24.11.20
08.11.20
Про Програму забезпечення молодих сімей та одиноких молодих громадян житлом
Згідно з даними нормативними актами реалізація державної молодіжної політики визначається як один з головних напрямів діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Однією з її складових частин є молодіжна житлова політика, яка зумовлює не тільки поліпшення умов життя міської молоді, але й сприяє створенню позитивних тенденцій в демографічній ситуації.
Підвищення добробуту населення в Україні, зокрема, посилення його соціального захисту та створення умов для всебічного розвитку особистості неможливі без вирішення житлової проблеми.
Створення гідних умов проживання молоді в Україні аж бути неоціненним внеском держави та місцевих органів влади у підвищення продуктивності роботи молодих фахівців, що відповідно є запорукою розвитку усіх сфер життєдіяльності людини. Адже саме від молоді, її ініціативності, енергійності, можливості швидко та ефективно долучатись до вивчення та впровадження в життя новітніх технологій залежить розвиток та успішний поступ України на шляху до багатої та процвітаючої держави.
Досвід багатьох країн світу свідчить про значну ефективність і дієвість молодіжних житлових програм.
Сучасний етап розвитку програми пільгового молодіжного кредитування характеризується тим, що потребує невідкладної допомоги і підтримки від органів місцевого самоврядування.
Важливим моментом має стати надходження коштів з місцевих бюджетів на надання пільгових довготермінових кредитів та часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків на будівництво (реконструкцію) та придбання житла для молоді, а також проведення певної роботи по залученню коштів з недержавних джерел фінансування.
Реалізація заходів щодо забезпечення житлом молодих сімей та одиноких молодих громадян має базуватись на досвіді функціонування в Україні молодіжних житлових комплексів, можливостях іпотечного кредитування, ресурсах вторинного ринку житла.
Житлова сфера є важливою складовою частиною економіки України, яка суттєво впливає на всі галузі господарства. Низький рівень доходів значної кількості населення не відповідає вартості спорудження житла і не дає надії на вирішення своїх житлових проблем у сучасних умовах, призводить до відсутності платоспроможного попиту на житло.
За даними відділів обліку та розподілу житла міських рад в Україні на обліку громадян, що потребують поліпшення житлових умов, перебуває дуже велика кількість сімей, молоді сім’ї зареєстровані в регіональних управліннях Держмолодьжитла. Надзвичайно великиц обсяг потреб у забезпеченні житлом молодих сімей та одиноких молодих громадян.
Більшість молодих сімей, які потребують поліпшення житлових умов, не мають можливості отримати доступ до ринку житла без бюджетної підтримки, тому проблема забезпечення молодих сімей житлом є дуже гострою та актуальною.
Останні роки просліджується тенденція постійного зростання вартості житла на первинному та вторинному ринках. Тому ринок житла, що склався на цей час, доступний переважно для громадян з високим рівнем доходу, які спроможні самостійно вирішити свої житлові проблеми.
Кредити комерційних банків внаслідок їх значної вартості є недоступними для більшості громадян та надаються переважно для придбання житла на вторинному ринку, що не сприяє будівництву нового житла.
Крім того, складною залишається демографічна ситуація. Недостатній рівень доходів та незадовільні житлові умови громадян призводять до міграційних процесів і відтоку висококваліфікованих фахівців та обмежують можливість народження дітей у сім'ях, які потребують поліпшення житлових умов.
Вирішення житлової проблеми – це одна з головних умов повноцінного та гармонійного розвитку особистості, підвищення демографічної активності, підтримки будівельної галузі та сталого економічного розвитку територій.
Важливе значення у забезпеченні житлом громадян відіграють державні програми, однак вони не вирішують в повному обсязі житлові проблеми молодих сімей, одиноких молодих громадян. Це питання потребує фінансової підтримки шляхом залучення бюджетних коштів з бюджетів різних рівнів.
Програма забезпечення молодих сімей та одиноких молодих громадян житлом. За цією Програмою мають надаватись кредити, з державного бюджету, за рахунок місцевих коштів.
Водночас кількість бажаючих скористатися пільговими програмами є значно більшою, ніж кількість наданих кредитів за ці роки, тому це питання потребує постійної фінансової підтримки шляхом залучення бюджетних коштів на місцевому рівні.
Вирішення житлової проблеми молоді саме таким шляхом покликане стимулювати народжуваність і вже на протязі багатьох років викликає широкий інтерес серед даної категорії населення
Метою Програми є створення умов для реалізації конституційного права громадян України на житло, зокрема молоді, шляхом надання їм пільгових довготермінових кредитів та часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків, створення сприятливих умов для розвитку молодіжного житлового будівництва, запровадження нових фінансово-кредитних механізмів, спрямованих на вирішення житлових проблем молоді, поліпшення демографічної ситуації (у зв’язку із наданням пільг під час отримання та користування кредитом у разі народження дітей).
ШЛЯХИ ТА СПОСОБИ РОЗВ’ЯЗАННЯ ПРОБЛЕМИ
Основні способи розв’язання проблеми забезпечення молоді житлом: зниження вартості будівництва житла для молоді; застосування низької, порівняно із комерційними банками, відсоткової ставки за кредитом; надання пільг молодим сім’ям у разі народження дітей; здешевлення кредитів комерційних банків за рахунок часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків.
Розв’язати проблему можливо шляхом:
- спрощення дозвільних та погоджувальних процедур під час будівництва житла у зв’язку із вдосконаленням нормативно-правового регулювання;
- формування громадської думки з питань житлового будівництва, солідарної участі держави, місцевих громад та населення у вирішенні житлової проблеми, містобудівних аспектів тощо через засоби масової інформації, проведення “круглих столів”, громадських слухань, участі громадян та громадських організацій в обговоренні проектів нормативних актів;
- зниження вартості будівництва житла шляхом: залучення до його будівництва інноваційних та енергозберігаючих технологій; виділення земельних ділянок для будівництва житла для молоді у районах міст із розвинутою інфраструктурою; залучення до будівництва житла для молоді коштів фізичних осіб та підприємств, установ, організацій;
- надання іпотечних кредитів під малий відсоток – від 3%;
- надання пільг щодо погашення іпотечного кредиту у разі народження молодими сім’ями дітей;
- здешевлення кредитів комерційних банків на житло шляхом часткової компенсації відсоткової ставки кредиту;
- надання пільгових іпотечних кредитів та часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків на нормативну площу житла - 21 кв. м загальної площі житла на кожного члена сім'ї та 20 кв. м загальної площі житла на усю сім'ю;
- розвитку системи молодіжних житлових комплексів, створення соціотехнополісів, діяльність яких спрямована на максимальну реалізацію творчого, інтелектуального та професійного потенціалу молоді;
- збільшення обсягу фінансових ресурсів, що спрямовуються на іпотечне житлове кредитування та застосування фінансово-інвестиційного механізму підприємств, установ, організацій та коштів населення;
- організаційного забезпечення будівництва житла для молоді, зокрема: проектування квартир згідно з архітектурно-планувальними, конструктивними та технічними рішеннями, що відповідають параметрам такого житла; розроблення проектів житлових будинків, що відповідають економічним та енергозберігаючим вимогам;
- раціонального використання земель шляхом оптимізації щільності забудови;
- збільшення обсягів житлового будівництва за рахунок залучення коштів місцевих бюджетів та небюджетних джерел фінансування будівництва (фінансування ресурсами населення);
- збільшення обсягів сплати податків та обов’язкових відрахувань (забезпечення замовлень будівельних підприємств, виробників будматеріалів, банків, транспортних та інших суміжних підприємств, створення робочих місць);
- отримання коштів від повернення кредитів до місцевого бюджету в якості відновлювання ресурсу, що спрямовується на подальше виконання програми.
Розпорядники бюджетних коштів визначаються під час затвердження Державного бюджету України та місцевих бюджетів.
ЗАВДАННЯ І ЗАХОДИ ПРОГРАМИ
Заходами Програми передбачається впровадження механізмів пільгового довготермінового кредитування молодих сімей, одиноких молодих громадян. Зазначені механізми передбачають надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім’ям, одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла, надання часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла із залучення коштів місцевого бюджету. Кредитуванням зможуть скористатися молоді сім’ї та одинокі молоді громадяни.
За участю держави реалізація заходів Програми має забезпечити житлом значну частину молодих сімей та одиноких молодих громадян, серед яких працівники бюджетної сфери, молоді спеціалісти, працівники освіти та охорони здоров’я, учасники бойових дій.
Виконання Програми дасть змогу вирішити такі важливі соціально-економічні завдання:
- створити умови стосовно доступності будівництва (придбання) житла для окремих категорій громадян, у тому числі учасників бойових дій, які потребують поліпшення житлових умов;
- збільшити обсяги житлового будівництва за рахунок залучення коштів бюджетів різних рівнів та небюджетних джерел фінансування (фінансових ресурсів населення);
- скоротити строк перебування громадян на квартирному обліку та збільшити частку громадян, які вирішують своє житлове питання;
- впровадити новий фінансово-інвестиційний механізм державної підтримки, спрямований на забезпечення максимальної ефективності використання державних коштів;
- підвищити технічний, економічний та організаційний рівень житлового будівництва;
- завершити будівництво житлових об’єктів з високим ступенем будівельної готовності;
- збільшити обсяги надходжень податків та обов’язкових відрахувань від будівельної галузі;
- створити умови для стабільної роботи підприємств будівельної галузі та збереження робочих місць;
- покращити соціально-економічний розвиток та демографічну ситуацію.
- створити умови для соціальної адаптації та реінтеграції громадян України, які переселилися з тимчасово окупованої території;
Виконання Програми дасть змогу забезпечити житлом багато сімей, які перебувають на обліку, як такі, що потребують поліпшення житлових умов, шляхом будівництва житла.
Реалізація Програми має бути здійснена шляхом будівництва великої кількості багатоквартирних будинках. Багато молодих сімей та одиноких молодих громадян мають мати змогу отримати житло у цих будинках.
ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ
Фінансування Програми має здійснюватись за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, власних коштів громадян, інших джерел, не заборонених законодавством.
Обсяги фінансування визначаються, виходячи із опосередкованої вартості будівництва – 1 кв. м загальної площі житла в регіоні, що визначається Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України.
Конкретні обсяги фінансування за рахунок бюджетних коштів затверджуються щорічно відповідними бюджетами у межах наявного фінансового ресурсу.
Розпорядники бюджетних коштів визначаються під час затвердження Державного бюджету України та місцевих бюджетів на відповідний рік.
МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОГРАМИ
Конкретні механізми реалізації Програми визначаються Положенням про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.05.2001 № 584, Порядком часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 04.06.2003 № 853, та Положеннями про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла за рахунок коштів місцевих бюджетів, які мають бути розроблені органами місцевого самоврядування.
КООРДИНАЦІЯ ТА КОНТРОЛЬ ЗА ХОДОМ ВИКОНАННЯ ПРОГРАМИ
Регіональні управління Держмолодьжитла звітує раз на рік до 15 квітня перед постійними комісіями місцевих рад з питань економічної і інвестиційної політики, планування, бюджету, фінансів та соціально-економічного розвитку та подають до місцевих рад узагальнену інформацію про хід виконання Програми забезпечення молодих сімей та одиноких молодих громадян.
Виконавці заходів, визначені у додатках до Програми, щокварталу до 10 числа місяця, що настає за звітним періодом, надають відповідальним виконавцям Програми інформацію про хід виконання заходів Програми.
Підготував Олександр Майстренко
31.10.20
Транснаціональні корпорації та Україна
За офіційним визначенням ЮНКТАД, транснаціональна корпорація (transnational corporation, multinational corporation, multinational company, multinational enterprise) – це підприємство, що об'єднує юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм і видів діяльності в двох чи більше країнах і провадить єдину політику і загальну стратегію завдяки одному або декільком центрам прийняття рішень.
