Історії кохання на арені цирку

Перша премєра столичного цирку цього року відбулася згідно сучасним віянням — без звірів. Але ж куди їх дінеш, коли вони на офіційному балансі циркової столичної установи? - тож не дивно, що наступна премєра за тиждень була вже за участі хвостатих, чотирилапих, пернатих артистів. А через те що новостворена вистава припала на день святого Валентина, то й програма носила відповідний характер і отримала відповідну назву - “Історії кохання”. 

  Режисеркою постанови виступила Вероніка Гумарова. Яка втілила ще одну тенденцію — омолодження цирку. Цього року багато молоді беруть участь у виставах; ну і це очевидно, особливо коли тема стосується кохання. Кохання символізували дві пари мімів, котрі у цьому спектаклі замінили досвідчених клоунів МіміРічі - під час пауз між номерами. Запамяталися своїми ніжними біло-рожевими костюмами. 

   Не ображаючи людей, найочікуванішими артистами були тигри. Котячі починали другу частину. Неквапливі, впевнені в собі кішки посідали на визначенві для них тумби й періодично робили трюки. Як на тумбах, так і за межами. Перегорталися навколо себе, Стрибали через трюмо, ставали  на задні лапи. Особливо ефектним було біле тигреня. Для заохочення дресирувальники Козирєви підгодовували кішок мясом на вістрі своїх палок. Закривала котячий цирк левиця... 

  А першими серед хвостатих виступили Оскар і Граф королівської породи. Чорні коні. Під іспанські мотиви і в оточенні костюмів під Кармен вони граціозно обскакували арену цирку, робили аллюри, а наприкінці — як ефектне завершення — сіли на передні коліна. Білі голуби символізують мир, в цьому спектаклі вони асоціювалися з паризькими бульварами під чарівні звуки знаменитого французького шансону.

  Відкривали прем`єру Адам і Єва. Саме такими були образи повітряного дуету Д. Макрової і О. Малого, де партнерка зваблювала чарівним яблуком. На висоті понад десятка метрів над землею. Цей номер удоїстоївся бронзи на цирковому фесті в Іспанії “Золотий слон” і срібла на фестивалі в китайському Джихаї.

  Загалом, програма дуже сильна своєю акробатичною складовою. Неабиякої складності піруети на моноциклі демострували А. Шкандибіна і  Д. Дудник, на роликах — В.Камишникова і Є. Ємельяненко. Номеру останнього дуету вже 10 років, але за цей час він досі не втратив свіжості й актуальності. Українські козаки-батутисти на довгій доріжці вистрибуввали запаморочливі піруети в кілька обертів. Вельми непрості й небезпечні трюки демонстрували на паралельних гойдалках акробати колективу Free Hearts — особливо, коли воднчас перстрибували на гойдалки сусідів. Створений лише позаторік квінтет вже підкрив глядачів Латинської Америки і Франції, де добре розуміються на цирку. 

  Завершувала пррограму ще одна лауреатка міжнародного фестивалю повітряна гімнастка Марія Шевченко. Торік вона була срібною призеркою імпрези в італійському місті Латина. Цього разу вона демонструвала свою неймовірну пластику на висоті 15 метрів. 

  Абсолютно гармонічним був музичний супровід. Якщо на попередній премєрі була майже повністю була сучасна музика, то цього разу діапаон був незрівняно ширше, але не менш динамічним. І шансон, і карменівські мотиви, італійське канцоне, американська класика і звичайно, українська автентика...  Музика не вщухала а ні на хвилину, чітко потрапяючи в унісон з номерами, що вказувало на високу майстерність музикантів. Варто зауважити, що музичний керівник оркестру Національного цирку Марк Рєзницький працює в установі вже півстоліття. На прес-конференції він з сумом зауважив, що артисти й музиканти дуже люблять популярність, оплески заповненого вщерть залу благодарними глядачами, що сьогодні неможливо в умовах пандемії. Але висловив перконаність, що незабаром недугу здолають і цирк, як завжди, буде заповнюватися вповну.

 Генеральний директор Владислав Корнієнко розповів, що сьогодні держава частково фінансує цирк  — переважно, на зарплату персоналу. Решта доводиться заробляти, це і продаж квитків, і підтримка УКФом, бартер. Артисти не шикують гонорарами, але, принаймні, робота є.... Бо в багатьох країнах зараз не до цирку. Збанкрутував знаменитий “Дю Солей”, в непевному стані перебуває легендарний монте-карлівський цирк. Тож, чимало наших артистів повернулися тимчасово на батьківщину, і можуть радувати вітчизняного симпатика цирку.

Сергій Бахін

«Усі шляхи ведуть до Риму»

(подорож Данте у пошуках Самості /Бога)

Авторка: Анастасія Колеснікова

Уся художня література зав’язана на подорожі. Починаючи від біблійної історії про Мойсея, який вів народ до кращого життя, античних мотивів про Одіссея, який повертається додому, Енея, який шукає собі новий, й закінчуючи усіма можливими варіаціями казок про подорож у далекі краї, на кшталт Смарагдового міста чи Ельдорадо. Навіть славнозвісний колобок прирікає себе на безкінечні мандри. Отож, всі художні герої рухаються, переміщаються, перелітають, перепливають – діють. Проходять ініціацію. 

