Турбота про інших допомагає піклуватися про себе

Здатність піклуватися про себе розвивається, коли людина переживає за інших.  Нейробіологи тісно пов'язують ці дві можливості.  Захоплення і співчуття до інших людей викликає в мозку людини активність в тих нейронних структурах, які беруть участь у формуванні самосвідомості.  Тим самим, співпереживання примушує людину осмислювати власне «Я», впливає на його етичний вибір і викликає бажання брати участь в соціально значущих моральних діях.

 У концепції турботи про себе кордону «Я» виявляються «не предмет захисту, а предметом подолання».  Людина переступає через власний егоїзм.  По суті, мова йде про розвиток гуманності, просуванні індивіда «по шляху олюднення».

 У такій бажаній, але такій, що не завжди втілювалася, системі координат альтруїзм може повернутися із забуття, ті, що розпалися зв'язки між людьми - відновитися, а життя в суспільстві буде вже менше нагадувати поле битви людей за власні вигоди.

 Мораль зміліла і індивідуалізувалась

 Суспільство переживає моральну кризу, яка, на думку багатьох експертів, пов'язана з царюванням егоцентризму і втратою колишньої консолідації в суспільстві.  Індивідуалізм, нарцисизм і гедонізм «скасували» моральну регуляцію, перетворивши її в вид розваги (в роботах західних дослідників - fun morality).

 В результаті у людей змінюються етичні установки.  Руйнування спільнот призводить до ослаблення індивідуальної відповідальності перед іншими людьми, зв'язки між індивідами зводяться до функціональної залежності, а мораль трактується в термінах відповідальності людини лише перед самим собою.

 І хоча ця спрямована на себе мораль, в принципі, функціональна (так, вона попереджає неправильну поведінку), однак спектр її дії вкрай обмежений.  Це мораль у вузькому розумінні, регулююча, наприклад, тілесні практики - самозбережуючу поведінку (здоровий спосіб життя та ін.).  По суті, така «турбота про себе» виглядає як  занепокоєння.  Класик світової філософії Мартін Хайдеггер назвав її «побоюванням».

 Однак в результаті абсолютизація егоїзму виявляється вразливою позицією, довели нейробіологи.

 Турбота про інших - природна людська властивість

 Недавні дослідження нейронауки показали, що допомога іншим і, зокрема, благодійність активізують відділи мозку, пов'язані з задоволенням.

 Більш того, діти вже у віці півтора років намагаються допомагати іншим людям, навіть незнайомим.  Таким чином, осмислюючи мораль з позицій аналізу нейронних структур, ми виявляємо нерозривний зв'язок турботи про себе і турботи про Другого.

 Інші нейробіологічні дослідження, наприклад, соціальних емоцій (емоцій, викликаних переживаннями Іншого, а це важлива основа моралі), показали, що, хоча ці емоції і «індуковані» станом інших людей, вони стимулюють у людини рефлексію щодо власних вчинків і поглядів.  А таке моральне осмислення свого «Я» - це вже крок до соціально значущих моральниє дій

 Співчуття веде до саморозвитку

 Проміжною ланкою між соціальними емоціями і моральними діями виявляється етап самоаналізу, який передбачає усвідомлення вісцеральних відчуттів, пов'язаних з емоціями.  Під вісцеральними відчуттями зазвичай розуміються реакції організму на різні почуття або зміни зовнішнього середовища (найпростіший приклад - ефект «гусячої шкіри», викликаний почуттям страху або холодом).

 Метод викликання емоцій співчуття і захоплення дозволив вченим виявити, що ці соціально обумовлені емоції стимулюють активність в тих ділянках поясної звивини кори мозку, які включені в мережу, відповідну почуттю власної значущості і високому рівню самосвідомості.  Активність цієї мережі, уточнюють експерти, зазвичай посилюється при винесенні морального судження.

 Іншими словами, вісцеральні процеси служать містком між соціальними емоціями та особистими стимулами до моральних дій, оскільки виявляються значущими для формування «саморефлексивної» частини нейронної мережі.

 Для усвідомлення себе важливий Інший

 Тим самим Інший стає необхідним учасником процесу самосвідомості і формування власної ідентичності.  І, навпаки, зрілість «Я» стає основою співчуття і турботи про Другого.  Іншими словами, можна говорити про взаємозв'язок: здатність піклуватися про себе розвивається, коли людина переживає за інших.

 У цьому сенсі категорія турботи трансформується, знаходячи трансцендентний характер.  Це вже не просто турбота про добробут і цілісність «Я», а спосіб буття.  Або, «міра індивідуального просування по шляху олюднення». 

Як піклуватися, турбуватися про інших? 

Поняття «турбота» супроводжує нас з самого дитинства.  Про нас дбають батьки, дідусі та бабусі.  Коли ми дорослішаємо, то розуміємо, що і самі повинні піклуватися про інших.  Так турбота входить в наше життя.

 У нашому непростому сучасному світі, де технічний прогрес переважає над людськими взаєминами і породжує черствість і байдужість по відношенню людей один до одного, турбота про людей, які її потребують, має велике значення.

 Ми повинні допомагати один одному у всіх життєвих колотнечах і бути добрими, співчувати тим, у кого сталася біда, надавати посильну допомогу нужденним, потребуючим цієї допомоги. 

 Ми повинні дбати про своїх батьків, які нас виховали, про близьких та рідних нам людей.