Транснаціональні корпорації та їх роль у сучасній світовій економіці
Сьогодні світ опинився на порозі нового переділу, але не військово-політичного, а економічного, де головними гравцями будуть уже не держави і навіть не блоки країн, а головні транснаціональні корпорації (ТНК) найбільших промислово розвинених держав. Ставками ж є нові ринки, технології та надприбутки.
Саме ТНК – основний структурний елемент економіки більшості країн, провідна сила їх розвитку та підвищення ефективності. Глобальні тенденції інтернаціоналізації виробництва й капіталу, приватизації, стратегічних альянсів і лібералізації зовнішньої торгівлі поставили ТНК у центр світового економічного розвитку. З огляду на них і подальший перерозподіл світових ринків та сфер впливу, можна прогнозувати можливість появи найближчим часом міжнародних суперкорпорацій шляхом злиття, поглинання чи об’єднання найбільших компаній світу.
За даними ООН, зараз у світі існує більш як 65 тис. ТНК, що контролюють понад 850 тис. афільованих зарубіжних компаній по всьому світу, у яких задіяно більш як 74 млн. чоловік. При цьому на території промислово розвинених держав розміщується понад 80% материнських компаній і близько 33% афільованих, у країнах, що розвиваються, – відповідно 19,5 і майже 50, у колишніх соціалістичних державах – приблизно 0,5 і 17% .
Експансія ТНК є одним із феноменів другої половини двадцятого століття. Особливо значних масштабів цей процес набув в останні десятиліття. Саме ТНК фактично вирішують питання нового економічного і політичного переділу світу, стоять на межі створення світового наднаціонального уряду. Свідченням тієї ролі, що її відіграють транснаціональні корпорації у світовій політиці й економіці, стало також створення при ООН Центру та Комісії ООН з ТНК, обговорення різноманітних аспектів діяльності корпорацій, як і окремих країн, на рівні спеціалізованих органів ООН.
Інтереси ТНК стоять за війнами та держпереворотами у країнах Близького і Середнього Сходу, Латинської Америки, за змінами урядів у Європі й Азії. А результати, що їх отримували при цьому транснаціонали, вимірювалися не десятками і навіть не сотнями мільйонів доларів – лік ішов на мільярди [2].
Сьогодні ТНК перетворилися із суб’єктів на об’єкти міжнародної політики, активно беруть участь у всіх глобальних процесах, що відбуваються у світі. Транснаціональні корпорації, нарівні з промислово розвиненими країнами, широко проявляються в політиці, економіці, у фінансово-інвестиційній, інформаційній, науково-технічній, військовій, технологічній, екологічній сферах. У зовнішній політиці ТНК реалізують власну корпоративну дипломатію, а для успішного забезпечення внутрішньокорпоративної політики створили свою, корпоративну ідеологію. Поруч із найбільшими державами, вони мають власні численні спецслужби, а зброєю, що її випускає, наприклад, лише «Дженерал дайнемікс», можна озброїти армію не однієї держави.
Дії ТНК за характером і формами прояву у світовій політиці й економіці багато в чому збігаються з діяльністю держав, що дозволяє експертам якщо не ототожнювати їх, то принаймні заявляти про ідентичність дій і проявів ТНК та держав у глобальній політиці й економіці. Водночас низка дослідників вважає, що в перспективі ТНК зможуть стати домінуючою силою світового господарства, замінивши національні держави в ролі основних його об’єктів.
Зараз провідну роль у глобальних процесах відіграють ТНК США, за характером і масштабами торгово-інвестиційної експансії випереджаючи промислові й фінансові компанії інших країн. Але цей розрив поступово скорочується за рахунок посилення позицій ТНК держав Західної Європи та Японії, а також появи транснаціональних корпорацій країн, що розвиваються.
Діяльність ТНК в Україні та їх вплив на економічний розвиток країни
Одним з чинників залучення в Україну іноземних інвестицій є стимулювання діяльності ТНК. До списку глобальних корпорацій, представлених на вітчизняному ринку можна вІднести Coca-Cola, Samsung, Toyota, Nestle, Nokia, Metro Cash&Carry, Hewlett-Packard, British American Tobacco та деякі інші ТНК [3]. Великі промислові концерни, такі як, наприклад, Westinghouse, ExxonMobil або General Electric, на українському ринку нажаль відсутні. Винятком є Mittal Steel, для якої її український актив – Криворіжсталь – проміжна, а не кінцева ланка виробничого ланцюга.
Серед закордонних інвесторів найбільш інвестиційно-привабливими в Україні є такі галузі економіки: харчова промисловість та переробка сільськогосподарських продуктів – 15,7% від загального обсягу прямих іноземних інвестицій, залучених до України; торгівля – 15,6%; фінансова сфера – 8,5%; машинобудування – 8,0%; транспорт – 7,6%; металургія та обробка металу – 5,4%; операції з нерухомістю – 4,6%; хімічна та нафтохімічна промисловість – 4,1% [3].
Чистий приплив прямих іноземних інвестицій в економіку України склав 7,882 млрд. дол. в січні-грудні 2007 року порівняно з 4,296 млрд. дол. за весь 2006 рік. За 12 місяців 2007 року в підприємства України було вкладено 8,711 млрд. дол. нового капіталу, але в той же час інвестори вивели 1,179 млрд. дол.
При цьому для ТНК із країн Європейського Союзу та США найбільш привабливими є українська харчова промисловість, підприємства торгівлі, фінансовий сектор, фармацевтика. В саме цих галузях обіг капіталу є швидким, а комерційні ризики – мінімальні. Привабливим для ТНК із промислово розвинутих країн є також інвестування в інфраструктуру бізнес-послуг для обслуговування, в першу чергу, підприємств з іноземними інвестиціями.
Російським ТНК та компаніям, які зареєстровані в офшорних зонах, властиві інші пріоритети в інвестуванні: паливно-енергетичний комплекс, хімічна промисловість та металургія. Ця ситуація пояснюється тим, що саме в цих галузях російські ТНК мають конкурентні переваги на світовому ринку і фінансові можливості для закордонного інвестування та розширення своєї ринкової влади за рахунок придбання виробничих потужностей у постсоціалістичних країнах.
При цьому, найбільше російського капіталу вкладено в Полтавську (67% всіх іноземних інвестицій в регіон), Рівненську області, АР Крим, міста Київ та Севастополь, а також індустріальні регіони (Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку і Харківську області).
Окремо треба виділити функціонування транснаціональних корпорацій в нафтогазовій сфері України. Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) в економіці України має виняткове значення, оскільки визначається істотною бюджетоформуючою роллю нафтогазової сфери та великою потребою в енергоносіях через значну концентрацію енергоємних виробництв. Разом з тим вітчизняна нафтогазова галузь є досить проблемною внаслідок обмеженості власних запасів газу та нафти, дестабілізації роботи нафтопереробних підприємств після розпаду СРСР та нерозвиненості внутрішнього ринку нафтопродуктів. Приватизаційні процеси у ПЕК призвели до приходу на український ринок великих, передусім російських, ТНК. Домінування російських нафтогазових компаній зумовлено традиційною роллю Росії як основного експортера вуглеводнів в Україну, геополітичним розташуванням України як транзитера російських енергоносіїв до країн Європи, а також активною експансіоністською політикою російських ТНК щодо придбання потужностей, зокрема нафтопереробних, у країнах СНД та Східної Європи.
Найбільшими компаніями, що нині працюють в Україні, є: у сфері нафтопереробки – російські «ЛУКОЙЛ», «ТНК», «Татнефть», «Славнефть», «Группа Альянс», «ЮКОС» та казахстанська «Казахойл» («КазМунайГаз»); в сфері транспортування нафти – російські «Сургутнефтегаз», «Роснефть», «Транснефть», «Сибнефть»; у сфері поставок та транспортування газу – російські «Газпром» та «Ітера» [3].
Діяльність ТНК у нафтопереробній галузі України спрямована передусім на переорієнтацію Росії з експорту сирої нафти на експорт нафтопродуктів, отриманих, зокрема, на українських НПЗ; поглинання з цією метою українських підприємств шляхом їх приватизації та акціонування для географічного наближення до ринків споживання нафтопродуктів у Центральній та Західній Європі; додаткове укріплення позицій ТНК на внутрішньому ринку нафтопродуктів України шляхом створення спільних підприємств та через розбудову власної збутової мережі.
Поряд з названими, у нафтопереробній сфері України з’явилися нові російські гравці – «Сиданко», «Уралнефть», «Арчнефтегеология», «Удмуртская ННК», «Ритек», «Полярное сияние», «Чишманефть»та інші, що використовують переробні потужності «Укртатнафти», «Галичини» та «Нафтохіміка Прикарпаття».
Спостерігається також негативний вплив експансії іноземних ТНК на ряд областей української економіки (наприклад, автомобілебудування, тютюнову і харчову промисловість), домінування експортних стратегій завоювання ринку (у тому числі - псевдоінвестиційних), і переважаюча орієнтація ліцензійних і інвестиційних стратегій, що застосовується в Україні, на отримання короткострокових прибутків і відтік коштів.
Експансія закордонних ТНК в Україні супроводжується застосуванням “змішаних і “замаскованих” псевдоінвестиційних стратегій. При цьому в багатьох випадках інвестиційні стратегії є інвестиційними лише номінально, тоді як основною причиною їх застосування є не використання виробничого потенціалу України, а мінімізація митних відрахувань. При цьому сума необхідних для псевдоінвестиційного входження капіталовкладень може бути незіставна не тільки з обігом материнської компанії, а навіть з обігом створеного в Україні підприємства. Це підтвердилося, зокрема, на ринках безалкогольних напоїв і побутової техніки (де інвестицій близько 100 тис. дол. в технології найнижчого рівня виявилося достатньо для отримання основних позицій на ринку).
В цілому, можливості окремих держав протистояти тиску потужних ТНК доводиться визнати досить обмеженими. Тому основне завдання – це не протистояння або боротьба з впливом великих іноземних ТНК, а узгодження їх інтересів з стратегічними пріоритетами економіки України, а також створення власних конкурентноспроможних ТНК.
Українські ТНК: сучасний стан та перспективи розвитку
Глобальні процеси переділу світового ринку торкаються різноманітних галузей, у яких домінують ТНК. Крім того, у найближчому майбутньому, після приєднання України до СОТ, значна частина вітчизняних підприємств стане перед фактом, що не готова до зростання конкуренції на внутрішньому ринку з провідними західними компаніями. Ось чому сьогодні для України актуальне питання: чим відповісти на виклик ТНК, щоб не поглинутися остаточно ними?
Відповідь може бути тільки одна – щоб взаємодіяти з ТНК як в Україні, так і на світових ринках, потрібно створювати власні, українські транснаціональні структури, як це зробили раніше Китай, Росія, Індія, Індонезія, Мексика, Венесуела та ін. (не беручи до уваги промислово розвинених країн, де існують сотні великих ТНК). Досвід цих держав свідчить, що національний капітал здатний витримувати конкуренцію з ТНК лише тоді, якщо він сам структурується в потужні фінансово-промислові утворення, адекватні міжнародним аналогам і здатні проводити активну зовнішньоекономічну політику.
Водночас, як бачиться, створити корпорації повного замкненого циклу, які займалися б видобутком сировини, її переробкою, виготовленням із неї продукції та її реалізацією, Україна може лише в окремих галузях, на що знадобиться чимало часу. Хоча деякі кроки в цьому напрямі вже зроблено. Так, протягом останніх двох років на різних рівнях розглядається можливість створення в енергетичній галузі державної вертикально інтегрованої компанії «Нафта України» на базі «Укрнафти», ЗАТ «Укртатнафта» і НПК «Галичина», що мала б у своєму складі 700-800 АЗС і контролювала б до 15% ринку світлих нафтопродуктів країни .
