Кето дієта: для чого вона потрібна?

Авторка: Дар'я Венту

 Виснажливе голодування - перше, що приходить у голову, коли чуеється слово «дієта».

  Існує багато різних типів дієт, але не всі вони принесуть користь вашому організму. Не всі, але кето(кетогенна) дієта може.

 Раніше такий раціон активно використовували при лікуванні деяких хвороб. Тепер вона допомагає швидко позбавитись зайвої ваги та просто оздоровити організм оточуючих.

 Діє вона за таким принципом: виключення з раціону або зведення до мінімуму продуктів, у яких містяться вуглеводи, тобто глюкоза та кетогени, що призводить до вимушеного використання організмом жирів та кето-тіл.

 Тобто, організм позбавляється відкладених неякісних жирів, через відсутність звичних, швидких цукрів, які ми зазвичай споживаємо, коли голодні.

 Що ж можна їсти, дотримуючись даної дієти?

⁃ яйця;

⁃ м’ясо та риба;

⁃ жирні молочні продукти без цукру;

⁃ зелені овочі та приправи деякі види фруктів (наприклад, полуниця, малина, лимон);

⁃ натуральні рослинні та животні жири;

⁃ горіхи, насіння.

Що ж заборонено додавати до раціону?

⁃ крохмальні овочі (такі як кукурудза або картопля);

⁃ будь-яка випічка з борошна;

⁃ алкоголь;

⁃ транс-жири;

⁃ солодощі.

  Як ми бачимо, все не так і погано! Достатньо багато різноманітних продуктів, навіть молочні дозволяються. Також можна їсти натуральні горіхові пасти або несолодкі батончики з сахарозамінниками (стевія).

 Дана дієта може допомогти деяким людям, які потребують зниження ваги або покращення метаболізму. Відзначають також покращення настрою та зовнішнього вигляду шкіри, зменшення висипань та нормалізація рівня гормонів

 АЛЕ, звичайно існують в протипоказання.

 Це і вагітність і цукровий діабет першого типу і замала маса тіла та інші, тому перед початком варто проконсультуватись з лікарем. Задля покращення а не погіршення власного здоров’я та якості життя.

Діамант душі. Чому варто цінувати себе і як це розвинути?

Авторка: Олеся Заболотня

 «Привіт, малий я, ти був такий щасливий у дитинстві, заздрю тобі. Зараз все інакше. Булінг, через який ти не можеш спокійно ходити до школи. Кохана людина вважає тебе нікчемою, а від батьків постійна критика. Ненавиджу себе», - можливо не кожен, але більшість думали про це. А є й такі люди, які досі так вважають. При цьому та маленька дитинка у середині кожного з нас не розуміє, що відбувається. Чому життєрадісність раптово зникла, де поділася вся любов? Питання самоцінності турбувало багатьох людей, і цей запит у топі проблем, із яким звертаються до психологів. Що ж робити з цим і чому взагалі ми перестаємо любити себе?
Проведемо невеличкий експеримент. Уявіть ситуацію, що у вас є діамант, і ви якось вирішуєте віднести його до ювеліра, щоб зробити прикрасу. По дорозі ваш дорогоцінний камінь падає в багнюку.  Ваші наступні дії? Звичайно, що більшість підніме його, витре гарненько та помиє, а за потреби залишки вичистить майстер, як це лишити діамант у такому стані? З цінністю речей тоді все добре. А як тоді ви ставитесь до себе у подібних ситуаціях? Добре, коли людина вчиняє так само, як і з діамантом. Але ж є ті, які лишають себе у цій «багнюці», продовжують терпіти знущання з себе та не намагаються щось виправити. У таких ситуаціях більшість орієнтується не на себе, а на присвоєну нам ціну. Якщо згадати випадок із діамантом, то суспільство почне казати, що його треба почистити, а коли подібне стається із людиною – осуд. Якийсь парадокс виходить. Але під впливом суспільства переконуємось у тому, що ми – це те, що говорять про нас. Не важливо те, що кожен про себе думає, а те, що вважає оточення.

 Та не варто плутати самооцінку та самоцінність. Якщо простими словами, то самоцінність – це основа, самоцінність – це хребет, безумовне прийняття себе, незалежно від зовнішніх факторів. Самооцінка має соціальний відтінок, тоді як самоцінність — внутрішня любов себе, визнання власної унікальності. Низька самооцінка створює проблеми у спілкуванні та формуванні своїх бажань. Самоцінність — стабільна і непохитна, навіть через зауваження чи жарти на вашу адресу. Також не треба думати, що якщо ви почнете цінувати себе, то станете егоїстами. Але це різні речі. В основі егоїзму - надмірна тривожність і страх несприйняття іншими. Адже в глибині душі така людина впевнена, що любити її немає за що. Але вона гостро потребує визнання, тому намагається зовнішніми ефектами підкреслити власну значущість.

  Певно, у багатьох були ситуації, коли вас змушували робити те, що ви не хочете, наприклад, у дитинстві робити домашнє завдання, проте хотілось у той момент погуляти на вулиці. Звичайно, таким чином батьки хотіли навчити нас виконувати свої обов’язки, адже без них у дорослому житті ніяк. Але потрібно при цьому не забувати про себе. Якщо працівник сидить до ночі, постійно заганяє себе – від нього не буде толку. Натомість потрібно знаходити баланс: не брати на себе зайві обов’язки, вчасно лягати спати, відпочивати після роботи. Це банальний приклад самоцінності.