Подорож не лише літературна категорія. Це категорія природно людська. Література пишеться людьми. А для людей звично вирушати в путь по гриби, золото чи по дівчину. Свідома спонука до подорожі у кожного різна, але несвідома мета завжди одна – щастя. А отже, гармонія. А отже, внутрішня примиренність. А отже, самовдоволеність. А отже, набуття «Самості»…

Поняття «Самості у межах вчення про колективне несвідоме  та архетипи Карла Юнга, позначає цілісність психіки, довершеність, своєрідний образ життєвої мети кожного з нас. Простими словами, «Самість» тотожна знаходженню справжнього Себе і досягненню вищої ступені самореалізації. 

Цей процес набуття «Самості» є кінцевою ланкою духовного розвитку людини і трансформацією особистості, яку Юнг назвав «індивідуацією». Індивідуація – шлях до себе, самоздійснення.  Індивідуація — процес, завдяки якому людина стає певною унікальною істотою, якою вона насправді і є. Здійснюючи себе, людина, однак, не стає «егоїстичною» у звичайному сенсі цього слова, але просто реалізує своєрідність своєї натури. 

На шляху досягнення своєї сутності людина мусить  поглянути у вічі своїй темній стороні – зіштовхнутися з архетипом Тіні, а також зняти із себе маску – розлучитися з архетипом Персони. Все, аби стати тим, ким має бути. Особистістю.

Поняття особистості зароджується вже у Середньовіччі. Хоча й тоді ще відчутна сильна залежність людини від Бога, у Данте людина постає унітарною особистістю, якій властиве самовладання. Християнський світогляд у нього мирно співіснує з індивідуальністю, і навіть вступає у зв'язок взаємозалежності. Своєю «божественною комедією» Данте висуває основні такі тези: перша: шлях до Істини, а отже, і до Бога, а отже, і до Раю, пролягає через пекло, друга: до Бога і до самого себе веде одна дорога, третя: щоб піднятися, треба обов’язково впасти. 

Про тотожність процесу індивідуації (пізнання, здобуття самого,становлення самим собою) із процесом осягнення істини (наближення до Бога, до Раю) говорить герой «Розбійників» Карл: «Я сам своє небо, я сам своє пекло». 

На момент початку своїх мандрів колами пекла, Данте перебуває у стані так званої інфляції – віддалення від себе. Те, що поет намагається одразу зібратися на пагорб, і в якусь мить  відмовляється вирушати в дорогу, запевняючи свого поводиря,що не гідний такої честі, свідчить і про те, що Данте страждає комплексом Йони. Тобто, він свідомо втікає від свого призначення. Зраджує самого себе, а отже, віддаляється від Бога. Зрада свого призначення завжди веде за собою покарання. Так, Лукаш з «Лісової пісні», піддавшись мирській суєті, так само зраджує своїй справжній сутності – митця, за що покараний – перетворений на вовкулаку. Одначе, згодом порятований коханою Мавкою. Данте так само рятує кохана. Вона просить в Бога за Данте, дати можливість поетові побачити Істину.  

Категорія темного лісу, яка символізує земну метушню, що відволікає людину від пошуків Бога і самого себе,  активізує архетип  Лабіринту, який закономірно зреалізовується тоді, коли постає необхідність вирішення певної ситуації. Перед такою якраз потребою постає Данте, який має чималий вантаж досвіду за плечима, дійшовши до певної межі, заплутався, загубився у житті і самому собі.

Данте заплутався у своєму житті і заблукав у темному лісі. Метафора темного лісу.

Бачимо як Данте спочатку намарно намагається залізти на пагорб, і як три тварини перешкоджають йому це зробити.  Кожна символ – гріха. Лев – гордині, рись – хтивості, вовчиця – користолюбства. Не можна не побувавши внизу, піднятися нагору. Щоб піднятися, треба впасти. Зустрітися із темною стороною своєї сутності, і всього людства. 

Водночас тут відбувається розрив з Персоною, Данте змушений зняти соціальну маску поета. У «розлученні з Персоною», як на мене, ключовою є зустріч із Вергілієм, так само поетом, хай і не приреченим на  пекельні муки, однак «символічно покараним».  В образі Вергілія також втілений архетип Трикстера, своєрідного двійника Данте. Він наче слугує за приклад того, що буває, коли надто покладатися на людський розум, і недооцінювати віру. 

Данте вирушає у подорож, аби відшукати істину, однак виявляється, що до Бога, і до себе, треба йти через пекло. Пекло активізує архетип Тіні. Данте змушений зануритися у внутрішнє пекло. Тінь не можна подолати, її треба сприйняти, з нею треба примиритися. 

Власне етап примирення настає у чистилищі, коли людина мусить пробачити собі свої недосконалості, аби рухатися далі. Людина мусить пробачити собі «людину». 