 Потрібно допомагати тим, хто живе бідніше, ніж ми.  Віддати якісь речі, купити їм потрібні продукти, або предмети побуту.  А особливо піклуватися потрібно про людей похилого віку.  Допомогти їм перейти вулицю, донести сумку, поступитися місцем в метро або тролейбусі.  А якщо у Вас по сусідству живуть самотні люди похилого віку, намагайтеся подбати про них, але так, щоб це не було жалістю, а приймалося з вдячністю.

 Дуже боляче дивитися на бабусь, які продають на вулицях овочі, що самі виростили, щоб купити собі на виручені гроші хліба.  Деякі турботливі люди не купують часник, цибулю, або інші овочі в магазинах, намагаючись виручити їх.  Проходячи повз таких бабусь, і Ви купіть у них що-небудь, навіть якщо воно не дуже Вам потрібно.

 У нас багато знедолених дітей, які залишилися без батьків і знаходяться в дитячих будинках.  Ми не повинні забувати про те, що у них не дуже щасливе дитинство і повинні намагатися зробити його красивішим, наприклад, купивши їм на свята солодощі або іграшки.  Піклуючись про таких діток, ми робимо світ кращим, адже завдяки цим простим дрібницям їх душі не очерствеют і вони стануть щасливішими.

 Турбота може проявлятися також у матеріальній допомозі людям,які мають потребу в грошах, щоб вижити і яким ви, в тому числі, заборгували.  Нехай ми не знаємо їх особисто, але, знаючи про те, що потрібна допомога, не залишатися байдужими.  Ті, перераховані на їх банківський рахунок гроші, можуть врятувати їм життя.

 Турбота про людей робить добрішими не тільки самих людей, а й навколишнє нас дійсність.  У світі багато горя і страждань, так уже влаштований світ, не все в ньому гладко.  Допомагаючи один одному в складних життєвих ситуаціях, ми робимо світ щасливішим.  Будьте добрішими і щиро піклуйтеся про тих, хто цього потребує.

Олена Перетятко

Як стати ближче до природи?

Зараз дуже популярне життя в стилі еко.

Чому? Тому що люди хочуть жити в чистому середовищі!

В чому полягає значення збереження довкілля та екології?

Насамперед, довкілля – це наш дім, про який треба піклуватися!

Ви ж прибираєте у власній квартирі чи будинку? Так ось навколишнє середовище теж потребує прибирання.

Насправді зовсім не важко зробити природу чистішою. 

Наприклад, прибирайте після себе на відпочинку на природі. Викидайте сміття тільки у призначені для цього місця. 

Не забруднюйте водойми хімією.

Якщо ви будете уважнішими до природи, вона скаже вам "Дякую" 

Як же стати ближче до природи?

Ось правила, які допоможуть вам бути екосвідомим:

1. Відмовтесь від поліетиленових пакетів на користь екосумок

Чи знаєте ви, що поліетилен розкладається 10-20 років.

Поліетиленові пакети завдають цим неабиякої шкоди навколишньому середовищу. 

Тому краще придбати екосумку, яка виготовлена з екологічних матеріалів таких як: льон, бавовна, парусина, джут, саржа тощо.

2. Сортуйте сміття. 

Замість того, щоб викидати все сміття в один бак, почніть його сортувати та викидати в спеціальні контейнери для сортування сміття.

3. Віддавайте відходи на утилізацію та переробку.

Не поспішайте викидати непотрібні пластмасові вироби чи використані батарейки. Адже їх можна здати на утилізацію та переробку.

Погодьтеся, що це набагато краще, ніж просто викинути непотріб на смітник.

4. Заощаджуйте воду.

Вимикайте воду, коли чистите зуби та наносите шампунь для волосся.

Так ви заощаджуєте воду.

5. Використовуйте світлодіодні лампи.

Вони енергозберігаючі та виготовлені із безпечних матеріалів.

На відміну від люмінесцентних колби зі світлодіодами не заповнюють газом.

6. Придбайте багаторазову чашку.

Така чашка набагато екологічніша на відміну від звичайного одноразового паперового стаканчика. 

Тільки задумайтесь скільки середньостатистична людина-кавоман викидає в смітник паперових стаканчиків. 

Розкладаються вони дуже і дуже довго – 50 років!

7. Додайте у свій раціон більше сирих продуктів. 

По-перше, фрукти і овочі без термальної обробки корисні для здоров'я.

А по-друге, ви будете використовувати менше електроенергії чи газу, а це ще й економія.

8. Ходіть пішки або пересідайте на велосипед у теплу пору.

Це дуже корисно не тільки для вашого здоров'я, а й для екології.

Велосипед – це екологічно чистий вид транспорту, який не шкодить довкіллю, що надзвичайно важливо. 

9. Здавайте на утилізацію батарейки.

У вас накопичилося багато використаних батарейок? Не знаєте, що з ними робити? 

Тільки не викидайте їх у смітник. Краще здайте їх на утилізацію. 

10. Купуйте якомога менше запакованих продуктів.

Це не означає повністю відмовитися від різних солодощів. Адже зараз, наприклад, продається шоколад в паперових обгортках. Тому вихід знайти можна. 

11. Купуйте органічні продукти.

Ні для кого не секрет, що потрібно перевіряти склад продуктів, які ви купуєте у магазинах.

Але насправді не всі це роблять. 

Найчастіше люди просто лінуються.

Через це труять себе всілякою хімією та шкодять своєму здоров'ю.

Краще купуйте органічні продукти, які не "напхані" ; консервантами та штучними барвниками. 