Водночас упритул до створення вітчизняної ТНК – інтегрованої нафтової компанії з усіма елементами технологічного ланцюжка «видобуток – переробка – збут» – підійшли Приватбанк та УкрСиббанк. Структури Приватбанку володіють найбільшою в Україні мережею АЗС «Сентоза», контрольним пакетом акцій НПЗ «Нафтохімік Прикарпаття» і більш як 30% акцій НПК «Галичина».
Певних успіхів у плані транснаціоналізації бізнесу домоглася корпорація «Індустріальний союз Донбасу» (ІСД). Основна увага при цьому приділяється побудові вертикально інтегрованих холдингів по ланцюжку «вугілля – кокс – метал». При цьому ІСД створює ТНК не усіченого (без закордонної інфраструктури), а повного профілю, для чого компанія активно виходить на закордонні ринки, залучає нових партнерів, разом з іноземними фірмами бере участь у створенні консорціумів для просування на зовнішній ринок своєї продукції.
Близька до створення ТНК повного циклу і донецька «Систем кепітал менеджмент», яка зосередила контроль над такими гігантами, як «Азовсталь», Єнакіївський металургійний завод, Авдіївський коксохімзавод, що володіє великими пакетами акцій Керченського меткомбінату, Харцизького трубного заводу, об’єднання «Запоріжкокс».
Фактично повний замкнений цикл метвиробництва, властивого ТНК, має і держкомбінат «Криворіжсталь». Значну увагу створенню вітчизняних ТНК, підтримці, розвитку та підвищенню конкурентоздатності на світових ринках продукції українських підприємств приділяють керівництво провідних харківських промислових об’єднань і облдержадміністрація. Така робота в регіоні проводиться на основі пріоритетності за галузевим принципом. У галузі авіабудування потенційними учасниками ТНК є Харківський авіазавод і завод «ФЕД», енергообладнання – ВАТ «Турбоатом» і об’єднання «Електроважмаш», електроніки – Харківський електроапаратний завод, ВО «Моноліт», Харківський релейний завод тощо.
Водночас процес створення українських ТНК може бути значно прискорений і розширений у галузевому спектрі у разі залучення іноземних партнерів. Для цього компанії, що співробітничають з іноземними фірмами на основі спеціалізації та кооперування, можуть формувати з ними спільні структури, вступати в стратегічні альянси шляхом створення міждержавних корпорацій.
Зараз для великих вітчизняних господарських структур (до початку 2003 року в Україні налічувалося близько 36 тис. корпоративних акціонерних об’єднань) найпривабливішим варіантом створення міжнаціональних корпорацій може бути їх об’єднання з російськими галузевими партнерами, що, звісно, не виключає можливості появи й українсько-американських, українсько-канадських чи українсько-німецьких корпорацій. Розгортання вітчизняних ТНК, у тому числі транснаціональних ФПГ з участю капіталу Росії та інших країн СНД, може стати визначальним чинником реінтеграції сегментів пострадянського економічного простору і має перспективи виходу на ринки третіх країн. В Україні й Росії існує багато однопрофільних підприємств, які можуть, об’єднавши зусилля і можливості, усунувши паралелізм у роботі й конкуренцію між собою, створити потужне корпоративне об’єднання, здатне посісти серйозну позицію на зовнішніх ринках. Тому створення українсько-російських ТНК може послужити вагомим стимулом як для розширення виробничих потужностей структур, що входитимуть до складу цих ТНК, так і для збільшення їхніх фінансових показників, що, у свою чергу, сприятиме подальшій диверсифікації виробництва, нарощуванню темпів і обсягів випущеної продукції, а також дозволить інтегрувати двосторонній економічний простір на порядок вище, аніж десяток міждержавних угод і домовленостей.
Певні кроки на цьому шляху вже зроблено. 1994 року було створено українсько-російські ТНК «Укртатнафта» і «РУНО». У жовтні 1996 року з участю України та Росії було підписано угоду про створення транснаціональної ФПГ з експлуатації та ремонту авіатехніки цивільної авіації країн-учасниць СНД, 1997 року – двосторонню угода про співробітництво в галузі розробки, виробництва, поставок й експлуатації авіатехніки, 1998-го – про виробничу кооперацію, 1999-го – організовано міжнародний консорціум «Середній транспортний літак», а 2003 року – підготовлено Програму держпідтримки продажів авіатехніки українського та російського виробництва підприємствам цивільної авіації України та Російської Федерації на 2003-2010 роки [5].
Російський «Газпром» спільно з Харцизьким трубним заводом створили концерн «Сталь-труби-газ». Обговорюються також питання створення українсько-російських «Транснаціональної алюмінієвої компанії» та «Міжнародних авіамоторів», корпорацій з випуску титану й титанового прокату, вантажних автомобілів.
Водночас становлення українських ТНК, попри наявність відповідної правової бази, перебуває на початковому етапі, тоді як процес створення таких структур набуває значних масштабів у Росії, де ряд провідних корпорацій останніми роками за результатами своєї діяльності посідає високі позиції в рейтингу 500 найбільших ТНК світу.
Процесу створення сучасних українських ТНК спільно з компаніями країн СНД може сприяти «Угода про сприяння у створенні та розвитку виробничих, комерційних, кредитно-фінансових і змішаних транснаціональних об’єднань», підписана у квітні 1994 року главами урядів усіх країн-учасниць Співдружності, а також Конвенція про транснаціональні корпорації (ратифікована Верховною Радою України в липні 1999 року), яку підписали глави урядів Вірменії, Білорусі, Киргизії, Молдови, Росії, Таджикистану й України. Конвенція, зокрема, визначає сутність, порядок створення та реєстрації таких корпорацій, держпідтримку і стимулювання їхньої діяльності, відповідальність учасників, право власності на прибуток і вироблену продукцію, правові основи регулювання корпоративних соціально-трудових відносин, порядок вирішення спорів тощо. Найважливішими позитивними моментами конвенції є те, що вона вводить у правове поле країн СНД поняття «транснаціональна корпорація», яке відповідає світовій практиці регулювання діяльності ТНК, стимулює формування корпоративних структур із розміщенням основного підприємства в базовій, а його філій – у приймаючих країнах.
Таким чином, створення українських ТНК дозволить певною мірою захистити національні економічні інтереси, сприятиме подальшому розвитку українських господарських структур, інтернаціоналізації їхнього виробництва й капіталу, інтеграції України у світову економіку, її участі в глобальних трансформаційних процесах.
Загальна характеристика основних ТНК України
"УкрАВТО"
Загальні відомості. "УкрАВТО" – транснаціональна автомобільна компанія. Найкрупніший в Україні виробник автомобілів, дистриб'ютор і постачальник сервісних послуг. Експортує автомобілі в країни СНД і далекого зарубіжжя.
Виробляє, імпортує і експортує легкові автомобілі ЗАЗ, "Mercedes-Benz", "Chrysler", "Jeep", "Dodge", "Opel", "Chevrolet", "Toyota", "Nissan", "Renault", "Daewoo", "Lada", "Landmark", "Chery", грузовики і автобуси "I-Van", "TATA", "JAC", "Dong Feng".
Виробництво і обслуговування автомобілів вимагає налагодженого циклу поставки запасних частин на всі підприємства корпорації. Компанія "ЗіпАВТО", що забезпечує підприємства запчастинами, пропонує продукцію відомих торгових марок виробників. Серед них BP, "Castrol", "Fram", ABS, "Bilstein", "Ruville", "Bosal", "Valeo", "Eyquem" і ін.
Активи. До складу корпорації "УкрАВТО" входять:
• заводи з виробництва автомобілів – два в Україні і два в Польщі (у тому числі український ЗАЗ і польський FSO);
• заводи з виробництва комплектуючих – 10 в Україні і 12 в Польщі;
• автосалони і пункти продажів – 400 в Україні і 76 в Польщі;
• сервісні центри – 222 в Україні і 192 в Польщі.
Крім того, корпорація виступає акціонером фінансової групи "Автоальянс", компаній страховок "Дженералі Гарант Страхування" і "Дженералі Гарант Страхування життя", компанії по міжнародних вантажоперевезеннях "Транськапітал", туристичної компанії "Гермес Тревел Груп", декількох ресторанів в Києві і Київській області.
Володіє мережею АЗС "УкрАВТО", митно-ліцензійними складами в Києві, Донецьку і Сімферополі та іншими активами.
Власність. Ключовий акціонер корпорації – Таріел Васадзе, відомий український бізнесмен грузинського походження і народний депутат України від Блоку Юлії Тімошенко.
В лютому 2008 року журнал "Фокус" оцінив стан співвласника "УкрАВТО" в $780 млн. А декілька місяців опісля видання "Кореспондент", вивчаючи його активи, прийшло до висновку, що стан автомобільного магната "тягне" на $2,1 млрд. завдяки чому в ТОП-50 українських товстосумів він зайняв 14-е місце.
"Індустріальний Союз Донбасу" (ІСД)
Загальні відомості. Корпорація "Індустріальний Союз Донбасу" (ІСД) входить до числа найбільших транснаціональних компаній, що займають ключові позиції у виробництві сталі Центрально- і Східно-європейського регіону.
З виробничою потужністю більше 10 млн. т сталі в рік металургійна група корпорації перебуває в трійці лідерів сталеливарної промисловості України, а також входить до числа 30 найбільших металургійних компаній світу за версією Міжнародного інституту чавуну і сталі.
Підприємства групи ІСД здійснюють поставки порядку трьом тисячам клієнтів в більш ніж 40 країн світу.
Корпорація заснована в 1995 році в Донецьку.
Активи. ІСД інвестує засоби в ринки Східної і Центральної Європи, що розвиваються, – Україну, Польщу, Угорщину, Чехію.
В корпорацію входять наступні металургійні активи:
• ВАТ "Алчевський металургійний комбінат" (Алчевськ, Україна);
• ВАТ "Дніпровський металургійний комбінат ім. Дзержинського" (Дніпродзержинськ, Україна);
• "ІСД - Дунаферр" (Дунайварош, Угорщина);
• "ІСД - Гута Ченстохова" (Ченстохова, Польща);
• ВАТ "Дніпропетровський трубний завод" (Дніпропетровськ, Україна);
• ВАТ "Алчевськкокс" (Алчевськ, Україна);
• Краматорський металургійний завод ім. Куйбишева (Краматорськ, Україна);
• Армавірський металургійний завод (Армавір, Росія).
Торгові партнери корпорації – компанія "Дуферко і ТОВ" "Українська гірничо-металургійна компанія".
Інвестиції. На своїх підприємствах корпорація здійснює планомірну інвестиційну політику, направлену на їх модернізацію і реконструкцію. Загальний запланований об'єм інвестицій на 2005-2011 рр. – 2,7 млрд. дол. США
В 2007 році ІСД досягла піку семирічного інвестиційного плану на своїх заводах, вклавши в модернізацію більше $1 млрд. Завдяки обширній програмі вже до 2009-2010 рр. виробнича потужність сталеливарних підприємств корпорації виросте до 15-16 млн. т в рік. Основні інвестиції направлені на поліпшення екологічних показників, енергозбереження, збільшення виробничих потужностей, розширення асортименту випущеної продукції, а також поліпшення її якості.
Керівництво і власники. Голова ради директорів корпорації ІСД –відомий український бізнесмен і меценат Сергій Тарута. Генеральний директор – Олег Мкртчан.
В числі ключових співвласників перебувають ті ж С.Тарута і О.Мкртчан, а також Віталій Гайдук – колишній віце-прем'єр-міністр України з питань ТЕК, який нині очолює групу радників Прем'єра Юлії Тімошенко.