Чистилище – це місце оновлення. І недаремно саме тут, а не в пеклі зустрічаємо вогонь, символ очищення. Тут Данте доводиться збагнути свою обмеженість. Самотужки нічого не вдасться зробити – потрібен хтось інший. Свою самотність Данте усвідомлює, коли бачить, що Вергілій не кидає Тіні. Дантів шлях – це шлях не до індивідуального спасіння. Рятуючи себе, людина мусить рятувати інших.

У «Божественній комедії» утверджується думка про те, що істина відкритися може лише особистості. 

Щоб пізнати ціле, треба звернутися до окремого. І коли ціле – це, вочевидь, істина, то особистість – це її окрема складова. Ефект герметичного кола. 

Отже, особистість частина тієї єдиної колективної душі, про яку писав Толстой у своїх філософських трактатах. Однак, щоб осягнути істину, не треба відмовлятися від себе, навпаки, потрібно віднайти себе, аби разом із тим віднайти й інших.

Важливим моментом перед входження до Раю, є переплиття через річку Лету, яка допомагає людині забути вчинені нею гріхи. Цей образ є важливим у контексті «самопрощення», без якого неможливо рухатися далі. Щоправда, не всім вдається досягти Раю. Хтось залишається в чистилищі, як оті три пташки, згублені мимоволі дівочі душі у Тараса Шевченка. Хтось так і лишається не переродженим - як от Чіпка чи Кость Горобенко – хлопці свідомо загрузли у темряву, але так і не вибралися з неї. А хтось не зумів примиритися із власною Тінню, як от Доріан Грей.

Біблійний Мойсей веде свій народ крізь пустелю – пекло, аби дістатися «землі обітованої» - раю, однак на півдорозі він втрачає довіру до себе – отже, не проходить етап «чистилища»…

У земному Раю Данте супроводжує Беатріче, яка втілює архетип Аніми. Архетип Аніми являє собою неусвідомлену жіночу сутність чоловіка. Це його духовність. 

Беатріче, власне і була, музою Данте, уособленням прекрасної, світлої сторони поетової душі. 

Образ сяючої зорі – образ вічного прагнення. І свідчення того, що шлях до Бога – постійний рух. Дивитися на зорі – значить водночас розуміти велич божественного творіння і людську мізерність, яка  одначе, розчиняється, коли людина починає вірити у цю велич. 

Щоб піднятися, треба впасти. Взагалі-то риторична теза. Тут варто згадати, що наймилішою з овечого стада Богові була саме заблукана овечка. І про те, що світла не існує без темряви. І хіба знали люди, що таке добро, коли б не було зла? 

У пошуках Атамани подорожує герой гессівської притчі про Сідхартху. Шлях Сідхартхи, так само як і Данте, веде до одного й того самого – Бога, істини, Раю (раю внутрішнього, звісно, що про нього говорив розбійник Карл), Самості. Однак, коли Данте, який переживає душевну кризу, із мішком досвіду за плечима, вимушено і навіть примусово вирушає у цей путь – зіткнення із власною Тінню, а заразом із усім темним боком людини, Сідхартха від початку розуміє, що йому не здобути Атмани і святості, не набувши досвіду бути людиною. 

Отже, «здобування досвіду», «падіння», «пекло», «пізнання людської природи» - необхідні умови для осягнення істини. 

Чи можливо досягти кінця? Хтось знаходить істину, хтось потрапляє до рота хитрій лисиці, хтось залишається посеред шляху. Усіх об’єднує дія. Чи не найголовніше слово, сказане Данте про Бога. Бог змушує людину рухатися, діяти. Бог не передбачає для нас фінішу. 

Людина вирушає у подорож не заради того, щоб досягти іншого берега, а заради самого блукання хвилями розбурханого моря. Заради самої подорожі. Заради самого руху. Бо рух – життя. Життя – істина. Істина – Бог. Бог – це «Я».

Список використаних джерел:

Данте. Божественна комедія. – Харків: Фоліо, 2006.

Рошко М. Подорож головного героя як ініціація у "Божественній комедії" Данте Аліг’єрі та "Маленькому принці" Антуана де Сент-Екзюпері  // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія : Філологія. Соціальні комунікації. - 2014. - Вип. 2. - С. 84-89. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvuufilol_2014_2_17

Юнг Карл Густав Душа и миф : Шесть архетипов / Юнг Карл Густав. – Київ : Гос. б-ка Украины для юношества, 1996. – 384с. – (Бестселлеры психологии). – ISBN 5-7707-8958-1

Kirkpatrick, R. (2004). Dante: The Divine Comedy, Student’s Guide, Cambridge.

https://histograf.ru/art/content-80/

Життя в стилі еко

Авторка: Анна Слезіна

Тема екології зараз як ніколи актуальна.

Люди хочуть жити в гарному та чистому середовищі. 

А що для цього потрібно? Правильно, робити його кращим.

Насамперед, не смітити та з повагою ставитися до природи.

Протягом усіх минулих років питання забезпечення екологічної безпеки в Україні багато декларувалося, але реально не вирішувалося на рівні держави. Скрізь можна спостерігати одну й ту саму тенденцію – екологічні проблеми накопичуються та консервуються. 