Чим свіжіший продукт, тим менше води і пластику було для нього використано.

12. Зменшіть у своєму раціоні споживання м'яса.

Це може здатися неможливим, якщо ви м'ясоїд і своє життя не може уявити без цього продукту.

Але якщо ви будете відмовлятися від м'яса хоча б один раз на тиждень, це дозволитб скоротити шкідливий вплив м'ясного виробництва на довкілля.

Такі прості правила приносить дуже велику користь навколишньому середовищу!

Анна Слезина

 

 

У Центрі сучасного мистецтва M17 в Києві відкрилася виставка робіт молодих українських художників - номінантів премії М17 Sculpture Prize!

М17 Sculpture Prize – перша в країні професійна премія в галузі тривимірного мистецтва, започаткована Центром М17 разом із Adamovskiy Foundation в межах дослідницького напряму M17 Sculpture Project. В експозиції M17 Sculpture Prize: Roots and Pollen, що відкрилася 17 грудня, представлені 12 робіт від 13 номінантів (11 індивідуальних митців і одного творчого тандему).

«Залучаючи до суддівства провідних міжнародних експертів у цій галузі, ми даємо молодим художникам шанс бути інтегрованими у світовий мистецький контекст. Номінанти пройшли шалений відбір. Журі довелося відмовити багатьом гідним учасникам, бо ж загалом нам надійшло понад 200 конкурсних пропозицій.

Кожна з тих робіт, що представлені зараз у стінах Центру, заслуговує на окрему увагу. Вони запрошують відвідувачів замислитись над своїм корінням, проаналізувати оточуючі інтер’єри та ландшафти і їхню обумовленість, відчути силу єдності та багато чого іншого.

А ми вже з нетерпінням чекаємо на оголошення головного переможця, який отримає винагороду у розмірі 250 000 гривень».

Наталія Шпитковська, директорка Центру сучасного мистецтва М17

Темою виставки, що об’єднала всі роботи, стала «Коріння та пилок». Ще на етапі подачі заявок митці мали порозмірковувати, чим у сучасному світі для суспільства і для них особисто є поняття «коріння». Де воно, коріння, у глобалізованому світі. Чи довговічне невкорінене. І де заховані точки опори, на які орієнтоване те мистецтво, що живе у часі, та його переживає.

Ініціативу підтримав фонд Adamovskiy Foundation. Ним проспонсорована й реалізація 10 із 12 робіт на виставці.

«У нас в країні є талановиті молоді художники високого рівня, їхня творчість заслуговує на те, аби бути презентованою у світі. Тому Фонд вирішив підтримати ідею започаткування премії M17 Sculpture Prize, аби допомогти цим митцям реалізувати себе». 

Андрій Адамовський, меценат, засновник Adamovskiy Foundation

Учасники виставки – номінанти на здобуття премії M17 Sculpture Prize: Алексеєнко Михайло, Буряник Василина, Бучацька Катя, Галкін Данило, Голдаковський Влад, Грубляк Василь, Дяченко Марта, Кириченко Андрій, Попович Тарас, Тарадіна Анна, Шуміхін Даниїл, а також творча група Локатир Богдан & Журунова Маргарита.

Автори продемонстрували широку різноманітність стилів, технік і матеріалів. Так, на виставці представлені скульптури, світлові та медіаінсталяції, твори з кортену і кераміки, з використанням живого моху і не тільки. 

«Тривимірне мистецтво сьогодні переживає трансформацію. З появою нових технологій, зі зміною уявлення про світобудову, з тим, як обертаються парадигми у суспільстві, змінюються й художні образи та методи мистецького висловлювання, трансформуються світові тенденції щодо відображення у мистецтві реальності, коли й уявлення про цю реальність - нові.

В Україні сьогодні відбувається потужний сплеск у розвитку образотворчого мистецтва. Тут мають місце всі можливі процеси, пов'язані з переосмисленням досвіду минулого та поглинанням нескінченних пропозицій від майбутнього. Ці процеси є синтетичними, поєднують багато чинників та дають результат, що вартує дослідження та практичного втілення».

Катерина Рай, кураторка M17 Sculpture Project

Переможець буде обраний за результатами виставки й оголошений у лютому 2021 року.

Дізнатися більше про номінантів Премії, а також ознайомитись з новинами можна на сторінці проєкту.

Важливо!

Ми дотримуємось усіх вимог щодо проведення масових заходів у період карантину, аби гарантувати вашу безпеку.

Гостей Центру, зі свого боку, просимо також потурбуватись про себе та оточуючих, і бути в захисних масках.

Фонд Adamovskiy Foundation – фонд, заснований бізнесменом Андрієм Адамовським у 2018 році. Діяльність Фонду має некомерційний характер і націлена на збереження та вивчення культурної спадщини України та країн Східної Європи, а також має на меті популяризацію культури та мистецтва як запоруки сталого і цивілізованого розвитку суспільства.

Центр сучасного мистецтва М17 – культурна інституція, що прагне стати місцем діалогу для фахових кіл, платформою для вивчення та дослідження історичних і сучасних культурних процесів. Разом з українськими та міжнародними експертами ми воліємо навчати та надихати українське суспільство; через виставки, різноманітні мистецькі й освітні практики сприяти його позитивній трансформації. ЦСМ підтримує художні експерименти, колаборації та міжнародні обміни для експертів і митців різних напрямів задля інтеграції українського мистецтва до світового контексту. На базі Центру створено ArtСult Club для залучення представників бізнесу​, влади, ЗМІ і ширшої аудиторії до еґреґору мистецтва.

