Starbucks

Дощовий ранок, прохолода й свіжість у повітрі. Звичайний будній день, а тому треба на роботу. Очі  злипаються і так хочеться спати, єдиний вихід випити кави. Прогулянка містом, ви вдвох з коханою і так кортить посидіти в тихому місці й поговорити про все на світі, для цього ідеально підходить кав’ярня. Велика шумна компанія, хоче обговорити останні новини і прямує, куди б ви подумали, у кав’ярню.

Кава зі смаком любові, кава зі смаком ніжності та кава зі смаком дружби. Саме троє друзів з Сіетла створили відому в усьому світі Starbucks . Зараз це компанія з продажу кави та мережа кав’ярень. У далекому 1971 році,  учитель англійської мови Джеррі Болдуін, учитель історії Зів Сігл і письменник Гордон Боукер скинулись по 1350 доларів, позичили ще трохи і відкрили магазин з продажу кави. Вони й не очікували, що через більше ніж 40 років Starbucks стане світовою мережею і буде настільки популярною.

Кав’ярні та магазини цього бренду є на всіх континентах і в більшості країн, але в Україні їх немає. Наша молодь марить цією кавою, а приїхавши закордон неодмінно її купує, хоча вона там коштує майже 5 євро.

Starbucks переживала різні часи, відкривала нові кав’ярні, проводила ребрендинг, урізноманітнювала меню і досягла того рівня, який має сьогодні. Наприклад, у Росії вона відкрилася зовсім нещодавно, а от у Австралії не стала такою популярною, як в більшості країн.

Що типово, що перші кав’ярні і магазини почали відкриватися в інших країнах саме у аеропортах та вокзалах. Так, приїжджаючи у іншу країну тобі непотрібно  шукати місце, де б можна було випити престижної кави, достатньо лише поцікавитись у працівників аеропорту, де тут знаходиться Starbucks. Після аеропортів кав’ярні з’являлися і у центрі міста.

Один з директорів компанії зазначив, що Starbucks – це те місце, куди приходять здебільшого не за кавою, а за атмосферою, поспілкуватися, дізнатися новини та відчути себе у ритмі цього життя.

За історію існування бренду змінилося безліч власників, але феномен популярності залишився. Логотип русалки Сирени у 2011році зазнав перетворення і зараз акцент зроблений на її обличчі. Показавши цей знак будь-якій молодій людині у Європі й  запитавши: «Що це?», ви неодмінно отримаєте відповідь: «Starbucks».

Ольга Карлова

Війна в Іраку (2003-2011)

Перші припущення про можливу американську військову операцію проти Іраку з'явилися в засобах масової інформації відразу після терористичних атак 11 вересня 2001 года. Однак в перші місяці після терактів увагу адміністрації Джорджа Буша-мол. було зосереджено на бойових діях проти руху Талібан в Афганістані. На початок 2002 року таліби зазнали воєнної поразки і були відсторонені від влади.

Військова операція в Іраку почалася вранці 20 березня 2003 року. Вона носила кодову назву «Іракська свобода» (Operation Iraqi Freedom, OIF); іноді її помилково називають «Шок і трепет» (Shock and Awe), але ця назва відноситься до військової доктрини, розробленої в 1996 році і застосованої в Іраку.

На відміну від війни в Перській затоці 1991 року, дванадцять років потому війська союзників почали наземний наступ майже відразу, без проведення тривалої повітряної кампанії. 

Плацдармом для вторгнення став Кувейт. Коаліційна командування передбачало організувати і північний фронт, чому значно завадила відмова парламенту Туреччини дозволити розгортання американських військ в країні.

П'ять дивізій США (1 тд, 3 пд, 101 пдд, 1 дмп, 2 дмп) і Великобританії (1 тд)  не зустріли серйозного опору з боку 23 дивізій Іраку. Іракські ВПС повністю не діяли (після закінчення бойових дій багато іракських літаків були виявлені закопаними в піску). На початок квітня сили США вже перебували на підступах до Багдаду. 

7 квітня ударом іракського тактичного ракетного комплексу був вражений командний центр 2-ї бригади 3-й піхотної дивізії США, включаючи кілька десятків одиниць техніки. 

9 квітня іракська столиця була взята без бою, символом чого стало повалення з постаменту однієї з численних статуй Саддама Хусейна, показане в прямому ефірі багатьма світовими телекомпаніями.