Транспорт належить до головних забруднювачів атмосферного повітря, водоймищ і ґрунтів. Відбувається деградація екосистем під впливом транспортних забруднень, вкрай інтенсивно на урбанізованих територіях. Гостро стоїть проблема утилізації та переробки відходів, що з’являються за використання транспортних засобів. На потреби транспорту споживаються природні ресурси. Викиди автомобілів містять понад 200 хімічних сполук-продуктів згорання палива, більшість із яких токсичні.

Не менш небезпечним забруднювачем оточуючого середовища є промислові відходи. Як свідчать статистичні дані, приблизно 80% всіх шкідливих викидів у повітря - наслідок енергетичних процесів (добування, переробка й використання енергоресурсів).

Основними негативними наслідками сільськогосподарської діяльності людини є збідніння та виснаження родючих українських чорноземів, промислове забруднення ґрунтів, застосування азотних і нітратних мінеральних добрив. 

Всі вищезазначенні чинники згубно впливають на екологічну ситуацію в Україні й викликають такі негативні наслідки, як парниковий ефект, кислотні дощі, руйнування озонового шару. За умов подальшого зберігання подібного стану речей нашій країні загрожує екологічна катастрофа. 

Бодлер – штучний, чужий і злий

 

Автор: Анастасія Колесникова

«Я не люблю уверенности сытой,Уж лучше пусть откажут тормоза!»

В. Висоцький. 

Коли мова заходить за Бодлера і його творчість, на думку спадає завчений ще зі шкільних років театральний «конфлікт» Станіславського і Курбаса. Конфлікт, якого насправді, не було. Просто різні бачення мистецтва. «Виймати» із себе божевільного, чи прикидатися ним?

Підхід «Станіславського» видається більш «людяним», апелює до почуття. А підхід Курбаса – штучним, апелює до розуму. Для першого мистецтво – це метафізика, для другого – ремесло.

Існує тенденція називати творчість Бодлера «штучною». Бо для нього поезія – не засіб самовираження. Це не власне «я». Вона не сповнена по вінця ліричними почуттями, у ній немає особистісного. Це творення краси, мистецтва. Виписати душу може кожен, а схвилювати іншу – ні. 

 Слідуючи за Едгаром По, Бодлер сприймає «робленість, продуманість поезії», незалежність від натхнення чи «чутливості серця».  На перше місце виходить не людина з її переживаннями, а індивідуальність з її «розумним» стражданням.  

У цьому контексті можна говорити і про «смерть автора» у Бодлера, улюблену метафору структуралізму. Справді, поет наче з усіх сил намагається зникнути, позбавивши свій твір будь-яких відбитків людського. І у той же час, за словами Жана Батая,  «Бодлер – людина, яка ніколи про себе не забуває». Він наче спостерігає за своїм сприйняттям об’єктів та речей. 

Як на мене, творчість ніколи не може бути до кінця «об’єктивною» . Безумовно, митець не пише про ті речі, які його не цікавлять чи не зачіпають. Отже, обов’язково конфлікти і мотиви йдуть із глибин «стривоженої душі». Коли на рівні емоцій автора не має, коли здається, що творить лише самий розум, він прозирає крізь тематичний і конфліктний рівень. Та й сам поет у листі до нотаріуса Анселло зізнавався: «Чи треба Вам говорити... що в цю жорстоку книгу я вклав усе своє серце, усю свою ніжність, усю свою релігію (вивернуту), усю свою ненависть? Правда, я напишу протилежне, поклянуся великими богами, що це книга чистого мистецтва, удавання, фіглярства, але я збрешу, як ярмарковий шарлатан».

Окрім власне творчості, славу «штучної», «бездуховної», «механічної» заробила і сама людина бодлерового дендизму. 

Однак, я вважаю, що ця концепція людини не має нічого спільного із концепцією робота. 

Денді – не робот. Денді – людина, яка працює над собою. І сама «штучність» не  тотожна механічності. Якраз, навпаки, вона означає відхід від первинного, природного, тілесного у бік духовного. 

Бодлер і його «ненависть» до праці.   Бодлер в «оголеному серці» писав: «В будь-якій діяльності є щось огидне».  І в той же час основою його світогляду не лише поетичного, але й життєвого виявляється саме праця. Поезія Бодлера твориться працею. Недаремно, його улюбленим письменником був Едгар По, який у своїх естетичних трактатах продукує думку про «робленість поезії». І сам Бодлер,так само як і американський колега, надавав перевагу шліфуванню вже написаного вірша хапанню за написання нового. Отже, поетичний метод Бодлера – метод праці, метод ретельного і невсипущого вдосконалення,і зовсім не творення в єдиному пориві.

Треба розмежувати розуміння поетом «діяльності» і «праці». Неприйнятна для денді діяльність – все, що лежить поза самою людиною. Праця – це те, що перетворює людину. 

Денді – люди, які працюють із собою. І цей вид праці набагато важчий за будь-яку діяльність. Ліпити з себе ідеальну, досконалу людину із природи, як даності – суть Бодлерового мистецтва.