ARTСult Foundation – громадська організація, створена ініціативною групою з метою популяризації та підтримки мистецтва в Україні і за кордоном. Фундація займається проведенням виставок, артпроєктів, фестивалів, благодійних аукціонів, освітніх проєктів та інших подій в культурній галузі.

Центр сучасного мистецтва М17 вул. Антоновича, 102-104  

Кураторка M17 Sculpture Prize: Катерина Рай                    Директорка ЦСМ М17:  Наталія Шпитковська 

E-mail премії:  

sculptureforumm17@gmail.com 

 

Про народження дітей

Нещодавно ми з дружиною подивилися документальний фільм про сім'ю, в якій 17 дітей, і це змусило нас подумати про народження дітей.

Відповідь наставника, до якого ми прийшли порадитись була:

Моя порада: не чекайте, заводьте дітей!  Це ваш обов'язок перед самими собою, майбутніми дітьми, вашими батьками, всесвітом і Творцем.

Перед собою: Батьки відчувають безмежну любов.  Звичайно, і дружину можна любити глибокою безумовною любов'ю, але любов до дитини не можна порівняти ні з чим.  А чудо появи на світ живої істоти з почуттями і потребами і перетворення її в особистість, яка є вашим продовженням ... цей досвід просто не можна відкидати!

Перед вашими майбутніми дітьми: Вперше ми зустрічаємо наших дітей при народженні, але їх душі вже знаходяться в небесному залі очікування, перед тим як спуститися на землю.  Душі, яким судилося потрапити в вашу родину, з нетерпінням чекають можливості народитися.  Я майже чую, як вони підштовхують вас, сподіваючись на ваше позитивне рішення.

Перед вашими батьками: Оцінити все, що батьки зробили для вас, можна лише роблячи те ж і для своєї дитини.  Кращий спосіб віддячити їм - подарувати їм онуків.

Перед всесвітом: Наші батьки, можливо, не ідеальні, але вони подбали про те, щоб привести нас в цей світ.  І вони самі прийшли в цей світ завдяки батькам, які теж хотіли пройти через цей досвід, і так далі вглиб віків.  Ми знаходимося тут в результаті того, що нескінченний ланцюг поколінь продовжувая свій рід.  І вони вручили нам найцінніший подарунок - дар життя.  Ви правда хочете перервати цей ланцюг, щоб зберегти ваш теперішній спосіб життя?

Перед Творцем: Неважливо з якої причини, але Бог хоче, щоб ми відчули, що означає уподібнитися Йому.  Тому він наділив нас силою творіння.  Прагнення до розмноження - найпотужніший інстинкт, оскільки він найбільш "богоподібний".  Творець запропонував вам розділити з Ним божественність, ставши батьками.  Невже ви відхиліть таку пропозицію?

На жаль, є ті, хто з медичних або якихось ще причин на даний момент не мають можливості стати батьками.  Вони можуть знайти інші способи принести любов і життя в цей світ;  багато найвеличніших душ залишилися бездітними.  Але якщо у вас є така можливість, хіба можна упустити шанс брати участь в самому великому діянні любові, на яке тільки здатна людина?

Бути батьками - це безсонні ночі, і величезні зміни в способі життя, але вони вчать вас смирення і приносять найбільшу винагороду вашому житті.

Скільки коштує завести дитину в Україні?

За даними ООН на червень 2019 року на одну жінку в світі в середньому припадає 2,5 дитини.  І хоч з 90-х рр XX століття спостерігався спад темпів зростання населення Землі, чисельність людей продовжує збільшуватися.

Ні для кого не секрет, що поява новонародженого розширює статтю сімейних витрат.  Крім регулярних витрат на харчування, одяг, підгузники не уникнути великих покупок - дитяче ліжечко, пеленальний столик, коляска і ін.

Аналітики підрахували, скільки можуть скласти витрати, пов'язані з появою дитини: набір одягу під час вагітності, сумка в пологовий будинок, оснащення будинку при підготовці до появи новонародженого і його утримання протягом першого року життя.

 Весь список покупок

 поділили на 7 категорій.  Деякі позиції віднесли до розширеного списку, тому що  вони не є предметами першої необхідності.

Під час вагітності майбутній мамі потрібно додати в свій гардероб або спеціальний одяг з ю вставками, або просто речі більшого розміру.  Базовий набір такого одягу може коштувати 14800 ₴.

Сумка в пологовий будинок з усім необхідним для мами і дитини на час перебування в пологовому будинку обійдеться в 1100 гривень, а «преміум» - в 1600 гривень.  Такі сумки можна сформувати самостійно, зібрати на замовлення або купити готові.

Оснащення квартири до появи нового члена сім'ї потребують суттєвих витрат.  Ліжечко і його наповнення, пеленальний столик, стілець для годування, гойдалки і багато іншого - все це, в залежності від уподобань і можливостей, буде коштувати приблизно 14800 або 28100 грн.

Ненабагато  дешевше обійдеться транспорт для немовляти: коляска 2в1 і автокрісло можуть коштувати 16000 ₴.  Якщо у вас особливі вимоги до коляски і ви хотіли б додати до засобів пересування слінг і ергорюкзак, то вартість зростає до 28200 ₴.

Підгузки беруть на себе ¾ від вартості регулярних покупок (засобів гігієни).  Річний запас косметики, побутової хімії і підгузників, в залежності від вибору і фінансових можливостей, буде коштувати 12500 або 27500 грн.