Всі три співвласники ІСД, згідно ряду рейтингів, з мільярдними статками входять до числа найбагатших українців.
Спорт. Корпорація фінансує спортивний клуб ІСД, який надає фінансову і матеріальну підтримку українським перспективним спортсменам, ветеранам спорту, спортсменам-інвалідам, виступає організатором чемпіонатів і турнірів.
Крім того, в числі спортивних активів групи – футбольний клуб "Металіст" (Донецьк), який виступає в Прем'єр-лізі України.
Кондитерська корпорація "ROSHEN"
Загальні відомості. Кондитерська корпорація "ROSHEN" – лідер національного ринку кондитерський виробів. Близько 25% всіх українських солодощів випускається на фабриках підприємства – Київської, Вінницької, Маріупольської і Кременчуцької.
В 2001 році до корпорації "ROSHEN" увійшла Липецька кондитерська фабрика "Ліконф" (Росія), в 2006-м – Клайпедська кондитерська фабрика (Литва).
В асортименті корпорації більше 200 видів цукерок, шоколаду, карамелі, печива, вафель, мармеладу і тортів. Корпорація працює з 40 дистриб'юторами в Україні і 100 – в країнах СНГ. Продукція експортується до Росії, Казахстану, Узбекистану, Молдови, Естонії, Латвії, Литви, США, Канади, Німеччини та Ізраїлю.
Персонал. Кількість працівників власне корпорації – 240 чоловік. Кількість працівників на кондитерських фабриках: Київської – 3500, Вінницької – 2270, Маріупольської – 1160, Кременчуцької – 985, Липецької – 1200. На молочному комбінаті "Бершадьмолоко" – 415. В логістичному центрі – 375.
Виробництво. В 2007 році реалізація продукції "ROSHEN" склала більше $650 млн. (майже на 25% більше в порівнянні з 2006-м). Загальний об'єм виробництва кондитерської продукції – 350 тис. т (на 13% більше, ніж в 2006-му). Для українського ринку корпорація провела 150 тис. т продукції (на 11% більше, ніж роком раніше).
Інвестиції. В 2007 році "ROSHEN" інвестувала в розвиток виробництва і капітальне будівництво близько 100 млн. євро. Проведена модернізація устаткування Маріупольської, Київської і Кременчуцької кондитерських фабрик (КФ) на загальну суму $13,3 млн. Закуплено автотехніки на $1,7 млн.
В 2007 році виробничі об'єкти корпорації "ROSHEN" сертифіковані відповідно до вимог міжнародних стандартів якості і безпеки продуктів харчування ISO 22000:2005.
Власність. Разом з корпораціями і підприємствами "Богдан", "Агропродінвест", "Ленінська кузня", "ISTA", "Укравтозапчасть", "Рідна марка", "5 канал" і іншими активами корпорація "ROSHEN" входить до складу Групи "Укрпромінвест".
Ключовий співвласник Групи – відомий український бізнесмен і політик, екс-нардеп, міністр закордонних справ України Петро Порошенко.
"Систем Кепітал Менеджмент" (СКМ)
Загальні відомості. "Систем Кепітал Менеджмент" (СКМ) – найбільша фінансово-промислова група України. Діяльність сконцентрована в чотирьох основних сферах: металургія і видобуток вугілля; виробництво електроенергії; банківська справа і страхування; телекомунікації. Крім того, СКМ володіє і управляє активами в інших секторах бізнесу, включаючи нерухомість, медіа-бізнес, видобування і переробку глини, роздрібну торгівлю, машинобудування, виробництво пива, автозаправні станції, спорт.
Крім українських активів СКМ володіє компаніями в країнах Євросоюзу і Швейцарії.
В 2007 році консолідований дохід підприємств групи склав $9,563 млрд. Консолідовані активи групи в 2007-м склали $19,903 млрд. Згідно даних звітності СКМ за стандартами МСФО, цей показник більш ніж на 75% перевищив аналогічний показник попереднього року.
Компанія СКМ заснована в 2000 році. Головний офіс розташований в Донецьку. Генеральний директор – Олег Попів. Основний акціонер (володіє 90% акцій) – Рінат Ахметов, народний депутат України від Партії регіонів і, згідно ряду рейтингів, найбагатший українець.
СКМ володіє контрольними пакетами акцій більше 90 підприємств (включаючи опосередковане володіння), на яких трудяться близько 165 тис. людей. Входить до числа найбільших вітчизняних інвесторів в українській економіці. В період з 2006 по 2010 рр. СКМ запланувала інвестувати в національну економіку близько $6 млрд.
Гірничо-металургійні підприємства СКМ, з'єднані в групу "Метінвест", щорічно видобувають 10,8 млн. т сталі. Частка "Донбасівської паливно-енергетичної компанії" (ДПЕК), енергетичного бізнесу СКМ, складає 22% всього виробництва електроенергії українськими теплоелектростанціями. Два банки і дві страхові компанії займають лідируючі позиції на фінансовому ринку країни. Телекомунікаційний бізнес СКМ, що динамічно розвивається, займає друге місце на ринку фіксованого зв'язку після державного оператора "Укртелеком".
СКМ володіє 44% акцій компанії "Астеліт", яка управляє третьою по кількості абонентів українським оператором мобільного зв'язку life:).
Напрямки бізнесу. Зараз домінуюче положення в групі, як по об'ємах виробництва, так і по об'ємах прибутку, займають підприємства важкої промисловості. Проте здійснювана стратегія реструктуризації бізнесу групи припускає збільшення частки постіндустріальних напрямів – фінансового, телекомунікаційного, медиа- та інших – в загальній структурі бізнесу групи СКМ.
З метою підвищення ефективності управління підприємствами в рамках однієї галузі або єдиного ланцюга створення вартості, у складі групи виділені галузеві холдинги "Метінвест" (гірничо-металургійний сектор), "ДТЕК" (енергетичний сектор) "Фарлеп-Інвест" (телекомунікаційний сектор), "Еста Холдинг" (нерухомість). Надалі планується продовжити формування галузевих
холдингів і в інших напрямах бізнесу групи СКМ.
Цільова структура бізнесу СКМ:
Активи. До групи "Метінвест" входять 23 українських і зарубіжних підприємства. В їх числі ряд гірничо-збагачувальних комбінатів, об'єднання "Краснодонуголь", "Авдєєвський коксохімічний завод", меткомбінат "Азовсталь", "Єнакієвський металургійний завод", "Харцизький трубний завод", та ін. В Європі "Метінвест" представлений прокатними підприємствами "Ferriera Valsider", "Trametal" (Італія), "Promet Steel" (Болгарія) і "Spartan UK" (Великобританія). Ключовий партнер гірничо-металургійного бізнесу СКМ – "Смарт-холдинг" російського бізнесмена Вадима Новінського.
В числі енергетичних компаній, контрольованих ДТЕК: ВАТ "Павлоградуголь", шахта "Комсомолець Донбасу", ТОВ "Моспінське вугілляпереробне підприємство", Зуєвська, Кураховська і Луганська теплоелектростанції, що входять до складу компанії ТОВ "Востокенерго" та ін.
Фінансові активи групи складають "Перший український міжнародний банк", "Донгорбанк", компанії страховок "АСКА" і "АСКА-життя".
Телекомунікаційний бізнес: група "Фарлеп-Оптіма телеком" (надає послуги під єдиним брендом "Vega"), компанія "Астеліт" (оператор мобільного зв'язку life:)).
Проекти СКМ на ринку нерухомості реалізує компанія "Еста Холдинг". У тому числі, управляє діяльністю 5-зіркових готелів "Донбас-палас (Донецьк) і "Опера" (Київ).
Також до групи СКМ входять мережі АЗС "Гефест" і "Паралель", телерадіокомпанія "Україна", видавничий холдинг "Сьогодні Мультимедіа" (газети "Сьогодні", "Донецькі новини", "Вечірній Донецьк", "Салон Дону і Баса", "Вечорком" та ін.), компанія "Український Рітейл" (торгова мережа "Брусниця"), декілька машинобудівних підприємств ("Дружковський машзавод", "Горлівський машинобудівник", "Донецкгормаш", "Донецький енергозавод", "Свердловський машинобудівний завод").
ВИСНОВОК
Стратегія економічного розвитку України передбачає сприяння процесам транснаціоналізацїі українського корпоративного капіталу на користь нарощування його конкурентоспроможності і фінансового потенціалу, а не боротьбу з ними через реприватизацію.
Формування українських ТНК може стати одним з стратегічних пріоритетів державної політики, яка за умови створення відповідного зовнішнього середовища (податкового стимулювання, у тому числі вибіркове стимулювання перспективних підприємств і областей), сприятиме підвищенню конкурентоспроможність економіки і за рахунок ексклюзивних можливостей ТНК забезпечить виживання національних підприємств в умовах. В той час, як “чистий національний виробник” неминуче програє конкурентну боротьбу. При цьому забезпечення балансу між іноземними і українськими ТНК загострить конкурентну боротьбу на ринку і сприятиме як кращому задоволенню потреб споживачів, так і підвищенню конкурентоспроможності національної економіки.
Таким чином, найперспективнішими для формування українських ТНК областями є ВПК, машинобудування, авіаційна, ракетно-космічна, металургійна і хімічна промисловість, електроніка, транспорт, легка і харчова промисловість, наукові дослідження, програмування і веб-дизайн.
30.10.20
Про співчуття, співпереживання, людяність
Співчуття .
Коли ми комусь співчуваємо, це означає, що ми страждаємо разом з цією людиною.
Співпереживання - «разом пережити ситуацію», тобто прожити і стати сильнішим і кращим. Більш високий стан духу.
Співпереживати комусь означає не страждати, а проживати разом з ним. Тобто в такому випадку ця ситуація сприймається не як покарання, а як тренування. Коли ви свідомо використовуєте слово "співпереживати", ви намагаєтеся знайти вихід із ситуації, ваша свідомість направлена на розуміння суті речей і причин.
Співчуття - "разом відчувати".
Тобто ви не страждаєте, що не проживаєте, а відчуваєте те, що відчуває інший. Глибоко розумієте. При цьому ви не залучені в ситуацію. Ви можете зрозуміти і адекватно допомогти.
Жалість - це прив'язка до ситуації. Людина, жаліє іншого, втрачає масу речей, вона свого роду енергетичний донор.
Співчуття і співпереживання - дуже важливі позитивні людські якості, це здатності духовно зрілої Душі. Душі людини, який має досвід і сама через багато пройшла і багато зазнала у житті. Деякі вважають співчуття слабкістю або непотрібними емоціями,., але це не вірне ставлення. Той, чиє серце не здатне на співчуття і співпередивання- заслуговує тільки цього самого співчуття бо в його серці живе жорстокість і не живе Бог (Любов).
Крім того, дуже важливо не плутати співчуття з жалістю. Співчуття це світле почуття, яке посилює того, до кого воно спрямоване. А жалість - почуття темне і руйнує, і воно завжди робить ще більш слабким і нікчемним того, кого жаліють. Співчуття - ознака Великодушності, а жалість - показник малодушності!
Що таке Співчуття?
Співчуття - це здатність душі співпереживати, тобто розуміти почуття іншої людини, розуміти те, що відбувається у неї в душі (розуміти і співпереживати з нею її перемоги і радощі, стражданнч і біль).
Кажуть, що якщо ти здатний на співчуття, значить у тебе є серце, а в серці твоєму є любов. І це правда. Людина може відчувати співчуття тільки на основі досвіду своєї душі, тобто його душа пам'ятає (навіть якщо сама людина цього не пам'ятає), коли вона сама була в подібній ситуації в цьому житті і що вона тоді переживала (хороше чи погане ).