Загалом самовдосконалення Бодлер розглядає як рушій людського прогресу, хоча саму віру у прогрес людства він називає доктриною ледарів. Людина не повинна рухатися у натовпі, вона має рухатися самостійно. «Не може бути істинного прогресу, який би не полягав би у самій людині і не здійснювався б нею самою». 

Бодлеровий дендизм - не про штучність, у тому розумінні, в якому найчастіше нами сприймається це слово. Це про працю, величезну працю над собою. Прагнення досконалості. Ідеалу. Бога. Якщо Бог – це штучність, якщо Бог – це механізм, тоді так, можна сказати, що людина, на думку Бодлера,  має прагнути цієї штучності…

Поет, який цурається близькості. У його творах завжди відчувається дистанція між автором і читачем. Бодлер залишається невловимим, навіть попри очевидну експресію заховану чи не в кожному поетичному рядку. Він показує світ таким, яким бачить, однак приховує те, як «переживає» цей світ. Його страждання, незважаючи на діонісійське свавілля у текстах, залишається витримано аполонічними, статичними. Однак ефект «відчуження», «відсторонення» не лише наслідок слідування «античуттєвій» естетиці Едгара По. Гадаю: власне життя, непрості і болючі стосунки із родиною зробили з Бодлера «чужинця». Породило його огиду до людської природи, яка в свою чергу вилилася у філософію індивідуалізму, глибоко замкнутого. Філософія, яка обирає самотність: «Людина хоче бути вдвох. Геній хоче бути самотнім». Поет наче зрікається для себе усього людського – у тому числі і любові, рисі властивій звичайній  людині: «Всяка любов – проституція»; «Коханці проституток, знаю – /Ви безтурботно живите, /А я поламаний за те, /Що в небі хмари обіймаю». 

Ще одна заувага: Бодлер навчився перетворювати свої страждання на мистецтво, емоцію на розумне, природне на штучне. Таким чином, пишучи про Зло в людині і навколо неї, він поетизує, «оштучнює» реальний світ, цим самим даючи йому право бути визнаним, хоча б у закарбованим мистецьким пензлем. 

 Ренесанс - Контренесанс. Відверте заперечення людської природи, точніше її цілковите визнання і осягнення – і як наслідок спроба подолання – має спільну нитку із  бароковою естетикою, її скепсисом. І водночас творчість Бодлера видається антропологічною, тобто центрованою, а рух до центру характерний для  епохи Ренесансу. У центрі поетичного доробку опиняється саме недосконала людина, сплін і зло земного світу. Бодлер поетизує звичайну людину!? Трапляється щось на кшталт визнання через заперечення.

Каїн чи Авель? Зло чи добро? Надлюдина. Розглядаючи творчість поета крізь призму дихотомії «зла і добра», натрапляємо на парадокс. Традиційно, «добро» – це завжди рамки. Коли існують уявлення про те, що таке «правильно», «правда», «душа», то мають існувати і межі, перетнувши які опиняєшся на стороні «неправильного». «брехливого», «тілесного». Демон – це, насправді, ангел, що впав, бо загордився. Зла як такого не існує. Зло – відхилення від Добра. Отже, добро – норма, а зло – виняток.  Сартр писав, що «аби викликати запаморочення, свобода повинна обрати безкінечну неправоту. Лише тоді вона буде чимось одиничним у цілому всесвіті, цілком залучена в Добро; але щоб бути у змозі кинутися у Зло, свободі потрібно повністю примикати до Добра, підтримувати та укріпляти його». 

«Добро»  - завжди обмеження, а зло – це бунт проти вимушеної доброчесності. Добро – несвобода, а зло – боротьба із нею.

Що ж у  Бодлера? Для початку зазначимо, що поетова своєрідна релігія – гностицизм. За цією філософією, земний світ – нижчий, , недосконалий, а Бог – істота надсвітова. Вони протиставляються у автора як «сплін» та «ідеал». 

Розуміння «зла» у Бодлера виявляється нетрадиційним, бо зло трактується ним як щось загальне, колективне, а добро – особливе, виняткове. В «Оголеному серці» поет пише: «Зло творять без докладання зусиль, природно, закономірно; тоді як добро завжди є плодом певного вміння»; «Пригадайте та проаналізуйте все те, що е природним, усі дії та бажання чисто природної людини, й ви натрапите лише на жахливі речі. Все прекрасне й шляхетне є плодом розуму й розрахунку. Потяг до злочину, який людська тварина вбирає в себе ще в материнській утробі, є цілком природним. Натомість чеснота є цілковито штучною, надприродною». 

«Виняткове добро» - привілегія так само «виняткової», «штучної» людини – особистості, усамітненого героя з класу «великих», який протистоїть звичайним людям.  

Виходить, що намагаючись утвердити добро, Бодлер обирає зло. Цей вибір яскраво демонструється у поезії «Каїн та Авель», де поет шляхом нагнітання, спочатку уславляючи рід Авеля і засуджуючи плем’я Каїна, зрештою, рокірує їх. «Блаженний Авель», добрий Авель – представник нижчого світу, звичайний пристосуванець, чи то б пак з розряду «корисних людей» - вдоволених і дуже діяльних: «Авеля плем'я, падло із жиру, / Здохнеш — землю угноїш хоч раз!». Чи не правда, тут є щось від Родіонівської теорії про людей тремтячих? 