Продовжуючи рухатися в північному напрямку, 15 квітня американські війська взяли Тікріт, завершивши активну фазу бойових дій. Тим часом Багдад і інші іракські міста захлеснула хвиля мародерства; в обстановці тимчасового безвладдя були розграбовані багато приватних будинків, магазини і державні установи.

За півтора місяці війни втрати коаліції склали 172 людини загиблими, пораненими 1621 особа. За офіційними даними було підбито 74 танка, 63 БМП, 105 БТР, 4 САУ і 91 автомобіль. Також було втрачено до 15 бойових літаків, 22 гелікоптери і 9 БПЛА. За оцінкою дослідника Карла Конетті, в ході вторгнення загинуло 9200 іракських військовослужбовців і 7300 цивільних осіб; таким чином, втрати цивільного населення більш ніж в два рази перевищили аналогічний показник війни 1991 року. Понад 7000 іракських військовослужбовців потрапили в полон. Іракська армія за 21 день втратила 847 танків і 777 БТР і БМП.

А. Тур

Інформаційна війна – світовий конфлікт на новий лад

Забудьте про те, що вам говорили у школах чи університетах. Забудьте гарячі дискусії за обідніми столами вдома. Забудьте заклики з екранів телевізора. Просто забудьте. Вони брехали вам, коли говорили, що Третя світова війна розпочнеться через натискання яскраво червоної кнопки, яка активує ядерну зброю США/Російської федерації/КНДР (потрібне підкреслити). Ми не побачимо на телеекранах вибух першої бомби. Ми не будемо поспіхом пакувати необхідні речі та аптечку першої допомоги. Ми не бігтимемо у бункери чи у сховища. 

Запам’ятайте – пізно боятися бути свідком початку нового глобального конфлікту. Він вже тут. І навіть не під дверима, а у ваших кімнатах. Сидить і блимає своїм єдиним кольоровим оком, очікуючи на нові команди. Скільки телевізорів/комп’ютерів/ноутбуків/планшетів/смартфонів у вас є, стільки дверей ви і відкрили для нової «війни». Залишилось тільки вчепити плакати «Ласкаво просимо!» та заварити чай для «неочікуваних» гостей.

Ця інформаційна війна (читай – Третя світова) почалась тоді, коли дядечки у високих шкіряних кріслах зрозуміли, що стратегія «розділяй і владарюй» дуже застаріла. У нас вже немає великих (видимих) імперій. У нас вже не складають (видимо) пактів про розподіл сфер впливу. Вже ми все розділили-переділили, а конкурувати досі хочеться. І тут прийшла вона. Під шум електронних машин, клацання клавіатур та сигнали нових повідомлень. Комп’ютеризація, кібернізація, інформатизація. Якщо простіше – епоха Інтернету та телебачення. І саме тоді ці дядечки у високих шкіряних кріслах вирішили проявити дещицю креативності і назвали свою нову стратегію «транслюй і владарюй». Просто, але зрозуміло.

Та не варто думати, що тільки XXI століттю так не пощастило, і «сильні світу цього» почали гратися в інформаційні війнушки. В найпростішому своєму значенні – це просто збір потрібної інформації для того, щоб отримати перевагу. Фільми про шпигунів бачили? А про розвідників? Ось вам і яскравий приклад одних із «суб’єктів» інформаційної війни. Ні одна класична війна не проходила без того, щоб одна сторона не збирала відомості про іншу сторону. І навпаки. Почитайте Біблію – там навіть таке знайдете.

Справжні ж проблеми почалися лише тоді, як почали з’являтися перші рупори масової інформації. Перші друковані книжки, а потім газети, радіо, телебачення і, на жаль (на щастя?), Інтернет. Колись такі інформаційні тактики були лише однією із багатьох складових  класичних воєн. Сьогодні ж зовсім інша ситуація. Сьогодні вони виросли до самостійного і незалежного, але невидимого монстра.

На Другій світовій війні загинуло щонайменше 60 мільйонів людей. Від Третьої світової постраждає 7 мільярдів (якщо нас за ці роки не стане ще більше). Ми любимо говорити, що нас в Конституції закріплено право на свободу слова, що ми – вільна, демократична держава, що в нас відсутня пропаганда і цензура. Навіть не знаю як вам це сказати, але, що ж, ви глибоко помиляєтеся. «Вільне волевиявлення» перестало бути вільним, коли за нього нас почали розсаджувати по в’язницях. Пропаганда перестає бути невидимою, коли ми натискаємо кнопку, щоб увімкнути телевізор. А цензура сьогодні говорить яскраво нафарбованими вустами ведучих вечірніх новин.