На співчуття і співпереживання здатна тільки духовно багата Душа, з багатим життєвим досвідом, яка пройшла свої випробування гідно, не розлютилася, не зачерствіла, не стала накопичувати образи і злість на свою долю, на інших людей і на Бога, а зберегла в серці любов, людяність, віру, світлі почуття. Така людина здатна втішити і підбадьорити іншу людину, яка потрапила в складну ситуацію і допомогти їй, а не потопити її в стражданнях своєю жалістю.
Співчуття і співпереживання - це світле почуття, коли з духовного серця людини виходить потік світлої енергії (позитивного досвіду, почуттів) і входить в серце іншої людини, висвітлюючи, зцілюючи і допомагаючи їй пережити її горе. Співчуття - це не означає страждати разом з людиною, це не означає натягувати на себе проблеми і негатив іншого, не значить побиватися разом з ним розриваючи його і своє серце на частини, ні! Це значить зцілювати, в тому числі правдою, вміючи говорити її з співчуттям і любов'ю, навіть якщо правда дуже гірка.
Співчуття і співпереживання передбачає наступні прийняття проблеми (навіть найболючішої), всієї правди про себе (визнання своєї неправоти, свого гріха) і активне вирішення цієї проблеми - "Будь-яка неприємність, незручність, дискомфорт- повинні бути усунені!".
Істинне співчуття, як правило не закінчується одним співпереживанням, а передбачає якісь активні дії для допомоги тому, кому ця допомога дуже потрібна. Жалість, сама по собі - безплідна, а не передбачає ніяких активних і корисних дій.
Розрізняйте жалість і співчуття, замініть жалість на співчуття, з добротою в серці підсилюйте стражденного, а не жалієте його, підживлюючи його слабкість ...
В. Орел
24.10.20
Про аб'юз
Ми ще не усвідомили, що таке аб'юз, не завжди відрізняємо емоційне насильство від конфлікту і нам всім потрібно вчитися поважати чужі психологічні кордони. Як зрозуміти, що ви стали жертвою насильства, як захистити себе і що робити автору насильства, якщо він хоче виправитися?
Аб'юз - по суті насильство, як фізичне, так і емоційне. Але якщо з фізичним все більш-менш розібралися, хоча б тому, що його неможливо не помітити, то емоційне насильство до цих пір як ніби перебуває в сірій зоні. Найчастіше воно тонке і витончене, і жертва може навіть не відразу розуміти, що ставлення іншої людини до неї - це емоційние психологічне насильство, а вчинки автора насильства (так, саме так правильно називати насильника) виправдовуються його поганим настроєм або справедливою реакцією.
Аб'юз, на відміну від конфлікту, передбачає ситуацію нерівності між учасниками, тобто один перебуває в позиції сильнішого. Мова не тільки про фізичну силу, але також про економічну перевагу, більш високий статус або просто домінуючий характер. Класичний приклад аб'юзивних відносин - людина не має доступу до грошей, обмежена у спілкуванні з іншими людьми і повністю залежить від рішень іншої людини.
На відміну від фізичного та сексуального насильства, емоційний аб'юз ─ інструмент досить тонкий. З його допомогою маніпулятор отримує майже безмежний контроль в стосунках.
Емоційне насильство може приймати самі різні форми, починаючи від, здавалося б, нешкідливих, але частих насмішок і закінчуючи відкритою образою і приниженням.
Як відзначають психологи, емоційне насильство не зразу розпізнається жертвами. Більш того, зазвичай спочатку аб'юзер виступає в ролі «доброго дядечка» (тітоньки) або уважного залицяльника, який виявляє максимальну турботу, збиваючи тим самим жертву з пантелику. Аб'юзер входить в довіру, що робить об'єкт його уваги ще більш уразливим. Ті, хто довгий час піддавався емоційному насильству, в майбутньому ризикують зіткнутися з такими наслідками як тривожний розлад, депресія, хронічні болі і зловживання психоактивними речовинами (алкоголь...). Втім, є ряд ознак, які видають емоційного аб'юзера і пов'язані з ним токсичні відносини.
Є різні аб'юзивні стратегії, і автор насильства може використовувати тільки одну з них, при цьому зовсім не грішити іншими. Так, один аб'юзер може боятися, що партнер піде від нього, і влаштовувати безпідставні сцени ревнощів, але він не буде пиляти людину з решти питань. Інший аб'юзер не боїться, що від нього підуть, але він постійно хоче змінити, поліпшити свого партнера.
Ось основні маркери, які позначають, що в стосунках є емоційне насильство:
Критика / поліпшення партнера
У критиці самої по собі немає нічого поганого, але все залежить від того, хоче інший «поліпшуватися» чи ні, і від масштабів критики. Нормально висловлювати свою думку з приводу іншої людини, якщо вона до цього готова або сама про це просить.
Однак аб'юзери критикують без всякого запрошення, систематично, в самих різних сферах: з приводу дій, поведінки, захоплень і смаків другої людини. При цьому майже завжди аб'юзери додають, що знають, як зробити краще. «Коли ви вибираєте людину, ви вибираєте її цілком. Коли ми починаємо говорити: роби так, не роби так, ми запихаємо людину в прокрустове ложе своїх уявлень про належне. А якщо до цього додаються шантаж і маніпуляції то це псіхосадізм.
Іноді аб'юзивний партнер влаштовує уявну конкуренцію і починає нібито змагатися з другою людиною. Заради цього аб'юзер принижує результати, сумнівається в якості того, що робить інший. Таким чином абьюзер просто самостверджується за чужий рахунок. Можливо, вам зустрілася людина з нарцисичним розладом (розлад, при якому люди думають, що вони кращі за інших, унікальні або особливі; їх завищене сприйняття своєї гідності часто має на увазі заниження значущості і досягнень інших. - Прим. Ред.).
Як проявляється аб'юз?
1. Ви постійно підлещується до партнера.
Ви намагаєтеся не злити іншу людину і ретельно підбираєте слова в розмові з нею. «Схоже, ви змирилися з другорядною роллю, старанно контролюєте себе, а це значить, ви засвоїли, що треба робити, щоб ваш партнер не ображав вас відкрито», ─ пояснюють психологи.
2. Ваш партнер використовує методи газлайтінга
«Ваш партнер намагається вплинути на ваше сприйняття реальності, заперечуючи або спотворюючи те,що відбувається насправді. Він каже щось на кшталт «Ти придумуєш, такого не було» або «Я ніколи не говорив / робив цього». Згодом подібні заяви можуть розвинути почуття невпевненості в собі, і ви почнете погоджуватися з спотвореннями партнера. Невпевненість до себе призводить до невпевненості у власному сприйнятті, що робить вас більш уразливими для партнера-маніпулятора », ─ кажуть психотерапевти.
3. Партнер вимагає постійного звіту «де, коли і з ким»
Спроба встановити повний контроль може стати серйозною проблемою у відносинах. Контакти кілька разів на день з метою «перевірки» можуть перетворитися в постійне переслідування. Вимога постійного звіту про місцезнаходження партнера і спроби обмежити свободу пересувань і спілкування з іншими ─ одна з характерних ознак емоційного психологічного аб'юзу
4. Партнер говорить образливі слова на вашу адресу, маскуючи їх під «жарт»
Коли ж ви починаєте скаржитися, вони парирують, що це лише жарт, а ви занадто недовірливі. Але істина в тому, що в кожному саркастичному зауваженні або образливому жарті є частка правди.
5. Ви вибачаєтеся навіть тоді, коли знаєте, що не зробили нічого поганого
«Жертви емоційного аб'юзу нерідко приходять до переконання, що вони дурні або егоїстичні, оскільки їх партнер занадто часто звинувачує їх в цьому.
6. Ваш партнер то занадто гарячий, то занадто холодний
«Якийсь час він виливає доброзичливість але раптово стає холодний і недоступний. Ви не можете зрозуміти причину, як би не старалися. Він відмовляється від спілкування, ви ж починаєте панікувати, намагаючись повернути його розташування, і через відсутність пояснень починаєте звинувачувати себе. Досить часто подібне може перетворити незалежну людину в неспокійного підлабузника, що намагається повернути прихильність партнера.
7. Партнер відмовляється визнавати ваші сильні сторони і знецінює досягнення
«Знецінення і принизливі зауваження спочатку можуть сприйматися несерйозно, але це зовсім не випадкові застереження. Швидше за все, вони націлені саме на ваші сильні сторони, які партнер оцінює як загрозу і намагається контролювати їх. Реакція партнера на ваші досягнення може говорити багато про що. Він мало цікавиться вами або зовсім ігнорує? У розмові про ваші достоїнства змінює тему або критикує за те, що ви не робите? Згодом ваше почуття впевненості в собі і відчуття власної компетентності може серйозно знизитися.
8. Партнер обмежує вас в грошах в тому числі з метою «покарання»
Відносини, в яких з'являються «певні умови», по суті стають проблематичними. «Спроба обмеження емоційної прихильності або фінансової підтримки не завжди сприймається як аб'юз. Більшість розцінює насильство як заподіяння фізичної шкоди, але коли справа стосується обмеження або позбавлення того, чого людина заслуговує, це теж є насильством, психологічним, емоційним.
9. Ви відчуваєте жалість до партнера, не дивлячись на те, що він заподіює вам біль
«Емоційні аб'юзери ─ майстри маніпуляцій. Вони завдають вам біль, в той же час змушуючи думати, що це ваша вина або, по крайній мірі, що вони постраждали в дитинстві або в минулих відносинах. Вам просто шкода їх. Жертви емоційного насильства часто ігнорують поведінку своїх кривдників, оскільки вони здаються нещасними, відкинутими, кинутими.
10. Партнер занадто часто раптово змінює плани з метою «зробити сюрприз»
Відкриті спроби контролю помітити нескладно, але є більш витончений метод, так званий «прихований контроль», до якого нерідко вдаються аб'юзери. «Прихований контроль» ─ це раптова зміна вже запланованого або різкий перегляд спільних планів під виглядом «сюрпризу». Це контроль без відкритих вимог: спочатку ви вдоволені знаками уваги, але з часом це може стати правилом, і ваші власні бажання і потреби виявляться на другому плані.
Не варто плутати емоційне насильство з конфліктом. Якщо ви посварилися з партнером, другом, начальником, один накричав на іншого і це сталося одного разу, говорити про аб'юз не можна. Аб'юз передбачає, по-перше, що один з конфліктуючих явно сильніший, по-друге, систематичність. Якщо колеги знаходяться на рівних позиціях, мова, скоріше йде про токсичні комунікації, а не про абьюз.
У той же час не всі прояви контролю в ієрархічних відносинах супроводжуються аб'юзом. Десь ієрархія необхідна і вигідна обом сторонам, наприклад на роботі. Коли начальник говорить, що робити підлеглому, це корисно для компанії. Але є ситуації, коли влада застосовується з метою, з якою не згодні всі учасники. Наприклад, начальник використовує свою владу, щоб знущатися над підлеглим, або постійно дає йому не пов'язані з роботою доручення - це аб'юз.
Неглект
Цей термін з'явився відносно недавно, хоча описане ним явище зустрічає в парах дуже часто. Це, по суті, ігнорування інтересів партнера. У таких відносинах більш владний партнер має намір відмовляється задовольняти інтереси другого, наприклад, не цікавиться його думкою з приводу того, де провести відпустку, або відмовляється вирішувати побутові проблеми. «У нормальних відносинах, коли ви просите партнера полагодити кран, якщо той не може, він повинен сказати:" Я не можу зараз, але давай я дам грошей і викличемо сантехніка ". Тобто питання вирішуються, ніхто не стає істериком.
Ось ще типові прикмети неглектора:
він не попереджає вас про зміну своїх планів;
не дбає про вас, коли ви хворієте;
ображається, що ви не виконуєте його прохання, не дивлячись на те що ви з тих чи інших причин не можете;
відмовляється допомагати вашим родичам;
догляд за дитиною перекладається повністю на вас, партнер самоусувається.