До речі, згадуються й слова із пісні російського барда про ситу впевненість, перевагу над якою автор віддає смерті.

«Злий» і «проклятий Каїн», який бунтує проти добра, натомість у автора знаходить симпатію, що, зрештою, визначає за його родом майбутнє. І воно полягає у тому, щоб скинути Бога… 

За Батаєм, Бодлер обирає Бога, щоб ще більше належати Сатані. Сатана – земний Бог, а Бог – небесний Сатана. 

У Бодлера «добра» і «зла» як моральних категорій немає зовсім.  У нього зло – низ, коли хочете, екзистенція,  «добро» - потяг до вищого, який має позаморальну природу – есенцію. 

Бодлер у прагненні вічної свободи.  Бодлер, насправді, сповідував екзистенціалізм. Філософія «денді» - філософія екзистенції. Екзистенції відповідальності. Існування передує сутності. Цей світ може подарувати єдине – і це життя, ким бути – вирішує кожен сам. Поетів вибір бути «великою людиною». Такий вибір – вибір сміливців. І зрозуміло, не кожен наважиться його зробити. Саме тому в щоденнику Бодлер писав: «Нації породжують великих людей лише всупереч самому собі. Велика людина – переможець власної нації». Штучна людина, певною мірою,  – це надлюдина. Той самий тип, який возвеличував Ніцше, що у свою чергу перебував під впливом творчості Бодлером. Чи не поезія нашого героя дала поштовх народженню концепції сильної людини?

Бодлер прагне свободи. Права творити самого себе, і не залежати ні від умов, ні обставин, ні генетики. Але від власних внутрішньо-зовнішніх зусиль. У поета  немає традиційного бунту свободи. Він вільний, визнаючи залежність від природи, і в той же час вірячи у людську здатність, якщо не подолати її, то принаймні мінімізувати.

Бодлер у пошуках істини. «Штучна людина» Бодлера – одна зі стежок, яка веде до Бога.  Під Богом мною розуміється образ тої не до кінця усвідомлюваної точки, до якої завжди прагне дістатися людина. Точки, яка тотожна поняттю «істини», «добра» і прагненню «щастя», «гармонії», «спокою». Великого примирення. Філософія людської думки щодо його досягнення запропонувала два шляхи, які б я назвала: «поверненням додому» і «рухом уперед». І якщо рух уперед – це індивідуалізація, то повернення до «спільного дому» - це щось на кшталт «духовного» соціалізму. Коли «повернення» - це про колову подорож Одіссея, про колективне несвідоме Юнга і колективну душу Толстого, то у випадку «руху уперед» -  точка прибуття не повинна збігатися із точкою відліку. Неповернення до загального знаменника, природи чи лона Великої матері, а навпаки посилена індивідуалізація і подолання природного у собі. Апофеозом «руху уперед» якраз є «штучна людина» - денді.   «Бути великою людиною і святим перед самим собою» - так писав про своє життєву мету поет. За Юнгом, це прагнення Самості. Як Данте спускається в Пекло, так і Бодлер стикається зі «злом земним» щоб визнати  тіньову сторону людського: «У кожній людині завжди живі два прагнення: одне до Бога, інше – до Сатани…». 

Не примирившись із власними недосконалостями, що їх природи плодить наче квітки, відбутися самому неможливо. І якщо Данте примиряється – його подорож включає етап Чистилища – прощення самому собі. То Бодлер, хоч і визнає  залишається непримиренним. І коли пекло – це земний світ, рай – надсвітова сфера, то чистилище – власне його непримиренність. Через це, певно,усе життя поет наче завис між небом і землею. 

Тож, штучність людини Бодлера - у її непримиренності із власними недосконалостями. Він визнає їх, але жодних компромісів не приймає…

Хоча ліричного героя Бодлера нам важко відчути, між ним і нами залишається якась дистанція, прірва у той самий світ, змальований у поетових текстах. Бодлер замкнутий, недосяжний. І спілкування із ним неможливе на рівні емоцій, проростає на глибшому і вищому рівні – рівні думки. І коли все-таки бачити людину – як істоту, що рухається до горизонту, а її далека мрія – це зорі, що світили усю Дантову подорож між Пеклом та Раєм, коли визначальним для характеристики людського вважати таки дух, то можна побачити і Бодлерову людину. Яка підіймається горою, аби сягнути небесної блакиті і розчинитися в ній. Не стати небом – бо це означає позбутися індивідуальності, яка – безсмертя. 

А стати хмарою, тою самою, яку, долаючи межі між світами, обіймав Бодлер, самотній і водночас гордий із того, що він у цій любові винятковий. 

Список використаних джерел:

Батай. Жорж. Б28. Литература и Зло / Пер. с фр. и коммент. Н.В. Бунтман и. Е.Г. Домогацкой, предисл. Н.В. Бунтман. - М.: Изд-во МГУ,. 1994.- 166 с.

