ж самі вулиці. І зразу здається, наче вся Україна така, і вся вона набридла, хочеться закордон. І далеко не всі намагаються побачити цікаве тут. Народ тягнеться до США, Великобританії, Франції.

- Тоді як, на твою думку, виправити ситуацію?

 - Ми маємо показати себе. Погляньте, як в туристичній сфері піднявся попит на Албанію. Ось вона, не так далеко від нас. Ніхто особливо багато про неї не говорив, але за останні роки цю країну зуміли так грамотно представити світові, що путівки туди стали популярним запитом в туристичних фірмах. Це так, бо ми помітили плюси, на які звернули нашу увагу. Подібні заходи були б чудовим рішенням і для нас. Варто пізнавати свою країну, в той же час розвиваючи її, відкриваючи нові можливості, про які потім можна розповідати іноземцям. Дуже сподіваюсь, що майбутнє Євробачення - 2017 принесе свої плоди і в цій сфері. Це чудовий шанс звернути увагу світу на Україну як на колоритну, цікаву, гостинну та багату красою природи країну. 

 - Кажуть, що якщо хочеш щось змінити, треба почати з себе. Що особисто ти мрієш зробити для України?

 - Скоро я їду в Прибалтику за волонтерською програмою з питань сфери послуг. Звідти я і почну "піарити" батьківщину. Старатимусь максимально розповісти про наші краєвиди та традиції. Так, поки що це зовсім невеликий внесок з мого боку, але з таких маленьких кроків кожного з нас почнеться важливий шлях. У Скрябіна була пісня "Сам собі країна", де є рядки: "Не стидайся - то твоя земля, не стидайся - то Україна. Добре там є, де нас нема, стань для батька нормальним сином". Особисто я готова показати кожному і тут,  і там, що я пишаюся своєю країною. До нас можна і треба їхати!

Вікторія ПОКАТІЛОВА

В день відкриття LAVINA Mall відвідало 110 тисяч чоловік

1 грудня відбулося офіційне відкриття найбільшого торгово-розважального центру України LAVINA Mall . Власник торгівельних центрів "Мандарин Плаза", Ocean Mall, Lavina, Blockbuster Mall  та інших Вагіф Алієв разом з почесним гостем заходу мером Київа Віталієм Кличком урочисто відкрили Lavina перерізанням стрічки.

«Я дуже радий, що у нас відкривається новий торговий центр такого масштабу, адже Україна повинна переходити до цивілізованої торгівлі, де створюються нові робочі місця, де прозоро платяться податки, де люди можуть отримати хороший сервіс! Чим більше інвестують в Київ, тим більше тут сучасного сервісу, і тим швидше

наше місто стане відповідати європейським стандартам столиці », - прокоментував відкриття ТРЦ Lavina в своїй вітальній промові Віталій Кличко.

«Мої дочки і п'ять онуків живуть в Україні.! Я люблю цю країну: незалежну, багатонаціональну, правильну і сильну країну. Тому в цій країні і будую! Я не хочу звідси нікуди їхати, хочу зробити так, щоб ми всі інвестиції робили тут, в цій країні. І все робочі місця давали тут», - прокоментував власник Lavina Вагіф Алієв.

Таку велику кількість відвідувачів легко пояснити: на території ТРЦ знаходиться

найбільший у Європі розважальний центр «Галактика». В LAVINA Mall під одним дахом буде зібрано рекордна для України кількість брендів. На даний момент площа зданих в оренду ТРЦ – 55 тис кв м + площа «Auchan», що разом становить 71 тис. кв м - це більше, ніж «Sky Mall» + «Auchan», «Ocean Plaza» + «Auchan». Тобто, вже зараз LAVINA Mall є найбільшою торговельною пропозицією у країні.

Протягом наступних двох тижнів відкриють свої двері ще 50 магазинів. А вже у лютому 2017 року у LAVINA Mall будуть відкриті 400 магазинів, з якими вже укладено угоди. «15% площ торговельного центру спеціально тримаються вакантними для міжнародних

рітейлерів», – поясняє CEO NAI Ukraine Віталій Бойко. Після відвідування міжнародної виставки MAPIC консалтингова компанія NAI Ukraine (ексклюзивний агент LAVINA Mall) отримала ряд домовленостей з відомими міжнародними брендами з Північної Европи, США та Франції. Таким чином, LAVINA Mall стане проектом входження на український ринок для багатьох іноземних рітейлерів. Крім того, торговельний центр сприяв оживленню багатьох брендів, які вже існували на українському ринку, але переживали стадію стагнації.