Інформаційна війна йде тоді, коли ми чуємо, що «східний агрессор» поганий, і коли про нас говорять те ж саме. Вона йде тоді, коли в США в словник вводять нове слово «постправда», присуджуючи «винайдення» новообраному президенту. Вона йде тоді, коли про країни Азії ми дізнаємося лише те, що нам говорять з екранів телевізорів. Вона йде тоді, коли ми прокидаємося зранку, коли ми снідаємо з сім’єю чи обідаємо з друзями. Вона йде, коли ми стоїмо в заторах і лаємося на всіх, хто «купив права». Коли ми вигулюємо собаку, слухаємо музику чи лягаємо спати. Вона йде-йде-йде, а ми цього навіть не помічаємо. І не помітимо. Бо ми влаштовані так, що нам потрібно побачити ріки крові, приблизно раз на десять років, щоб зрозуміти, що щось пішло не так.

Вам здається, що вами маніпулюють? Що вам щось недоговорюють? Що телебачення не зовсім правдиво висвітлює інформацію? Що вам брешуть прямо у вічі? Вам не здається. Пропаганда йде по всіх фронтах (читай – телевізійних каналах). Цензурний щит не пропускає тисячі інформаційних повідомлень в день. Свобода слова непомітно еволюціонувала в свободу ідеологічного тиску. Якщо вам говорять, що це все тимчасово і вимушено – не вірте. Якщо вам говорять, що не все настільки погано – розверніться і йдіть в іншу сторону. Бо все – не тимчасово. Бо все – дуже і дуже погано. Нас кожного дня бомбардують картинками і словами, які є комусь вигідними, а нас просять не хвилюватися. Ні, хвилюватися потрібно. Потрібно навіть панікувати і бити на сполох. 

Нас глибоко вражають десятки-сотні-тисячі смертей кожного дня – в нашій державі чи в будь-якому іншому місці. Але ми навіть не помічаємо як вмираємо кожного дня під тиском всіх тих інформаційних гармат, кулеметів та бомб. Інформаційна війна не страшна. Ми не бачимо загиблих. Матерів, які плачуть за загиблими синами, не покажуть в прайм-тайм. Ми не покладемо квіти біля пам’ятника померлих у Третій світовій раз в рік. Не зроблять ще одного державного свята – Дня перемоги. Бо цієї перемоги не буде. Бо ми будемо жити у стані постійної війни. Постійного конфлікту усіх з усіма. Ми, напевно, повертаємося до того первісного природного стану, про який говорив Гоббс, - де ми всі рівні, але егоїстичні та жадібні тварини.

Не чекайте термінового повідомлення по телебаченню про початок нового глобального збройного конфлікту. Цього разу не буде «бліцкригу» чи «партизанщини». Не буде голодомору чи ліній оборони. Нам завжди подобались історії наших бабусь і дідусів про подвиги солдатів та генералів на війни. Тепер і ми будемо розповідати майбутнім поколінням, що побували на полі бою. Якщо ми, звісно, усвідомимо, що поле бою саме в цей момент дивиться на нас своїм єдиним різнокольоровим оком. І посміхається.

Білоусова Дана

Стентування буде доступним кожному українцеві безкоштовно. Закупка стентів за заниженою ціною

   Коронарографія та стентування буде доступним кожному українцеві безкоштовно . Про це наголосив Олександр Лінчевський, заступник Міністра охорони здоров'я  України під  час прес-брифінгу в Українському кризовому медіа центрі  13 липня 2017 року.

   Кожного року в Україні фіксується інфаркт міокарда близько у 40 тис. пацієнтів, з них близько  15-20 тис.  вимагають негайної ангіографії та стентування . Цього року Міністерство охорони здоров’я закупило 10,5 тис. стентів, що на 3,5 тис. більше ніж в 2015 році .