Газлайтінг
Це заперечення проблем і знецінення почуттів жертви, а також нав'язування їй думки, що він не так бачить світ і є психічно хворий. До самого типового прояву газлайтінга відносяться фрази типу «ти неадекватно реагуєш», «ти хворий», «ти істерик», «всім очевидно це». Найчастіше жертва газлайтінга незабаром починає вірити, що її реакції неадекватні і неправильні, і просто боїться висловлювати свої емоції.
Те ж саме стосується роботи в офісі: якщо у відповідь на ваше бажання обговорити проблему з начальством вас називають стукачем і примушують відчувати себе винуватим, це теж свого роду газлайтінг.
Сталкінг
Небажана пильна увага однієї людини до іншої. Аб'юз, тому що відносини будуються за такою схемою, де одна сторона інтенсивно себе пропонує, переслідує, а друга відмовляється.
Контроль
Контроль - самий жирний маркер аб'юзу. Якщо партнер кожні 15 хвилин дзвонить і перевіряє, чим ви зайняті, просить фотозвіти, то тут немає ніяких сумнівів: у ваших стосунках присутня аб'юз. Якщо вам забороняють бачитися з друзями,подругами та рідними, то це обмеження вашої свободи. Як результат часто світ жертви в аб'юзивних відносинах звужується до партнера. Контакт із зовнішнім світом втрачається, і це одна з важливих причин, по якій жертва потім боїться рвати зв'язок з абьюзером - у неї просто більше нікого не залишилося.
Таким чином аб'юзер намагається забезпечити свій спокій, ущемляючи інтереси іншої сторони. Яскравий приклад - батьківський контроль, коли мама або тато не пускає дитину гуляти з друзями через свої страхи і таким чином заробляє власний спокій, позбавляючи дитину необхідної йому соціалізації.
Шантаж і мовчання
Від вас вимагають жертв, якщо ви на них не йдете, на вас ображаються.
В офісних відносинах начальство може шантажувати працівника, наприклад, натякаючи, що якщо той не попрацює понаднормово, то йому не виплатять премію. У робочих відносинах є обумовлені рамки, наприклад робочий час. Все, що за цими рамками, - це питання домовленості. Працівник може бути зацікавлений попрацювати понаднормово, якщо йому заплатять, а коли це вибивають погрозами або шантажем або натякають співробітнику, що він поганий, це схоже на аб'юз.
Мовчання - також часто працює, як інструмент покарання другої людини. Такі методи часто зустрічаються в стосунках батьків і дітей, коли мама просить дитину самій здогадатися, за що його карають, і не розмовляє з ним. Якщо начальник в упор не бачить когось із колег, не зазначає його заслуги - це теж вже натяк на аб'юз.
Справжня щира турбота нікому не приносить дискомфорт на відміну від контролю, що прикривається завісою турботи. Жертва, як правило, інтуїтивно відчуває, що їй не подобається те, що відбувається, але незнання, як класифікувати дії партнера або громадський тиск, не дозволяє їй прислухатися до себе.
Важливий момент тут - не піддаватися переконанням друзів і знайомих, які можуть говорити: «напевно, ви накручуєте». Експерти сходяться на думці, що найчастіше аб'юз відбувається за закритими дверима, тому для оточуючих автор насильства може бути дуже приємною людиною.
Чим небезпечний аб'юз для жертви?
У аб'юзианих відносинах в однієї зі сторін з'являється страх перед другою, паніка перед реакціями на ті чи інші вчинки і слова. Дзвіночком повинні послужити ситуації, якщо ви починаєте робити щось спеціально, щоб не змусити людину нервуватись. Наприклад, вибираючи річ або готуючи страву, ви думаєте тільки про те, чи сподобається це їй і не звіряєтесь зі своїи смаком (не забувайте, що мова йде про систематичні прояви).
У таких відносинах дискомфорт зганяє відчуття підтримки і безпеки. Надалі емоційне напруження може вилитися в депресію і нервові зриви у жертви. Цікаво, що знаходячись в аб'юзивних відносинах чоловіки часто самі приводять своїх дружин до психолога, бо ті «істерички» і «божеволіють». Але в ході психотерапії з'ясовується, що жінка стала такою через постійну неповагу або тиск з боку партнера. «Якщо чоловік постійно не виконує прохання жінку, то через три місяці виходять ситуації із серії" ми пішли в ресторан, я їй квіти подарував, а вона мені скандал влаштувала ". Але це не тому, що дівчина зійшла з розуму, це накопичене », - пояснює психолог.
Всесвітня організація охорони здоров'я до небезпечних наслідків аб'юз відносить також вбивства і самогубства, травми, депресію, посттравматичний стресовий розлад і інші тривожні розлади, розлади харчової поведінки, проблеми зі сном, головні болі, болі в спині.
Чому аб'юзер так себе веде?
У ряді випадків можна говорити про те, що у аб'юзера в минулому був травматичний досвід, а насильницька поведінка - це спроба уникнути переживань, які колись були пов'язані з досвідом безпорадності і приниження, вважають психологи. «З одного боку, він за допомогою насильства уникає ситуації безпорадності і допомагає собі не зіткнутися з неприємним досвідом, а з іншого - утримує другого в стосунках. Зазвичай такі люди і до себе ставляться досить погано », - пояснює психолог.
Оскільки в спілкуванні з батьками закладається перший сценарій взаємодії зі світом, то можна припустити, що у аб'юзера були домінуючі, гіреропікаючі батьки, які не давали права на помилку, не давали самостійності, додає експерт.
Але виправдовувати все виключно важким минулим - це спрощення. Не можна переоцінювати роль соціальної детермінованості. «Є просто покидьки. Велику роль відіграє генетична детермінованість, може бути, там щось передалося, що було у восьмому поколінні. В одному контексті можуть вирости різні люди. В одній родині, де було насильство, дитина виросте і стане дуже жорсткою і сильною людиною, тому що вона бачить, що не домінувати - це жахливо, це синці і побої. А в іншій схожій сім'ї дитина, навпаки, виросте настільки зламаною що і звуку не видасть зі страху, щоб не спровокувати негатив. А в третьому випадку дитина все це перемеле, усвідомить і спробує бути поважною. У цьому сенсі ми всі дійсно різні" - психолог.
І ще одна причина, по якій зараз так часто доводиться стикатися з аб'юзом, - це відсутність поваги у людей один до одного, над якою сьогодні превалює патріархальна культура. Адже, по суті, будь-якого роду аб'юз є проявом неповаги до іншої людини.
Що робити жертві аб'юзк?
Для початку можна поговорити з аб'юзером, якщо той бачить проблему і хоче її вирішувати. іноді
аб'юзери до тих пір, поки не втрачають партнера, не змінюють своєї стратегії. Усередині відносин у них немає мотивації щось міняти. Аб'юз - це їх спосіб будувати відносини, їх регулювати, і, поки їм це вдається, поки партнер поруч з ними, все працює.
У аб'юзивних відносинах живуть роками. Це буквально м'ясорубка.
Як вийти з аб'юзивних відносин
Перестати виправдовувати аб'юзера. Зрозуміти, що відповідальність за насильство лежить на авторі насильства.
Встановити особисті кордони. Дати зависнути провокації і більше не вступати в конфлікти з аб'юзером.
Вийти з цих відносин або обставин. Можливо, перед цим вам знадобиться створити плацдарм - знайти роботу, відновити минулі зв'язки.
Не намагатися вхопитися за минуле і дати черговий шанс аб'юзеру
Дати собі час на відновлення. Звернутися за підтримкою до сім'ї і друзів.
Як аб'юзеру впоратися з собою?
Усвідомлення того, що ви аб'юзер, - це перший і найважливіший крок на шляху виправлення поведінки, тому що найчастіше аб'юзер сам не розуміє свою проблему і перекладає провину за свою поведінку на партнера.
Якщо ви хочете попрацювати над своєю поведінкою самі, то рекомендації такі:
Для початку важливо зрозуміти, в чому ваша проблема, потім фіксувати, коли ви заводитеся, які у вас тригери, через що вас починає заносити. Тобто потрібна робота з травматичним досвідом, робота з відстежуванням своїх стратегій, вироблення альтернативних способів комунікувати і навик справлятися зі стресовими ситуаціями.
Насправді працювати з аб'юзом стали зовсім недавно, і з ним добре справляються в країнах, де є закон про протидію домашньому насильству.
К. Валер'янов
23.10.20
Світовий досвід моделей соціальної політики та їх можливість використання в Україні
Опубліковано на сайті Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства соціальної політики України і НАН України.
Однією із найважливіших конституційних характеристик української держави є її характеристика як держави соціальної. Поняття «соціальна держава» або «держава соціального добробуту» вживається в Західній Європі ще з кінця 40-х років минулого століття. Найважливішою особливістю такого типу держави є високий рівень соціальної безпеки й соціальної захищеності її громадян. Досягнення такого рівня можливе завдяки проведенню ефективної соціальної політики.
У формуванні й здійсненні соціальної політики беруть участь чимало суб’єктів, діяльність яких визначається конкретними соціальними інтересами й здійснюється на основі тієї або іншої нормативно-правової бази. Це – державні органи влади, органи місцевого самоврядування, недержавні організації, громадські об’єднання. Тобто залежно від того, хто ініціює та встановлює ці взаємини та проводить відповідні заходи, розрізняють види соціальної політики – державну, регіональну, корпоративну. Основним суб’єктом реалізації соціальної політики в сучасному світі є держава, яка визначає загальні її засади, мету, завдання, пріоритети, нормативно-правову базу й проводять безпосередню практичну роботу з її реалізації.
Державна соціальна політика – це дії держави в соціальній сфері, що переслідують певні цілі, співвіднесені з конкретно-історичними обставинами, підкріплені необхідними організаційними й пропагандистськими зусиллями, фінансовими ресурсами й розраховані на певні етапні соціальні результати.
Незважаючи на те, що головним суб’єктом соціальної політики є держава, поряд з нею активну роль у соціальній політиці виконують інші, недержавні суб’єкти, зокрема, профспілки й політичні партії. Головними показниками ефективності соціальної політики є рівень добробуту, освіти, здоров’я населення, соціальної стабільності, конструктивності відносин соціальних груп і т.д.
Важливе місце в досягненні поставленої мети має стратегія соціальної політики, яка являє собою своєрідний план розв’язання соціальних проблем країни на кожному конкретно-історичному етапі. У демократичному суспільстві плюралізм ідеологій та наявність різних суб’єктів породжує розмаїтість цілей і багатоманітність стратегій соціальної політики. Кожна зі стратегій входить складовою частиною в ту або іншу ідеологію й програму суспільного розвитку.
Зважаючи на багатовекторність соціальної політики в процесі її проведення важливо враховувати усі її напрями, не захоплюючись одними й не ігноруючи інших. Ефективність реалізації соціальної політики будь-якого рівня найбільшою мірою залежить від стану економіки, наявності необхідного фінансування соціальних програм за рахунок держави, органів місцевого самоврядування, підприємств, спонсорів і т.д. У процесі руху України до соціальної держави, вдосконалення соціальної політики та соціальної стратегії, важливе значення має вміле та доречне використання міжнародного досвіду в цій сфері із врахуванням менталітету українського суспільства.
У зарубіжній соціальній практиці стали загальновизнаними запропоновані в 1990 р. Г. Эспинг-Андерсеном три моделі соціальної держави, а відповідно і соціальної політики: ліберальна (або англосаксонська), континентально-європейська (консервативна) і скандинавська (або соціально-демократична) [1, 2, 3].