Протягом перших шести місяців життя немовляти ВООЗ рекомендує дотримуватися виключно грудного вигодовування.  Отже, введення прикорму починається з півроку.  Незважаючи на це, саме витрати на харчування за шість місяців становлять 20-25% від всієї суми витрат: в 22600 і 27200 ₴ обійдеться дитяче харчування загальнодоступного і преміум сегментів.

Купуючи одяг немовляті, батькам часто важко утриматися від придбання додаткової  кофтинки і черевичок.  І все ж при розумному підході можна обмежитися сумою 11400 грн, або піддатися спокусі на 17100 грн за рік.

Підсумовуючи все покупки, пов'язані з вагітністю та першим роком життя дитини, можна сказати, що витрати на базовий набір становлять 84000 гривень, а на розширений - 138300 гривень.

Хто може дозволити собі дитину?

Згідно з даними Державної служби статистики України середньомісячна зарплата в березні 2020 р становила 9214,03 грн після сплати податків.  Виходить, щоб окупити базовий набір, потрібно 9 зарплат середньостатистичного українця.

Для порівняння, в Німеччині співвідношення базового набору до середньої оплати праці дорівнює 1,2 зарплати, а в Польщі - 2,8 зарплати.   8 середніх «чистих» заробітних платчх

Варто відзначити, що в Україні передбачено отримання грошової допомоги при народженні дитини.  У 2020 році розмір допомоги становив 41280 гривень, і вона виплачується поступово, поки дитині не виповниться 3 роки.  За перший рік батьки отримають 20640 грн - ця сума покриває четверту частину витрат на базовий набір.  Також батькам належна одноразова натуральна допомога «пакет малюка» - набір необхідних новонародженому на перший час речей вартістю 5000 гривень.

Ю. Постол

Королі Руcі

Як повідомляє сайт LikeMe, за всієї поваги до видатного і славетного короля Руського королівства Данила, варто зауважити, що він не був першим князем Русі-України, якого коронував Папа Римський.

Перший король Русі-України був коронований на 180 років раніше Данила й звали його Ярополк Ізяславович. До речі, ще один цікавий факт – майже одразу після смерті його було канонізовано православною церквою.

Хто такі «королі». 

Після розпаду Ойкумени(Римської імперії), що своїми кордонами простиралася від Атлантичного океану до берегів Чорного моря та Карпатських гір, й від острова Великобританія до Египту та Близького Сходу, на теренах Європи розпочинається процес становлення національних держав. Хоча юридично до кінця VIII століття главою державних утворень продовжував вважатися римський імператор (візантійський базилевс), дедалі більше реальної влади мали у своїх руках місцеві племінні вожді, що носили титул dux (герцог або князь).

Поступово вплив Візантії на європейську політику зійшов до мінімуму, а з часів правління Карла Великого (768–814 рр.) відбувається renovacio imperii («відродження імперії»). 25 грудня 800 року в Римі Папа Лев III коронував Карла імператорською короною, із цього часу саме Папа Римський мав виключне право надавати монархам титул rex. У слов’янській традиції він звучав як «король» – від імені першого коронованого Папою Римським монарха – Карла Великого.

Титул «король» мав значно більшу вагу та значення в міждержавних відносинах, ніж «князь», «герцог» та інші, адже підтверджував не лише суверенний статус його володаря як найвищого представника влади в країні, а й був символом «помазаника Божого», що освячувався вищою владою християнської церкви.

Із занепадом Каролінгської імперії у ІX столітті утворюються французькі, італійські та германські королівські держави. Володарі більшості європейських країн також прагнули отримати від Папи Римського титул суверенного монарха – rex .

В XI сторіччі у Східній Європі виникають три нові християнські королівства – Польща, Чехія та Угорщина. Так, починаючи з 955-го, серед угорців поширювалося християнство. На знак подяки за це Папа Римський Сильвестр ІІ прислав угорському князю Іштвану І королівську корону, й на Різдво 1000 року його було урочисто короновано. За деякий час, 1025 року, польському князю Болеславу І також було надано титул короля. За князя Бретислава І Чехія стала васалом Священної Римської імперії, а 1086-го його син Вратислав ІІ був коронований у Празі Трирським епископом Едильбертом.Отже, всі три західні сусіди Київської Русі стали королівствами, й проводячи політику експансії (особливо Угорщина та Польща), спирались не лише на військову силу, а й на титул «Богообраного володаря». Беручи активну участь у міжнародних європейських справах, Великі Князі Київські не могли пройти повз цю державно-політичну тенденцію та долучились до здобуття королівського титулу для себе.

Перші королі України-РусіСвятий Благовірний князь Ярополк був третім сином Великого Князя Київського Ізяслава Ярославичата княжни Гертруди, сестри польського короля Казимира І.1054 року після смерті Ярослава Мудрого Великим Князем Київським став його син Ізяслав Ярославович. Він намагався продовжувати політику батька, за його княжіння була прийнята «Правда Ярославичів» – перша кодифікація руського права, яка дійшла до нас. Проте Великий Князь мав проблеми з міщанами та печерськими монахами. Через загострення міжусобиць за Київський престол та повстання киян Ізяслав разом з синами мусив залишити столицю.