    «Міжнародні закупівлі, здійснені через  Crown  Agents,  дозволили закупити стенти в порівняні з 2015 роком  набагато кращої якості і зекономити кошти, що дозволяє  потім дозакупить  стентів ще напевно в такій же кількості . За кожним стентом стоїть життя. Наказ, зареєстрований в Міністерстві юстиції, дозволятиме розподіляти витратні матеріали таким чином, щоб кожному громадянину України з інфарктом міокарду невідкладна допомога надавалась безкоштовно.»,- повідомив заступник Міністра охорони здоров’я  Олександр Лінчевський 

   За словами Тетяни Коротченко, представника Crown Agents в Україні, в цьому році  виконано закупівлі по 12 програмам, де з 11 країн-учасниць було перевірено 18 позицій, серед яких є медичні прилади для стентування судин. Завершено вже всі закупівлі, тому  МОЗ знаходиться  в активній стадії розподілу. За попередніми оцінками було зекономлено  близько 50 % бюджету, який був виділений на всю програму. В середньому, вартість одного стенту складає 70-100 доларів за одиницю, в цьому ж році під  час кампаній закупок вдалося цю цифру знизити наполовину .

   Перша ж партія стентів  очікує сертифікації на митниці і має прибути на цьому тижні Стенти, як повідомляється, будуть надіслані в 13 лікарень, де кожен пацієнт може скористатися ними безкоштовно.

  «Ми хочемо, щоб серед пацієнтів, у яких трапився інфаркт і потрібно було проводити коронарографію та стентування, ніхто серед ночі не шукав ані стент, ані гроші. Ми хочемо, щоб всі лікарні, які надають допомогу цілодобово, всі ці  центри були забезпечені потрібними матеріалами для невідкладної допомоги. В цьому році зможемо кожну лікарню, яка проводить процедури стентування невідкладно забезпечити достатньою кількістю стентів, щоб ні один пацієнт, який звернувся з інфарктом міокарду не потребував цього.»,- зазначив Олександр Лінчевський .

Вікторія Терещенко

Відбулося урочисте закриття Програми стажування в Апараті Верховної Ради України в 2017 році

14 липня відбулося урочисте закриття 22-ї Програми стажування в Апараті Верховної Ради України. В урочистому заході взяли участь перший заступник Голови ВРУ Ірина Геращенко, в. о. директора Місії USAID в Україні, Білорусі та Молдові Джон Пеннел, народні депутати України Валерій Карпунцов та Сергій Лещенко, президент Фонду Східна Європа Віктор Лях, директор Програми USAID «РАДА» Ігор Когут, виконавчий директор ГО «Ліга інтернів» Марія Савіна.

Пані Ірина у своєму вітальному слові наголосила, що стажування інтернів припало на час знакових подій – запровадження безвізового режиму з ЄС, виконання вимог Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС, а надалі перед Україною лежить не менш відповідальне завдання – їх імплементація, і якраз в цьому можуть допомогти випускники Програми. Ірина Геращенко побажала випускникам самореалізації, залишатися собою та працювати над своїм саморозвитком.

Протягом шестимісячного стажування молоді фахівці – інтерни – брали участь у розробці законопроектів, організації роботи підрозділу стажування, громадських слухань, різноманітних круглих столів та фахових дискусій, займалися аналітичною роботою. Окрім того, ще троє інтернів пройшли стажування в Офісі з фінансового та економічного аналізу у ВРУ, 1 – Інституті законодавства ВРУ, 2 – офісі Програмі USAID «РАДА». Особлива увага була приділена навчанню учасників Програми – за цей час вони прослухали два ексклюзивні курси та відвідали близько 10 лекцій і тренінгів від провідних фахівців з різних сфер. Розвитку лідерського потенціалу інтернів сприяли зустрічі з народними депутатами, політичними та громадськими діячами, науковцями тощо.

Програма допомагає Верховній Раді України залучати найкращих студентів та випускників вузів, таким чином надаючи молодим фахівцям можливість долучитися до законотворчої роботи, здобути практичний досвід, створити передумови для їх професійного зростання й успішної громадсько-політичної діяльності, а також сприяє оновленню кадрового складу державних органів.

Свій подальший професійний потенціал випускники Програми стажування реалізовуватимуть на посадах помічників-консультантів народних депутатів України, працівників центральних та місцевих органів влади, комерційних установах тощо. Частина з інтернів мають намір здобути науковий ступінь в українських вузах чи продовжити навчання закордоном.