В основу цієї класифікації покладені принципи доступності, ступені охоплення населення та перерозподілу доходів у системах соціального забезпечення. Важливе значення мало також з’ясування ролі та міри впливу на ці процеси політичних сил (партій, рухів, державної влади).
Ліберальна модель соціальної політики.
Вона ґрунтується на наявності у суспільній свідомості віри в регулюючі можливості ринку та розвинутою системою приватної благодійності. Її формування відбувалося в умовах домінування приватної власності, ринкових відносин і під впливом ліберальної трудової етики. Ця модель набула широкого розвитку в Австралії, США, Канаді, Великобританії і Японії. Основними умовами функціонування ліберальної моделі було мінімальне втручання держави в ринкові відносини й обмежене застосування заходів державного регулювання. У внутрішньому валовому продукті державному сектору економіки належить лише невелика частка. Саме тому домінуючу роль у соціальній сфері відіграють не державні органи, а приватні добродійні організації, створені за різними ознаками – етнічними, релігійними чи іншими. Ця модель передбачає державні обов’язки з соціального захисту лише для найбільш вразливих груп населення. Інші громадяни повинні забезпечувати себе самостійно. Тобто, в питаннях соціальних, зокрема, забезпеченні свого добробуту, перевага надається не державі, а особистим зусиллям кожного окремого громадянина.
В рамках цієї моделі соціальна підтримка громадян здійснюється за рахунок розвинених систем страхування й при мінімальному втручанні держави, а проблеми, що виникають між підприємцями й найманими робітниками з приводу соціального захисту, вирішуються переважно через профспілки.
Для ліберальної моделі характерне надання адресної соціальної допомоги найбіднішим верствам при посиленні страхового принципу фінансування соціальних програм, а також зростання ролі особистих коштів в оплаті соціальних послуг. Держава з бюджету фінансує тільки послуги, включені в список мінімальних гарантій. Матеріальна допомога має адресну спрямованість і надається лише за наявності необхідних та перевірених підстав.
Для втілення у життя та успішного функціонування цієї моделі у сфері виробничих відносин мають бути створені максимальні умови для розвитку підприємницької активності. Власники підприємств нічим не обмежуються в прийнятті самостійних рішень щодо розвитку й реструктуризації виробництва, включаючи звільнення працівників.
Крім того, однією із різновидів цієї моделі соціальної політики, яка впродовж тривалого часу застосовується і виправдовує себе у розвинутих країнах світу, є неоліберальна модель. В її основу покладені основні засади соціальної політики Великобританії, розробленої і втіленої в період правління англійських консерваторів, зокрема, прем‘єр-міністра Маргарет Тетчер (1979–1990 рр.) та її наступника лейбориста Тоні Блера. Сутність соціальної політики Маргарет Тетчер полягала у максимальному її переведенні на комерційну основу при значному скороченні державних видатків на соціальну сферу (охорону здоров‘я, освіту, житло, соціальне забезпечення). З цією метою урядом здійснювалося роздержавлення, приватизація та створення ринку сфери соціальних послуг, залучення на контрактній основі недержавних організацій до їх надання. Проте унітарність Великобританії не дала можливості державі повністю втратити свій вплив на соціальну сфери. Тим більше, що основні засади державної політики в кінцевому підсумку теж визначалися державою.
Лейбористський уряд Тоні Блера, що прийшов на зміну консерваторам, проголосив новий політичний курс – „третій шлях”, який виключав прихильність як до правої, так і до лівої ідеології. [4].
Ліберальна модель цілком відповідає своєму основному призначенню в умовах економічної стабільності або підйому. Однак вона виявляється недостатньо ефективною в умовах кризи, спаду чи вимушеному скороченні виробництва, що супроводжується неминучим урізуванням соціальних програм, що призводить до значного погіршення становища багатьох соціальних груп, передусім жінок, молоді, людей похилого віку.
Таким чином, сутність ліберальної політики полягає у зниженні ролі держави у розв‘язанні соціальних проблем громадян, наданні їм якомога більшої свободи для самостійного їх розв‘язання. Характерно, що така соціальна політика можлива за повної відсутності або слабкості лівих політичних сил або їхніх представників у владних структурах, так як основними їх лозунгами є соціальний захист населення від можливих соціальних потрясінь та збільшення ролі держави з даного питання.
Континентально-європейська (консервативна) модель.
Вона впроваджена в країнах із соціально орієнтованою ринковою економікою, зокрема, Німеччині, Австрії, Італії, Франції, Голландії, характерна опора на правове регулювання системи соціального забезпечення. Вперше ця модель була розроблена наприкінці 40-х рр. ХХ ст. Християнсько-демократичною партією Німеччини, і викладена у так званих дюссельдорфських принципах, які включали у себе „природне право на роботу”, „соціальне страхування як основу соціальної безпеки” та “соціальне страхування згідно з доведеною нуждою із суспільних фондів поза соціальним страхуванням” [5].
Ця модель заснована на об’єднанні зусиль у розв’язанні соціальних проблем, коли відповідальність окремого підприємця замінена системою їх обов’язкової колективної відповідальності під контролем держави. Модель припускає наявність корпоративної системи соціального захисту в рамках підприємств. Уряд використає соціальне партнерство як механізм узгодження інтересів найманих робітників і роботодавців, інструмент регулювання класової боротьби з метою підвищення рівня соціальної захищеності зайнятого населення. Ця модель має обов’язковою попередньою умовою високо й добре організоване суспільство і є підсумком політичної прихильності суспільства принципам добробуту. Корпоративний тип поєднує у собі різні риси: яскраво виражена стратифікація як за рівнем доходу (особливо у Франції), так і по соціальному статусу. Позиції держави тут значно сильніші; бюджетні відрахування на соціальні заходи приблизно дорівнюють страховим внескам працівників і роботодавців; основні канали перерозподілу перебувають або в руках держави, або під її контролем. При цьому держава прагне надавати перевагу системі страхового захисту. Завдяки цьому розмір соціальної допомоги перебуває в пропорційній залежності від трудових доходів і розмірів відрахувань на страхові платежі. Так, наприклад, Німеччина на соціальні програми витрачає значні кошти. Якщо у 1960 р. частка видатків на ці цілі становила 20,4 відсотка ВВП, то у 1981 р. вона сягнула 29,2 відсотка. . Щоправда, в умовах економічних негараздів видатки на соціальні програми значно знижуються.
Відмінною рисою континентально-європейської моделі є “самоврядність” страхових кас, що перебувають у спільному веденні власників підприємств і впливових профспілок, які представляють інтереси найманих робітників. Розмір гарантованих виплат у випадку безробіття залежить від виробничого стажу, а строки – від тривалості сплати страхових внесків, їхньої величини й віку працівника. У багатьох країнах період виплат допомоги з безробіття збільшений для осіб старше 50 років.
Скандинавська (або соціально-демократична) модель .
Провідну роль у соціальному захисті населення відводить державі і надає базове забезпечення всім громадянам країни з державного й місцевого бюджетів, сформованих за рахунок податків. На відміну від ліберальної моделі, де кожен сам піклується про свій добробут і забезпечення, ця модель соціальної політики заснована на концепції “солідарності”, у якій соціальний захист розглядається як справа всього суспільства, а не окремо взятих індивідів. Саме тому її нерідко називають солідарною. Ця модель знайшла практичне втілення в країнах північної Європи – Швеції, Норвегії, Фінляндії, Данії, а також у Нідерландах і Швейцарії.
Соціально-демократична модель ґрунтується на таких принципах соціального захисту: всі люди мають однакову цінність, незалежно від віку й продуктивності? суспільство не може відмовитися від “слабких” елементів і повинне створювати їм умови і надавати можливості для задоволення своїх потреб; соціальні послуги й сервіс надаються на добровільних началах. В разі браку добровільності, державою можуть вживатися примусові методи; соціальний захист повинен бути безперервним, всебічним і охоплювати всі сфери життя людини; соціальний захист повинен бути гнучким, доступним і здатним вирівнювати соціальні умови для всіх груп населення. Такий підхід допомагає перебороти розрив у соціальних можливостях як “слабких” груп, так і всього суспільства. Зокрема, усі повинні мати рівну можливість для одержання освіти, кваліфікації й оплачуваної роботи, тобто стати нормальними самозабезпечуваними членами суспільства.
Пріоритетними завданнями державної соціальної політики вважаються загальна зайнятість і вирівнювання доходів населення та пом‘якшення розшарування суспільства за рівнем доходу. Розвинутий державний сектор економіки служить основою фінансування соціальної сфери, зміцненню якої сприяє високий рівень оподатковування. Частка державних витрат у ВВП становить у Швеції 66 відсотків, у Данії 61 відсоток, у Фінляндії 56 відсотків. Основна частина цих витрат іде на задоволення соціальних потреб населення. Досить значну частину становлять і трансферні платежі, завдяки яким відбувається перерозподіл національного продукту на користь найменш забезпечених верств населення. Головною особливістю цієї моделі є універсалізація соціального захисту населення, як гарантованого права всіх громадян, забезпеченого державою. Модель відрізняється високою роллю держави в усуспільненні доходів і загальнонаціональних соціальних механізмів керування. Держава забезпечує високий рівень якості й загальнодоступність соціальних послуг (у тому числі безкоштовне медичне обслуговування, освіту й т.п.) [4]. Скандинавський тип соціальної держави характерний універсалізмом і перерозподілом доходів за рахунок прогресивної системи оподатковування населення. Ця модель заснована на системі соціального страхування з певними відрахуваннями внесків працюючих і роботодавців. Боротьба з бідністю поєднується з підтримкою високих стандартів життя всіх громадян.
Економічна основа цієї моделі – ефективне виробництво, повна зайнятість, сильні об’єднання роботодавців і профспілок, договірні відносини між ними, які контролюються державою, високий рівень перерозподілу суспільного продукту. Соціальна політика фінансується державою з бюджетних коштів (через систему оподатковування). Держава забезпечує реалізацію гарантованих прав і дій соціального захисту й відповідає за активне функціонування різних недержавних соціальних служб. Це можливо при наявності сильного й децентралізованого управління.
У країнах, де застосовується така модель соціальної політики, податки, як правило, досить високі, мають непрямий характер і пов’язані з роздрібним продажем товарів і послуг населенню. Доходи обкладаються за прогресивною шкалою. При цьому прибуткова прогресія досить істотна, тому шведські підприємці, щоб уникнути податкового впливу, нерідко вдаються до реєстрації своїх підприємств у Європі. Найбільшу популярність одержала шведська доктрина соціальної держави. Вона зводить турботу держави про своїх громадян у ранг національного культу, обіцяючи забезпечувати їм безпеку, надійність і захист у загрозливих ситуаціях. Громадяни є незалежними від родичів або добродійності, а тим більше від ринку. Держава піклується про людину впродовж усього її життя.
Для шведської моделі властиво: регулювання трудових відносин на загальнонаціональному рівні (встановлення тарифних ставок, колективних договорів); проведення соціальної політики, що забезпечує найменшу диференціацію населення за рівнем доходів; орієнтація політики зайнятості на мінімізацію безробіття, насамперед за рахунок перекваліфікації працівників; розвиток виробничої демократії та ін. Діяльність по кожному з відзначених напрямів принесла досить вражаючі результати.
Реалізовуючи базову ідею шведської моделі національну солідарність, уряд не тільки забезпечує рівний захист інтересів всіх членів суспільства, але й домагається забезпечення добробуту окремих груп населення. Активна перерозподільча політика в скандинавських країнах вирішила проблеми бідності, але не змогла цілком вирішити проблеми соціально уразливих груп (інвалідів, дітей, старих, безробітних). Як наслідок впровадження принципу належного забезпечення соціальних прав громадян, рівень витрат на соціальний захист є досить високим, що дозволяє домагатися її ефективності й підтримувати велику кількість прихильників соціал-демократичної моделі. Іншими відмітними рисами цієї моделі є розвинена система виробничої демократії, регулювання трудових відносин на загальнонаціональному рівні, а не на рівні окремих підприємств або галузей, використання наявних коштів з метою мінімізації рівня безробіття.