Утікачі звернулись по допомогу до польського короля Болеслава II Сміливого (родича Гертруди). 1069 року вони здійснили спільний похід на Київ, проте протримався на Великокняжому престолі Ізяслав недовго. 1073 року Київ було взято його братами Святославом та Всеволодом, з якими пізніше Болеслав уклав союз проти чехів.Залишившись без підтримки польського короля, Ізяслав вирішив звернутися по допомогу до Імператора Священної Римської імперії Генріха ІV, а згодом відправив посольство на чолі з Ярополком до Папи Римського Григорія VII.Переговори з Папою були вдалими, й обидва князі були проголошені королями Русі. 17 квітня 1075 року Папа Григорій видав буллу, на початку якої мовилось: «Дмитру (ім’я надане при хрещені Ізяславу), королю руському, і королеві, дружині його… Ваш син під час відвідування Апостольського престолу хотів отримати королівство як дар святого Петра з наших рук…

Ми зійшли до його прохань і прагнень, оскільки вони здалися справедливими, і, крім того, з огляду на вашу згоду передали йому управління вашим королівством як частиною володінь святого Петра».

Отже, Папа коронував у Римі короною Ярополка Ізяславовичаі надав йому лен Святого престолу на Руське Королівство. В той же час Ізяслав, який не прибував до Риму, визнавався королем Русі, як Папою Римським, так і імператором Священної Римської імперії. 20 квітня 1075 року Григорій VII написав буллу до польського короля Болеслава Хороброго, в якій «увіщував повернути руському королю все те, що було забрано», а також надати допомогу.

1077 року, після смерті Київського князя Святослава, за допомогою польських військ, королі Русі Ізяслав та Ярополк повернулися до Києва. Але в жовтні 1078-го Ізяслав загинув у битві на Нежатиній ниві під Черніговом. Ця битва та загибель Ізяслава згадуються у «Слові о полку Ігоревім». Похований був у Десятинній церкві.Проте влада в Києві перейшла не до коронованого короля Ярополка, а до брата Ізяслава – Всеволода.

Ярополк кілька разів намагався здобути батьківський престол, але безуспішно. 22 листопада 1086 року під час походу на Волині його було підступно вбито найнятим дружинником. Тіло новомученика перевезли до Києва, його зустрічали Великий Князь Всеволод Ярославовичі митрополит Київський та всієї Русі Іван ІІіз собором духовенства. Майже одразу після смерті Ярополк був канонізований Руською (Українською) православною церквою.

Другу (більш вдалу) спробу утвердження на Русі-Україні королівської влади здійснив Данило Галицький, якого більшість депутатів вважають першим королем. Перемовини між Папою Римським та Великим Князем Київським та князем Галицьким Данилом розпочались ще 1246 року з місії кардинала Плано де Карпіні на Русь. Однак лише 1253 року папський легат Опізо урочисто коронував Данила Галицького на короля Руського.Після цього всі правителі Галицько-Волинської держави (в європейських джерелах того часу – Королівства Русі), носили титул «король». Після згасання гілки Романовичів та загибелі останнього наслідного короля Володимира Львовича трон і титул переходить до представника династії П’ястів – Юрія ІІ Болеслава. З його правління починається боротьба за землі України-Русі між Великим князівством Литовським, Угорщиною та Польщею. Титул «король Русі» свого часу носили різні монархи цих трьох держав.

Починаючи від святої королеви Ядвіги, яку ще називають «матір’ю трьох народів» – польського, руського (українського) та литовського, права суверена королівства Русі переходить до польських королів.

Король Русі, володар і спадкоємець Русі, Великий князь Руський – такі титули мали глави Польського королівства, а згодом Речі Посполитої аж до 1772 року.Після розділів Польщі та входження західноукаїнських земель до Австрійської імперії правонаступником Руського королівства стало Королівство Галичини та Володимерії (Лодомерії), що було утворене 1772року як нова адміністративна одиниця розширеної держави. Відтоді й до сьогодні спадкоємці імператорів Австро-Угорської імперії в своєму титулі мають також й титул «король Галичини та Володимерії»

КОЗАКИ-ХАРАКТЕРНИКИ

Українські козаки завжди були явищем містичним, таємничим, дивовижним: ну хто ще йшов у бій до поясу оголеним, лавиною кидався на ворогів і знищував їх вщент, ліз в саме пекло аби визволити побратимів, майстрував чудернацькі речі (на кшталт підводних човнів), які допомагали застати ворогів зненацька і здобути блискучу перемогу… І цей перелік можна продовжувати.

Але в усіх древніх славетних військ була ще одна таємна зброя: чаклуни, маги… одним словом, люди з надприродними здібностями. Їх вміння використовувались повсякчас, принаймні згадки про це можна знайти в літературних творах та деяких історичних трактатах. Не були виключенням і українські козаки. Чули про таких собі характерників? Так от ці дивовижні воїни залишили чималий слід в українській історії. Кажуть їх сам дідько боявся. Навіть стихія підкорялась їх твердому характеру!

Коза́к-характе́рник— назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі. Займався не лише яснобаченням, але й лікуванням поранених козаків, їх психотерапією та психофізичною підготовкою. Характерник — своєрідний духовний наставник, якого козаки шанували і дещо побоювались, хранитель традицій і таємниць бойового мистецтва запорозького козацтва. За переказами, кошовий запорожців І. Сірко, якого обирали на цю посаду протягом 24 років, був відомим козацьким характерником.

В чому була їх особливість? Вважалось, що вони не бояться ні вогню, ні води, ні шаблі, ні кулі; можуть відкрити будь-які двері без ключів, плисти у човні по підлозі, немов на хвилях, перейти річку, навіть ноги не намочивши, перетворюватись у різних тварин, читати думки, ставати невидимим, спілкуватись з тваринами і ще знали цілу купу різних чарівних фокусів.