Програма стажування працює з 1995 року за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку та сприяння Верховної Ради України. За цей час її випускниками стало близько 1650 інтернів з усіх регіонів України. Орієнтовно 30% з них залишилося працювати в органах державної влади або Парламенті. Програма реалізується на основі Меморандуму про співпрацю ГО «Ліга інтернів» спільно з Управлінням кадрів Апарату ВРУ за підтримки Програми USAID «РАДА: відповідальність, підзвітність, демократичне парламентське представництво», що виконується Фондом Східна Європа.

Цього року Верховна Рада України зробила важливий крок назустріч підтримці учасників Програми з боку держави – народні депутати України Валерій Карпунцов та Павло Пинзеник, у минулому – випускники Програми, зареєстрували проект постанови, що передбачає запровадження іменних стипендій її учасникам з 2018 року. 13 липня на засіданні регламентного комітету ВРУ проект постанови був підтриманий, надалі він буде розглядатися в пленарній залі вже під час наступної парламентської сесії.

Леонід Коваленко

Юрій Денисенков-"Інстинкт"

Арт-центр Я Галерея
Другий персональний проект «Інстинкт» Юрія Денисенкова є наступним кроком у бік дослідження прикмет сучасності після його серії «Тло» (2013). І якщо чотири роки тому художник взяв за основу особисте переживання часових «несумісностей» та «нашарувань», то цього разу він зосереджується на питанні масової свідомості, а також (само)контролю індивіда як елементу натовпу, вразливого за своєю суттю. «Голуб, – за словами автора, – як символ миру, благої звістки, у масі перетворюється на образ страшної м'ясорубки, яка поглинає і знищує все, що потрапляє до неї». Крім цього, чергове звернення до сучасності стало результатом внутрішньої необхідності художника у живописі як такому та визначило конкретність та ясність зображення. Ключ до цього віднаходимо у початковій позиції художника до теми, бо «важливим було виразити думку так, щоб нікого [глядача] не сплутати». Юрій Денисенков зазначає, що робота над проектом розпочалася тоді, коли він помітив «як кардинально змінюється образ одного і того ж зображеного предмета після того, як цей предмет потрапляє в умови скупчення та масовості. Тобто “знищення" індивіда та зміна його образу відбувається за рахунок розмноження та об'єднання».

Відтак очевидним стає намір, який висуває перед собою автор – «прояснювання» співпадає з реалістичним методом, який застосовує художник. Звідси собака на полотні Денисенкова – це просто собака, так само як і свиня, риба, мураха. Інша справа, що поєднуючи їх певним чином композиційно, Денисенков проектує поведінкові моделі, притаманні не лише світу тварин чи комах. Останні у роботах художника, наприклад, спокушаються на краплю варення та, зав'язнувши в ньому, зустрічають «солодку» смерть. Крім цього, Юрій Денисенков проводить паралелі між роботою бджіл з їхньою організацією з виробництва меду, контролю трутнів, як прогресивної моделі суспільства, та сучасними корпораціями. Працівники щоранку наповнюють блоки своїх офісів, наче бджоли стільники. Цей сюжет підхоплює ще один – про зграю риб, вихоплену із єдино можливого середовища для життя. Усі разом ці історії становлять одну із магістральних тем серії – ошуканих та пійманих на щось.

Так, розпочавшись у полі буденного – зі спостереження художника за голубами, які налітають на насіння, утворюючи собою майже абстрактну масу, – «Інстинкт» будується на варіантах поведінки не-людей лише на перший погляд. Бо насправді його історії відсилають до питання боротьби та виживання у будь-який спосіб саме людини, яку повсякчас спіткають маніпуляції та фатальні поступки, а тваринний інстинкт, подекуди, обумовлює вчинки. У зв'язку з цим автор працює з ідеєю більшості, що здатна приховувати та поглинати. «Натовп – це знищення особистості», – повторює Юрій Денисенков. Перформанс Марини Абрамович «Ритм 0» (1974), під час якого люди чинили з художницею, що їм заманеться, це підтверджує. «Надзвичайно дивно, наскільки швидко людина може повернутися в дикий печерний стан, якщо їй усе дозволити», – коментувала Абрамович свій досвід. Не менш показовим було й те, що як тільки перформанс було оголошено завершеним, усі його учасники миттєво зникли. «Інстинкт» своєю чергою повертає до цієї проблематики та виштовхує у поле роздумів про індивіда, здатного на будь-що, причому як у натовпі, так і самостійно. Доказом цього є тероризм як сучасна альтернатива повномасштабних війн, що зробила не лише багаточисленні скупчення людей – натовп – своєю основною мішенню, а й терориста – тим самим індивідом, що піймався як мураха на мед.