Бодлер Шарль, Вальтер Беньямін

Паризький сплін. Есе / Шарль Бодлер, Вальтер Беньямін; пер. з фр. та нім. Романа Осадчука — Київ : Комубук, 2017.— 368 с.

Шарль Бодлер. Щоденники http://bodlers.ru/Moe-obnazhennoe-serdce-1.html

https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=2257

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B8_%D0%B7%D0%BB%D0%B0

Екологічний “цирк” як цирк нової генерації

Вперше на моїй пам`яті програма була без звірів. Тобто, у новій програмі цирку, яку на початку лютого презентували широкому загалу, не було відділення із тваринами. Більш того, вперше зайшов у цирк і не було навіть натяку на запах перебування тварин у будівлі куполу. Як пояснив генеральний директор Національного цирку Владислав Корнієнко, тенденція відмови від тварин у циркових виставах спостерігається у Європі. Втім, ми ще від цього не відмовляємося...

  Повертаючись до вистави, її теперішня тематика дуже актуальна. Екологія, екологічна безпека у всіх її проявах. І назва вистави відповідна — Ecolibrum, де в ігровій та розважальній формі розкриваються сучасні й екологічні проблеми. Байдужість людства ставить їх на межу екологічної катастрофи, владарюють Сміттєвий король та королева, а у спектаклі все це підкреслюється сотнями розкиданих пакетів по всій арені й глядацьким місцям. Але землян рятують дружелюбні інопланетяни, які відкривають людям очі на загрозу, і не без їхніх зусиль вдається врятувати Землю від лиха, що насувалося. Земля знову зелена.

  Більшість часу на арені знаменита четвірка клоунів Mimirichi, які раз за разом маніпулюють сміттям з пакетів, розкиданим по арені, створюючи веселі сценки. Це все у перерві між традиційними номерами, на чому цирк, власне, і стоїть. Одними з перших виринають у просторі трійка повітряних гімнасток на корд-де-воланах і кільцях.  Традиційні запаморочливі трюки на відстані десятка метрів над землею. Під освітлення дуже ефектне виконання дівчатами складних комбінацій.

 Жонглер Денис Кабачний в різних позах — стоячи, лежачи маніпулює мячами; особливо вражає його вміння сконцетруватися водночас на сімох літаючих кульках. Силова жонглерка Вікторія Ільченко особливо запам`яталася, коли зубами змогла витягнути автомобіль на арену, а потім витримати під його вагою ще й кілька непростих секунд. Тут треба віддати належне асистентам дівчини, які чітко спрацювали з дошкою, на яку заїхав автомобіль і яку утримувала ногами Вікторія.  

 Трійка акробатів на батуті під керівництвом Павла Оцупка виконала дуже непрості комбінації, злітаючи до десятків метрів вгору,демонструючи синхроність виконання, особливо останній трюк. Команда на гумових балонах під керівництвом Олега Рибченка, вдягнених під байкерів, робила дуже непрості вправи з підстрибування й перегортання. Особливо непросто було перестрибнути через себе з балоном і утриматися на сплетених руках керівника з його напарником. І при цьому не вилетіти. Парний еквілібр-каучук струнких Ангеліни Федорко і Олександри Чалої грають дуже ніжну виставу зародження життя. Відточена пластика рухів, неймовірні звороти тіла, особливо у парному виконанні заворожує не тільки глядачів, а й навіть працівників цирку, які усякого надивилися. Квартет клоунів особливо представляти не треба, вони вже 20 років на арені й за цей час побували у 45 країнах світу. Вони не тільки беурть участь у циркових виставах, а й часті гості в турнірах з художньої гімнастики на кубок Дерюгіних. 

   Після вистави Корніенко розповів, що це вже 4 прем`єра (яка готувалася рік)  цьогорічного циркового сезону. Який, до речі, ювілейний — 60-й. І стільки ж виповнюється приміщенню цирку (колишнє було розташоване на місці кінотеатру “Україна”). З минулого березня цирк через карантин довгий час був закритий, і ось лише нещодавно повернувся до своєї діяльності. При цьому, директор не забуває про обмеження — відстань між глядачами має бути 1,5 метри, тож не дивно, що глядацький зал не може бути заповненим вщерть. Небезпека — насамперед. Тим більше, що найулюбленіший глядач цирку — діти. 

  Найближчими днями відбудеться ще одна прем`єра. Цього разу із тваринами. Цікаво,  що на сьогодні київський цирк залишився єдиним з державних, в якого на балансі звірі. Тож, їх треба годувати, слідкувати за ними, щоб вони не хворіли. Держава частково дотує цирк (близько 60%, які йдуть на зарплатню персоналу), а ось на решту функцій треба заробляти — за рахунок квитків, щось по бартеру. Як зауважив Корнієнко, вдалося налагодити успішну співпрацю з Українським культурним фондом, і за рахунок нажданим УКФ вдалося збалансувати фінансову ситуації в установі.

Сергій Бахін

"Ми у відповіді за тих, кого приручили!"

Автор: Анна Слезіна

У цих словах закладений величезний сенс! Адже тварини потребують нашої опіки. Візьмемо, наприклад, домашнього собаку. Тварина не зможе вижити сама без господаря, свого друга.