Цікаво, що характерництво переважно вважалось військовим мистецтвом. Хоча в кожному місті чи селі були такі собі знахарі та відуни (що володіли тими ж знаннями, що і характерники), які повинні були захищати місцевих жителів від нечисті. Це були люди “від Бога”, щось на кшталт добрих магів, які захищають рідний край.

За повір'ями, характерники були сильними чаклунами, серед здібностей яких — вміння зупиняти кров, заговорювати біль, ловити кулі голими руками, ходити по воді та вогню, годинами перебувати під водою, ставати невидимим, гіпнозувати, з'являтися у кількох місцях водночас та викликати панічний жах у ворогів, що спричиняло панічну втечу їх з поля бою. Також такі козаки могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, неживу природу, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води («на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть»). 

Уміли характерники і керувати погодою — розганяти хмари або, навпаки, накликати дощ. Сильний дощ міг зволожити порох, що робило вогнепальну зброю непотрібною. Також дощ міг перетворити поле бою на болото, в якому грузла важкоозброєна кіннота суперника.

Історик Аполлон Скальковський (1808–1899) описував характерників як таких чарівників, «що їх жодна вогненна зброя, ні куля, ні гармата умертвити не може», а за необхідності вони могли зачарувати будь-яких сторожів чи вартових так, що «ніхто з них не почує і не побачить жодного козака… і тоді вже вони беруть що хочуть, і повертаються в Січ». 

Так само і Микола Костомаров (1817–1885) трактував характерника, як «чародія, якого не брала куля». А історик Володимир Голобуцький (1903–1993) писав, що характерники були «замовлені від кулі і шаблі». 

Характерництву навчали з дитинства, терміни встановлювались індивідуально для кожного, в залежності від потенціалу та вмінь учня. Після закінчення навчання був ритуал посвячення і, звичайно, важке випробування, яке фактично доводило майбутніх характерників до межі життя і смерті. Вважається, що саме в таких ситуаціях у людини проявляються надприродні здібності, якщо можна їх так назвати.

Та є свідчення, що характерники власноруч навчали козаків деяким секретам природи і їх правильному використанню. Адже успіх у військовій справі часто-густо залежить від різноманітних знань і їх відповідного застосування. От ви знали, наприклад, що якщо вам потрібно довго ховатися в болоті серед набридливої комашні, варто натертися настоянкою певних трав, дьогтем чи хоча б мокрою глиною, тоді комахи оминатимуть вас? А характерники знали. Рятуючи важко поранених, вони вводили людей в транс, щоб ті не відчували болю під час операцій. Тому, можливо, їх сила полягала не стільки в магічних здібностях, скільки в знаннях і маленьких хитрощах, про які знали лише характерники.

Але давайте повернемось до витоків, розберемось в історії. Звідки взагалі виникло таке поняття, як “козак-характерник”? Вважається, що все почалось з великого переселення арійських племен. Подорожуючи на схід, вони залишили по собі цінні ведичні знання, які через багато століть перейняли характерники.

А отримали вони їх у спадок від древніх українських волхвів. Коли відбулось хрещення Русі, всіх, хто мав справи з темними силами, переслідували. Саме тому віщуни, жерці та волхви об’єднувались у Січі, на основі яких розвивались школи бойового гартування. Тут створювали справжніх українських лицарів за допомогою віри, споконвічних звичаїв та древніх обрядів. Згодом їх справу продовжили характерники.Тут можна з легкістю повести паралель із Запорізькою Січчю.

До речі, існують згадки, датовані ще 10 століттям, про те, що на острові Хортиця є старовинний велетенський дуб, до якого ще наші предки приносили жертви. Саме це місце згодом вшановували і запорожці: тут відбувались козацькі ради для обговорення важливих політичних чи суспільних питань, проводились молебні. І саме біля цього дуба відбулось прощання козаків з Хортицею і Запорізькою Січчю.

Звідки походить саме слово “характерник” сказати досить важко. Звичайно, найпростіша версія – зв’язок із словом “характер”. Так, козаки були людьми “з характером”, як то кажуть, твердими, мужніми, з міцною волею та здатністю впливати на інших. Ще б, хто би не пішов за таким рішучим хлопцем. Але для декого це надто спрощене пояснення. Існує також версія, що ця назва походить від імені богині Хари. Тут історія доволі заплутана і бере свій початок ще від ти же аріїв. Щоб вас не заплутувати, скажемо лише, що Хара – одне з імен богині Ради чи Лади – матері богів, богині любові, гармонії та мудрості. Вважається, що характерники – ті, кого богиня звільнила від смертності тіла. Що ж, тут, звичайно, можна знайти і багато аргументів проти, однак будь-яка версія має право на існування, доки не доказано протилежне.

В наш час ще залишився слід від характерників. Їх бойові мистецтва, таємниці та звичаї втілились в українських бойових танцях, на кшталт, гопака, який вважається синтезом фізичної та духовної, себто психологічної підготовки воїна. До речі, вважається, що характерники, готуючи козаків до бою, дуже багато уваги приділяли саме психологічним аспектам. Тому навряд чи сьогодні можна говорити про нечисту силу, знаючи, яким вагомим може бути психологічний вплив на людину.