Катерина Носко

Юрій Денисенков

Народився в 1985 році в Києві.

У 2010 році закінчив сценографічний факультет Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури.

Основною темою творів художника є страх та самотність існування людини в урбаністичному соціумі.

Живе та працює в Києві

Покарання в стародавній Україні

В Україні покарання. були поширені ще за часів Київської Русі. «Руська Правда» забороняла бити винуватого без княжого відома. З прийняттям християнства поширенню тілесних покарань сприяло грецьке духівництво, яке разом з релігією принесло і суворі закони Візантії. Найтяжчі злочини були підсудні церковним судам. За Статутом князя Ярослава Мудрого до таких злочинів належали: перелюбство, підпал, статеві зносини з сестрою, побиття батьків та ін. За їх вчинення передбачалося відрубування рук, виривання язика.... У 15 ст. тілесні покарання. стали тут найпоширенішим видом покарання. 

ТІЛЕСНІ ПОКАРАННЯ - види покарань, що полягають у заподіянні засудженому фізичного болю, страждань, каліцтва. Поряд зі смертною карою належать до найдавніших видів покарань. Застосування тілесних покарань мало на меті кару щодо злочинця та залякування інших. 

Болючі тілесні ушкодження спричиняли фізичні страждання засудженому: удари, порізи, шмагання різноманіт. знаряддями (батогами, канчуками, різками, шпіцрутенами), застосування вогню, розплавленого металу, кислоти, киплячої олії, окропу тощо; 3) мордування, які викликали більше моральні страждання, ніж фізичні відчуття — сорому, ганьби (наприклад, приковування до стовпа).

На українських землях за польсько-литовської доби застосовувалися болючі тілесні покарання (биття батогами, киями, різками) і пов'язані з членоушкодженням (відрубування руки, відрізання вуха, носа). Вони передбачалися, зокрема, у статутах Казимира Великого, Литовських статутах, Литовському судебнику 1468 року. За межами цієї системи опинилося звичаєве право козаків, що застосовували такі тілесні покарання, як биття канчуками (біля стовпа, під шибеницею), калічення (дуже рідко), приковування до гармати чи дерев'яного стовпа на центр, майдані тощо. Призначалися вони на розсуд старшини за різні порушення, у т. ч. за злочини. Тілесні покарання. передбачалися, зокрема, за насильницьке проникнення у чужий двір, за крадіжку на службі, підлог, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, замах на життя господаря, за третю крадіжку, перший розбій, грабіж. Пізніше покарання батогом встановлювалося за злочини проти держави та власності, торгівлю без дозволу, образу батьків, звідництво та ін.

Акти, що дійшли до нас, що стосуються судових козацьких справ, показують, що в запорожців визнавалися 

– звичай умовляння злочинців відстати від худих справ і жити в доброму поводженні;

– практикувалися попередні вироки злочинцям у військову чи в’язницю пушкарню й упереджений чи суд катування;

З карних злочинів найбільшим вважалися:

– зрадництво;

– убивство козаком товариша;

– злодійство чого-небудь козаком у товариша і приховування їм краденої речі:
«особливо строгі були за велике злодійство, за яке, коли тільки двома достовірними свідками в тім докажутся, страчують смертю»;

– зухвалість проти начальства, насильство в самому чи Запоріжжя в християнських селищах, коли козак віднімав у товариша коня, худобу і майно;

– гайдамацтво, тобто злодійство коней, худоби і майна в мирних поселенців українських, польських і татарських областей і купців, що проїжджали по запорізьких степах, і мандрівників;

Покарання і страти визначалися в запорізьких козаків різні, дивлячись по характері злочинів. З покарань практикувалися: приковування ланцюгами чи залізом до дерев’яного стовпа, що стояли серед площі, за злодійство надалі до страти, що належала злочинцю;

– прив’язування до гармати на площі за образу начальства.

– приковувалися до гармати іноді і не одні злодії, але й убивці, але це робилося у виді тимчасового покарання, до настання суду. Потім допускалося, хоча і рідко, биття батогом, частіше киями під шибеницею за злодійство і гайдамацтво.