Їй потрібен наставник, вожак, якого вона буде слухатися та захищати за потреби.

Господар для собаки – це все його життя! В очах песика людина, яка дає йому їжу, притулок і любов – це Бог! Прогулянки та ігри – це ще одна необхідна річ для собаки!

Всі знають, як люблять ці тварини бувати на свіжому повітрі! З них можна і треба брати приклад! Адже прогулянки ще нікому ніколи не завадили!

Насправді допомагати тваринам не так вже й складно. 

По-перше, відвідуйте притулки для тварин. 

Візьміть із собою корм для тварин та пригостіть чотирилапих мешканців притулку. Пограйте з ними. Тварини вони, як люди. Їм теж потрібна увага та турбота! 

Ви не уявляєте, що відчуває собака у притулку. Песик сумує без господарів. Він не відчуває тепла. Не розуміє сенсу свого існування. Проте, коли приходить людина, настрій собаки відразу змінюється. Він починає радіти та весело махати хвостиком! Його очі світяться радістю та надією.

Не дарма кажуть, що найвіданніші собаки живуть у притулках.

По-друге, підгодовуйте безхатніх тварин.

Вони будуть вам дуже вдячні.

Їжа для тварин означає любов та піклування. 

По-третє, допоможіть знайти тваринам новий дім.

Вуличних собак та котів можна знайти майже в кожному дворі. Вам шкода нещасних тваринок і ви хочете знайти для них новий дім? Насамперед відведіть тварину на огляд до ветеринара.

Не можете взяти її на кілька днів на перетримку? За окрему плату нового друга можна залишити в клініці. За цей час опублікуйте повідомлення про пошук господаря у групах, що спеціалізуються на прилаштуванні тварин.

По-четверте, станьте волонтером.

У притулках відчувається гостра нестача працівників, тому волонтерство – це гарний варіант.

Так ви познайомитеся ближче з тваринками та будете допомагати піклуватися про них.

По-п'яте, візьміть тварину на тимчасову перетримку.

Притулки, на жаль, не можуть вмістити всіх тварин.

Тож поки волонтери шукають нових господарів, можете взяти цуцика або кошеня до себе на тимчасову перетримку.

І нарешті, допомагайте поширювати інформацію про зоозахисні організації.

Розповідайте у соцмережах про громадські ініціативи, запрошуйте друзів на марші за права тварин.

Так ви зможете зібрати свою команду зоозахисників!

І пам'ятайте головне: тільки від нас залежить доля тварин!

Ретроперспектива Києва в роботах вуличного фотографа

Прогулюючись тихою вуличкою Лаврською в Києві, погляд безсумнівно торкнеться музею сучасного мистецтва - Мистецького арсеналу. За прозорими дверима бачимо м'який теплий колір та безліч чорно-білих фотографій. Зайдемо всередину, щоб подивитися.  Сьогодні музей наповнений не просто знімками, тут скоріше представлена ​​ціла епоха в форматі фотографій. Автор - український фотограф Олександр Ранчуков або, як його ще називають, «літописець України часів пізнього СРСР». В його об'єктив потрапляли різноманітні архітектурні об'єкти та міські простори, завдяки чому він отримав визнання в академічних колах, але широкий загал фотограф зацікавив ще й своїм баченням так званої «радянської людини». Уявлення фотографа про неї разюче відрізнялося від того, що ми могли бачити, наприклад, на пропагандистських плакатах тієї епохи. Люди на знімках Ранчукова природні, живі, усміхнені або серйозні, але всі виглядають вийнятково сумними. Може, це нам так тільки здається, тому що автор використовував чорно-білу плівку, а вона зі свого боку надала знімкам якогось драматизму. Або ж дійсно, на порозі розвалу Радянського Союзу, в тих умовах, люди відчували себе нещасними, а фотографу залишалось лише бути мовчазним спостерігачем, який з документальною точністю, неупереджено хотів донести цю історію нам. Молодим хлопцям і дівчатам, які не застали того періоду, доводиться тільки гадати про думки «радянської людини» і вдивлятися в фотороботи Ранчукова, радісно впізнаючи рідні вулиці Києва. -«О, глянь, невже це Хрещатик?» -звертається відвідувачка виставки до свого друга. - «Так! У 1988 році. Дивись, тут підписано » - відповідає хлопець й тицяє пальцем у крихітні цифри над фотографією.  Цікавим є ще й підхід Олександра Ранчукова до своєї роботи. Люди мистецтва зазвичай представляються нам хаотичними, збірний образ творця – це, зазвичай, зосереджена над своїм творінням людина в якомусь безладі. Але фотоархів, наданий галереї донькою фотографа Клавдією Дімідовою-Ранчуковою, відрізняється своєю структурованістю. Ранчуков кожен свій знімок підписував, а потім сортував по конвертах, які пізніше також позначав: «дата, місце, що зображено». Майстерність, любов і скрупульозне ставлення до своєї роботи - мабуть, це ті фактори, які виділили фотографа серед сотні інших, й тепер ми маємо змогу зайти в Мистецький арсенал, щоб поглянути на ретроперспективу Києва. Мирослава Коваленко