«Одним з важливих досягнень для LAVINA Mall та українського ринку торговельної

нерухомості в цілому є те, що вперше така кількість інвестувань здійснюється саме в український проект. Тепер наш ринок не сприймається, як «кризовий». Тому 2017 рік стане роком «входу» інвестицій, нових брендів та активного розвитку сфери торговельної нерухомості», – коментує Віталій Бойко.

Дуже цікаво, що LAVINA Mall також є свого роду трендсеттером. Новий формат «шопінгмейту» втілився у величезних розважальних площах (в новий розважальний парк входить 20 атракціонів), а це стане не тільки новим трендом у торговельній сфері, а й повністю змінить споживчі звички українців.

NAI Ukraine – ексклюзивний агент найбільших українських проектів у сфері комерційної нерухомості: Lavina Mall, Ocean Mall, Blockbuster Mall, Smart Plaza Obolon та інші. NAI Ukraine, українське представництво NAI Global – компанія, що володіє більш ніж 375 офісами в 55 країнах світу з 6700 співробітників. Входить до ТОП-4 найбільших консалтингових компаній світу. Щорічний обсяг угод становить понад $ 45 млрд. NAI Global – дочірнє підприємство компанії C-III Capital Partners, яка управляє близько $ 150 млрд. У сфері комерційної нерухомості компанія працює 38 років. 

За попередніми оцінками, церемонію відкриття відвідали більше 15 тисяч осіб. У найближчих планах Вагіфа Алієва - будівництво восьми торгово-розважальних центрів, два з яких він планує відкрити до кінця 2018 року.

У ТРЦ Lavina працюватимуть суперсучасний і найбільший в Європі парк атракціонів «Galaxy», 500 магазинів відомих брендів, найбільший світломузичний фонтан і кінотеатр Multiplex з 13-ма залами, включаючи перший в країні зал з віртуальною реальністю.

Lavina - це ще й потужний інфраструктурний проект, який дає поштовх розвитку

українського бізнесу і забезпечує більше п'яти тисяч робочих місць. За прогнозами, за день Lavina обслуговуватиме близько 80 тисяч відвідувачів.

Леонід Коваленко, Дмитро Нагорний спеціально для "Української Молоді". 

Різки, нагайки, батоги: порка як повсюдне покарання в дореволюційній Росії

Покарання батогами

У дореволюційній Росії особливо любили такий вид тілесного покарання, як порка. Ці тортури офіційно була скасована лише в 1904 році. Один з відомих діячів говорив: «Все життя народу проходила під вічним страхом катування: пороли батьки вдома, шмагав вчитель в школі, шмагав поміщик на стайні, пороли господарі ремесел, пороли офіцери, станові, волосні судді, козаки».

Якщо звернутися до першого офіційного зводу законів «Руська правда», то такого виду покарання, як порка або биття різками, там прописано не було. Йшлося тільки про грошові відкупах або ж страти. Тілесні розправи з'явилися тільки до XI століття. Ще через пару століть покарання різками використовувалися повсюдно. За спробу заколоту або кляузництво накладалася так звана «торгова страта». Провинився публічно били батогом на міській площі.

За часів Петра I порка призначалася за незначні злочини. Людину били батогом або нагайками. Винного тримали за голову і ноги. Іноді надмірна старанність ката всього після кількох ударів призводила до летального результату. Боржникам діставалися удари палицею по ногах (за 100 рублів били щодня протягом місяця).

Покарання дітей різками в навчальних закладах практикувалося повсюдно. Били не тільки за провини, а й просто в «профілактичних цілях».

Першими, хто офіційно був звільнений від прочуханки, були представники дворянського стану, що отримали в 1785 році від імператриці Катерина II «Жалувану грамоту».

Тільки лише в період правління Олександра I пом'якшили систему тілесних покарань. У 1808 від подібного виду покарання були звільнені дружини священиків, а до 1811 - і звичайні ченці. Ще через п'ять років заборонили виривання ніздрів і биття батогом на площах перед натовпами роззяв. Пізніше на законодавчому рівні оголосили послаблення для людей похилого віку та дітей, але глави сімей, якщо вважали за потрібне, все одно продовжували пороти домочадців, оскільки. сприйняття сім'ї та ставлення до шлюбу на Русі істотно відрізнялося від сучасних уявлень. Звід сімейних правил «Домострой» навіть вітав тілесні покарання.

С. Малий

П. Філіпенко