"Вони жорстоко карають тих, хто і найменша річ украде у свого товариша».

«За великі провини ламали руку і ногу»;

– було у вживанні за розгарбування майна.

Крім усього цього, переказу столітніх старих вказують ще на один вид судових покарань у запорізьких козаків,— перетин різками; 

Найбільше популярною стратою в запорізьких козаків було забивання в ганебного стовпа киями; до ганебного стовпа і київ приговорювались особа, що зробила чи злодійство-украдені речі, що сховали, що дозволили собі перелюбство, що учинили насильства.

“У 1751 році два козаки, Василь Похил і Василь Таран, послані з пакетами до очаковского сераскер-паше, утопили внаслідок льодоходу на ріці Дніпро, по якій вони плили в Очаків, пашпорти свої і пакети київського генерал-губернатора Леонтьева, за що, після повернення до Січі, були жорстоко покарані киями”.

Ганебний стовп завжди стояв на січовій площі біля січової дзвіниці; біля нього завжди лежало зв’язування сухих дубових бичів з голівками, що називалися киями і схожих на бичі, що прив’язуються до ланцюгів для молотьби хліба. Якщо один козак украде що- небудь, навіть дуже незначне, в іншого, у чи самій чи Січі в паланці і потім буде його викрито в злодійстві, то його приводять на січеву площу, приковують до ганебного стовпа і як звичайно тримають протягом трьох днів, а іноді і більш того, на площі доти, поки він не сплатить гроші за украдену річ.

Увесь час стояння злочинця в стовпа повз нього проходять товариші, причому один з них мовчачи дивиться на прив’язаного; інші, напившись п’яними, лають і б’ють його; треті пропонують йому гроші; четверті, захопивши із собою горілку і калачі, напувають і годують його всім цим, і хоча б злочинцю не в полювання було ні пити, ні їсти, проте він повинний був це робити. «Пий, скурвий сину, злодію! Як не будеш пити, те будемо тобі, скурвого сина, бити!» — кричали що проходили. Але коли злочинець вип’є, ті козаки, що пристають до нього, тоді говорять: «Тепер-жі, браті, дай мені тобе трохи попобьем!». Дарма тоді злочинець буде молити про пощаду; на всі прохання його про помилування козаки завзято відповідають: «За те ми тобі, скурвий сину, і горілкою поїли, що тебе треба попобить!». Після цього вони наносили кілька ударів прив’язаному до стовпа злочинцю й ішли. За ними були інші; за іншими треті і т.д. У такім положенні злочинець залишався добу, а іноді і п’ять діб підряд, по розсуду суддів. Але звичайно бувало так, що вже через один день злочинця забивали до смерті, після чого майно його відбирали на військо. Траплялося, утім, що деякі зі злочинців не тільки залишалися після такого покарання в живих, але навіть одержували від п’яних співтоваришів гроші. Іноді покарання киями заміняло собою страту; у такому випадку в що карається відбирали худобу і рухоме майно, причому одну частину худоби віддавали на військо, другую-паланочному старшині, третю частину і все рухоме майно винного дружині і дітям його, якщо тільки він був одруженою людиною.

Відкіля запозичений запорожцями цей рід покарання киями,— невідомо, відомо лише, що покарання ціпками існувало й у монголів. У монголів ціпками вищі били нижчих за дрібне злодійство, визначаючи до ста і менш ударів. Те ж саме було й у татар, у яких злочинець, викритий у злодійстві, що не заслуговує страти, присуджувався до деякого числа кийових ударів, відповідно до ціни украденого й обставинам, що супроводжували злодійство. Поруч з ганебним стовпом практикувалися в запорожців шибениця і залізний гак; до них присуджувалися за «велике» чи кілька разів повторюване злодійство.

Покарання на Запорізькій Січі мало на меті підтримання військової дисциплыни в козацькому середовищі та служило своєрідною профілактикою для тих, хто бажав стати лицарем і оволодіти козацьким ремеслом.
У такий спосіб товариство намагалося відгородитися від тих бажаючих покозачитися, хто мав кри­мінальне минуле або, за висловом Миколи Гоголя, “у кого вже моталася біля шиї мотузка”.


Таким чином, уся процедура, від розслідування злочину до винесення вироку, у тому числі й вибір покарання, у Запорізькій Січі базувалася винятково на засадах звичаєвого права.

В. Іваненко

І. Друженко