Насправді сьогодні залишилось дуже мало інформації про цих людей. Попри те, що за часів СРСР слово “характерник” намагались виключити з українського лексикону, створюючи йому погану славу, не варто забувати, що це, перш за все, були мужні воїни з надзвичайними здібностями, які все ж таки воювали за Україну…

Шлюб і шлюбні звичаї українців

Як говориться на сайті "Про Україну", шлюб — це дозволена і регульована суспільством форма взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їх права і обов’язки стосовно один до одного і до дітей. Він здійснюється через обряд вінчання або громадську реєстрацію.

В Україні традиційно був поширений моногамний шлюб. Моногамія (від грецьких слів monos — один і gamos — шлюб) — це форма шлюбу, при якій чоловік одружується лише з однією жінкою, а жінка — лише з одним чоловіком.

Укладанню шлюбу завжди надавалося великого значення. За звичаєвим правом (неписаними законами, які регулювали життя в громаді та сім’ї) в Україні людину вважали за самостійну тільки після одруження: неодружений мужчина, якого б віку він не був, вважався парубком. Одружена людина завжди користувалася більшим авторитетом у громаді, ніж старий парубок чи дівчина. Несхвально ставилися до людей, які вчасно не створили сім’ю.

У XIX ст. в Україні парубки найчастіше одружувалися після служби у війську. Якщо з якоїсь причини хлопець не йшов до війська, до досягнення 21 року він, як правило, не одружувався. Дівчата виходили заміж переважно в 16—18 років. Чинне законодавство забороняло церкві вінчати неповнолітніх (дівчат — до 16 років, хлопців — до 20 років). Для більш раннього укладення шлюбу потрібний був окремий дозвіл лікаря та місцевої влади.

Народ схвалював ранні шлюби серед молоді. Про це свідчать прислів’я: «Хто рано встає і рано жениться — ніколи не розкаюється»; «Рано встане — діло зробить, рано жениться — дітей до розуму доведе». Вікова різниця між нареченими, за народними уявленнями, мала бути невеликою.

Наречених, як правило, вибирали зі свого села і досить рідко — з сусідніх. До шлюбу хлопця з дівчиною з іншого села ставилися з пересторогою. Особливо недоброзичливо сприймали в своєму середовищі жінку: вона фактично все життя була в селі чоловіка чужою. Більш терпляче ставилися до приймака з іншого села — його через певний час громада приймала і визнавала своїм. В основу цього звичаю було покладене бажання краще пізнати ту родину, з якою мали породичатися. Репутація сім’ї наречених мала дуже велике значення при їх виборі.

В Україні також існував принцип соціальної ендогамії (від грецького слова endon — усередині), тобто обранця найчастіше шукали рівного за походженням і багатством. Це робилося для того, щоб у майбутній сім’ї чоловік та жінка були рівноправними і ніхто не мав підстав для докору. Старші люди завжди нагадували молодим, що жити з людиною, а не з багатством.

Серед українців в XIX — на початку XX ст. був також поширений принцип національної ендогамії, українці одружувалися з українцями і надзвичайно рідко — з росіянами, поляками, євреями чи представниками інших національних меншин. Єврей, щоб одружитися з українкою, мусив прийняти християнство — вихреститися. Якщо поляк брав шлюб з українкою, то це відбувалося в церкві, а не в костьолі.

Важливу роль у виборі наречених відігравали батьки. Народ уважав, що без батьківського благословення неможливо створити щасливу сім’ю. Щоправда, останнє слово-згода під час сватання та вінчання в церкві завжди було за молодими. Дівчину чи хлопця рідко примушували до одруження. В українських сім’ях в усі історичні періоди здебільшого намагалися поважати бажання чи дії всіх членів, незалежно від віку і статі.

У XIX — на початку XX ст. в українських селах траплялися випадки, коли між батьками і дітьми виникали непорозуміння щодо майбутнього одруження. Часом батьки відмовлялися благословити шлюб, який їм видавався небажаним. Інколи молоді не хотіли одружуватися з нареченими, кандидатури яких пропонували родичі.

Якщо між батьками і молодими не було досягнуто згоди, то батько міг не дати приданого неслухняній доньці або позбавляв непокірного сина права на спадок його частини майна. В таких випадках молодим доводилося втікати напередодні одруження. В Україні такі шлюби називали «уводом», або «уходом», і вони траплялися вкрай рідко.

В українців упродовж віків сформувалися два основні мотиви вибору наречених: кохання і економічна вигода. Молодь переважно керувалася почуттями. Батьки ж часто зважали на матеріальний бік укладення шлюбу. Оскільки в Україні вибір шлюбного партнера за взаємною приязню має традиційну основу, то шлюби за розрахунком укладалися рідше.

Обов’язковою умовою можливості шлюбу була відсутність родинних зв’язків між молодими. Церковні канони забороняли також шлюби між кумами та їх дітьми.

У працях сучасних українських етнографів трапляється твердження, що церковне вінчання в Україні до кінця XIX ст. не було дозволом на спільне сімейне співжиття. Якщо шлюб у Церкві та весілля відбувалися не в один день, то повінчані молоді жили окремо — кожний у своїх батьків — до весілля. Лише після виконання весільних звичаїв та обрядів, в яких брали участь майже всі члени сільської громади, молоді вважалися чоловіком і жінкою. Щоб уникнути певного конфлікту і протиріч, у XIX ст. церковне вінчання здебільшого відбувалося в один день з весіллям і навіть було його складовою частиною.

ПІДГОТУВАВ С. МАЛИЙ