Для досягнення поставлених цілей в 1977 році у Швеції зроблена реорганізація соціального відомства й сформульовані завдання соціальної служби досить широкі, але конкретні й зрозумілі населенню. Серед них можна виділити чотири генеральних напрями: гарантії доходу; заходи щодо захисту навколишнього середовища й сервісу; догляд (включаючи охорону здоров’я) і захист трудового середовища. За кожний із напрямів відповідає конкретний суспільний інститут.
Розробка і впровадження такої моделі соціальної політики є можливою у тій політичній системі, де на уряд значною мірою впливає робітничий клас та партії соціал-демократичного спрямування. Така модель значно знижує рівень політичного протистояння у суспільстві, і створює підґрунтя для миру і спокою в державі.
Відзначені три моделі ніде у світі не зустрічаються в чистому виді, являючи собою “ідеальні типи” соціальної держави, кожний з яких має свої достоїнства й недоліки. На практиці можна спостерігати сполучення елементів ліберальної, корпоративної й соціал-демократичної моделей при явній перевазі рис однієї з них. У Канаді, наприклад, поряд зі страховою пенсією існує так називана “народна” пенсія. Аналогічна пенсія уведена й в Австралії. У США існує безліч допомог, виплачуваних крім кас соціального страхування. Там діє не менш 100 програм матеріальної допомоги (багато хто з них короткочасні; після закінчення строку їм на зміну приходять інші), що розрізняються по масштабах, виборчих критеріях, джерелах фінансування й цілям. Більшість із них здійснюється під егідою п’яти федеральних міністерств (охорони здоров’я й соціальних служб, сільського господарства, праці, житлового будівництва й міського розвитку, внутрішніх справ), а також комітету з економічним можливостям, Керування по справах ветеранів, Ради по пенсійному забезпеченню залізничників і Комісії цивільної служби. Причому численні програми діють розрізнено, не становлячи збалансованої й організованої системи, внаслідок чого не охоплюють досить більші групи нужденних у матеріальній допомозі людей, включаючи бажаючих трудитися безробітних, для яких установлений досить скромний розмір допомог і компенсацій. Разом з тим такі програми в якомусь ступені заохочують соціальне утриманство в середовищі вихідців з афро-азіатського й латиноамериканського населення: утворилися, цілі групи, які практично ні дня не працювали на суспільство протягом двох-трьох поколінь. Інша істотна вада зазначених програм укладається в негативному впливі на сімейні відносини: вони нерідко провокують розлучення, роздільне проживання батьків, оскільки одержання фінансової допомоги залежить від родинного стану.
На жаль, в Україні соціальна політика нині є аморфною і суперечливою. Через відсутність чітко визначеної концепції, стратегії та пріоритетів, необхідної економічної бази, надмірну заполітизованість українського суспільства чимало соціальних програм носять популістський, декларативний характер. Вироблення із врахуванням світового досвіду концепції соціальної держави, на основі якої можливі розробка системи соціального захисту та вдосконалення соціальної політики мають наблизити Україну до європейських стандартів стабільного соціального розвитку.
Модель соціальної політики Російської Федерації.
Потрібно зазначити, що соціальну політику в широкому розумінні вони розглядають, як сукупність теоретичних принципів і практичних заходів, що виробляються і реалізовуються державними й недержавними органами, організаціями й установами, спрямованих на створення необхідних умов життєдіяльності, задоволення соціальних потреб населення, створення в суспільстві сприятливого соціального клімату.
Соціальна політика в РФ формується й реалізується в процесі діяльності державних структур, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, а також виробничих й інших колективів. Вона спрямована на досягнення цілей і результатів, пов’язаних з поліпшенням матеріального й соціального добробуту, підвищенням якості життя населення й суспільно-політичної стабільності, запобіганням можливого виникнення вогнищ соціальної напруженості.
На початку третього тисячоліття в Росії значно актуалізувалося питання щодо визначення стратегічних пріоритетів розвитку країни. У самому загальному вигляді стало очевидно, що ключовим напрямом довгострокової соціально-економічної політики держави стало послідовне поліпшення якості й рівня життя населення на основі підвищення конкурентноздатності національної економіки, її виходу на траєкторію стійкого розвитку з подальшим відновленням економічної й політичної ролі Росії у світовому співтоваристві.
Однак фундаментальна конституційна характеристика Російської держави як соціальної не тільки не одержала практичного втілення, а навіть теоретичної розробки. З різних причин державне регулювання економіки не сприяло її перетворенню в соціально орієнтовану.
Російська Федерація виходить з того, що фундаментом нової соціальної політики, що реалізує соціальну й гуманітарну відповідальність держави перед громадянами, повинен стати законодавчо закріплений, гарантований кожному громадянинові мінімум соціальних благ, що враховує регіональні особливості й історико-культурні традиції всіх народів країни. Йдеться про концентрацію зусиль держави на тих невідкладних проблемах, розв‘язання яких допоможе істотно поліпшити умови життя людей, підсилить соціальну підтримку реформ. Однією із найважливіших проблем є прогресуюча деградація основних фондів, фізичне і моральне знос яких не компенсується новими капіталовкладеннями, що призвело до значного технологічного відставання практично всіх галузей економіки від світового рівня. При цьому майже не відбувається відновлення устаткування, скорочується інвестиційна активність, більша частина амортизаційних відрахувань не направляється на інвестиції, а фактично вилучається з відтворювального процесу. Поглиблення спаду виробництва, що перевищив у промисловості 50 відсотків, а в її наукомістких галузях – 70 відсотків, повсюдно привело до значного недовантаження виробничих потужностей, що не могло підтримувати їхню належну експлуатацію й технологічний режим. Різко знизилася ефективність суспільного виробництва (питома витрата електроенергії на одиницю ВВП виросла на 23 відсотки, продуктивність праці знизилася на 28 відсотків, що відбиває загальний спад конкурентноздатності російської економіки. Фактично економіка ввійшла в режим звуженого відтворення, розвивається незворотній процес руйнування науково-промислового потенціалу країни, відбувається наростаюча деградація виробничого апарату в галузях матеріального виробництва. Процеси в економічній сфері не можуть не впливати на проведення ефективної соціальної політики. [11, 12, 13].
На стані соціальної сфери Росії негативно позначається вивіз капіталу, його ізоляція від виробничих потужностей, а також неефективність капітальних вкладень внаслідок галопуючої інфляції й невизначеність прав власності, нерозвиненість правової системи забезпечення інвестиційної активності й вирішення господарських спорів. Вивіз капіталу, що перевищує 10 млрд. доларів у рік при незначній величині ввозу, а також концентрація банківської активності у фінансуванні спекулятивної діяльності унеможливлюють підтримку розширеного відтворення й відновлення виробництва. Обсяг накопичених російськими суб’єктами господарювання валютних резервів, виведених з господарського обороту нераціональної економіки, становить 20–30 млрд. доларів.
Реалізація державної соціальної політики наштовхується на такі явища як відплив кваліфікованих фахівців і негативні тенденції у сфері людського потенціалу, дезінтеграція суспільства й виникнення загрози загострення класових конфліктів, руйнування основ соціальної стабільності. Зростаюча поляризація населення, що виявляється у значному розриві у рівнях доходів населення і супроводжується зубожінням значної її частини, зниженням рівня соціального забезпечення й державних витрат на соціальні гарантії.
Зазначені проблеми обумовлені структурними диспропорціями в економіці й неадекватністю економічної й соціальної політики. Тому соціальні питання, особливо на довгострокову перспективу, не можна розглядати у відриві від економічного розвитку країни. Адже без досягнення високих стійких темпів економічного росту неможливо проводити в життя ефективну й результативну соціальну політику. Якщо соціальні реформи не будуть ув’язані з економічними й націленими на досягнення динамічного розвитку російського суспільства, соціальна політика буде приречена на невдачу.
Росія у процесі пошуку прийнятної моделі соціальної політики намагається враховувати досвід розвинених країн світу у цій сфері. Соціальні концепції цих країн ґрунтуються на засадах ринкової економіки, ідеології традиційного середнього класу, ринку капіталізму вільної конкуренції та соціальної держави.
Росія може немало запозичити також у далекосхідних моделях (японська, китайська та ін.), в яких важливе значення надається регулюючій ролі держави і кооперативним формам життєдіяльності. Є немало підстав для того, щоб склалася самобутня російська національна модель змішаної економіки, яка відображала б своєрідність історичного шляху, євразійського місцезнаходження, національних традицій. Природно-кліматичні, економіко-географічні, геополітичні, соціокультурні та інші особливості Росії зумовлюють необхідність формування такої моделі, в якій більш помітну роль повинна відігравати участь держави у економіці, система соціальних гарантій, опіка постіндустріального сектора, соціально-духовні цінності, спільні форми господарювання і яка разом з тим містила б усі елементи, властиві змішаній економіці.
Таким чином, російська модель, маючи немало спільного із європейськими моделями, разом з тим намагається зберігати свою глибоку своєрідність. Основними принципами соціальної стратегії Росії враховуючи вищенаведене повинні стати: трудова мораль і ділова етика, поєднання особистого й суспільного інтересу, союз праці й власності; поєднання спільного з диференційованим підходом до різних груп населення, баланс у взаємовідносинах сімейного й державного бюджету при вирішенні соціальних проблем (житла, комунально-побутових, транспортних послуг і т.д.) у міру росту рівня трудових доходів і підвищення ефективності виробництва; поєднання комплексності із цільовим, адресним підходом до розв‘язання соціальних проблем, встановлення мінімальних життєвих стандартів на федеральному й регіональному рівнях; посилення адресного характеру соціальної політики за допомогою використання соціального моніторингу й аналізу соціальних індикаторів з виділенням тих, які показують ситуацію соціального вибуху.
Таким чином, виходячи із аналізу світового досвіду вироблення моделі соціальної держави та соціальної політики можемо констатувати:
– по-перше, соціальна політика та соціальна стратегія, її розвиток, залежать насамперед від форми політичного устрою та політичного режиму, тобто функціонування демократичної публічної влади зі сталими прогресивними традиціями;
– по-друге, напрями та стратегічні пріоритети соціальної політики та соціальної стратегії залежать від економічного розвитку держави та її спроможності проводити в життя соціальні програми, що забезпечують гідне життя суспільства;
– по-третє, просте копіювання досвіду провідних держав світу щодо соціальної політики та соціальної стратегії, моделі соціальної держави без врахування національних особливостей, менталітету, культурної та політичної спадщини призведе до руйнування системи соціального забезпечення та банкрутству самої держави. Саме тому Україні слід враховувати позитивні напрацювання світового досвіду щодо соціальної політики та екстраполювати їх на соціальну практику з оглядом на наші традиції та економічні можливості.
– по-четверте, із зарубіжних моделей змішаної соціальної політики та соціальної стратегії для України корисною вбачається соціал-демократична модель в цілому і, зокрема, такі її регіональні типи, як шведська (скандинавська соціальна модель, німецька модель) соціального ринкового господарства, в яких у найбільш помітно виражена соціальна орієнтація. Вони більшою мірою пов‘язані з українськими соціальними традиціями, у яких важливе місце посідали ідеї соціальної справедливості і захищеності.
– по-п’яте, стратегія соціальної політики ні в якій мірі не повинна базуватися на популістських рішеннях керівництва держави в залежності від виборчого процесу. Вона насамперед повинна враховувати постійний розвиток промисловості, а відтак і збільшення видатків на розвиток соціальної сфери.
Л.І. Ільчук. к.п.н., доцент