 Як же тоді розвинути це? Ось деякі поради психологів:

Самопізнання

 Проаналізуйте свої слабкі та сильні сторони, цінності, переконання – усе, що допоможе вам дізнатися про самого себе більше. Можна кожного вечора рефлексувати або вести щоденник думок.

Позитивне мислення

 Згадали як рідні казали: «думки матеріальні»? Це саме про те. Замість того, щоб сказати самому собі в голові: «я не зможу», «я нездара», варто промовляти собі «я спробую», «я можу цьому навчитись».

Самопідтвердження

 Багатьом людям не вистачає теплих слів підтримки від найближчих, і це чудово, якщо ви їх отримуєте. Але, перш за все, потрібно робити це самостійно. Якщо не вірити самому, то інші не допоможуть.

Догляд за собою

 Банально, але це насправді так і є. Як вже було зазначено вище: здоровий сон, харчування, відпочинок – типовий вияв самоцінності.

Прийняття помилок

 Наше життя можна порівняти з фортепіано: білі клавіші – хороші моменти, чорні – погані. Але, якщо щось прибрати, то не буде повноцінної мелодії.

 Кожен із нас цінний, тому не нехтуйте собою. Навіть якщо хтось не бачить у вас діамант, то ви повинні бути ним, перш за все, для самих себе.

Гендерна рівність для всіх

 

Авторка: Аліна Музира

 Сьогодні ми поговоримо про тему, яка завжди актуальна – гендерна рівність.

   Чесно кажучи, я боялася торкатися цієї теми. Я переживала, що можу неправильно сформулювати свою думку, і буду звучати або занадто радикально, або несправедливо по відношенню до когось.

   Але я усвідомила, що гендерна рівність – це не лише питання жінок, це стосується всього суспільства. Міф про матріархат шкодить, а патріархат невигідний самим чоловікам.

   Нам просто потрібно жити і сприймати одне одного в першу чергу як людей.

   Оцінювати перш за все людські якості та досягнення, а не ділити одне одного на: "ну вона дівчинка, це нормально", "ну він хлопчик, йому можна";

   Гендерна рівність – це основоположний принцип демократичного суспільства, який гарантує однакові права та можливості для чоловіків та жінок у всіх сферах життя.

   Гендерні стереотипи – це стійкі уявлення про те, якими повинні бути, та як поводитися людям залежно від статі (чоловіки та жінки). Ці стереотипи формують сприйняття гендерних ролей, можливостей та обов'язків у суспільстві. Ось деякі приклади гендерних стереотипів, які шкодять суспільству:

- Роль жінки в сім’ї: Стереотипи, що приписують жінкам виключну відповідальність за домашні обов’язки, догляд за дітьми та приготування їжі.

- Професійні стереотипи: Переконання, що деякі професії підходять лише для чоловіків або жінок. Наприклад, уявлення, що інженерство — це чоловіча справа, а медсестринство — жіноча.

- Зовнішність і краса: Стереотипи, що пов’язують жіночу цінність з її зовнішнім виглядом, віком та фізичною привабливістю.

- Сексуальні ролі: Уявлення про те, як повинні поводитися чоловіки та жінки в сексуальних відносинах, що може призводити до сексизму та об’єктивації.

- Роль батька: Стереотипи, що обмежують батьківську роль чоловіків лише до фінансового забезпечення сім’ї, ігноруючи їхню роль у вихованні дітей.

   Ці стереотипи формуються віками та закріплюються на підсвідомому культурному рівні. Для досягнення справедливого суспільства важливо визнавати та подолати ці уявлення.

   Життя в Радянському Союзі формувало унікальний гендерний міф. З одного боку, існувала радянська супер-жінка, яка активно брала участь у будівництві комунізму. Вона працювала нарівні з чоловіками, демонструючи свою рівноправність. З іншого боку, від жінки очікували, що вона буде мамою і домогосподаркою.

   Материнство визнавалося важливим, але воно не вважалося пріоритетом.

   Держава брала на себе обов'язок з догляду за дітьми, забезпечуючи дитячі садки, школи та гуртки. Радянська пропаганда позиціонувала радянську жінку як найрівноправнішу на планеті, протиставляючи її "скаженим феміністкам" з західних суспільств.

   Важливо зазначити, що: реальність була далекою від пропагандистського образу.

   Жінки стикалися з численними проблемами, намагаючись поєднувати кар'єру з материнством. Стаття за тунеядство змушувала жінок працювати, навіть якщо вони хотіли присвятити себе сім'ї.

   В 80-х роках на тлі національно-визвольного руху починається переосмислення ролі жінки. Чоловіки з консервативними поглядами вважали, що жінка повинна повернутися з заводу в сім'ю. Її роль вбачали в берегині домашнього вогнища, матері, виховательці та хранительці традицій. Ця тенденція пропонувала жінкам зосередитися на материнстві та покинути виробництво. Такий образ берегині – один із найпоширеніших в українській культурі. Він особливо активізувався в 90-х роках минулого століття, знайшовши відгук в серцях багатьох українців.

   На мою думку, патріархальні способи мислення та життя шкодять не лише жінкам, але й чоловікам. Ця система робить чоловіків заручниками своїх "привілеїв", пов'язаних зі статтю. Патріархальна культура – це система координат, де чоловік є головним у всьому: від політичної влади та морального авторитету до лідера сім'ї.

   Ця система жорстко вимагає від чоловіків відповідати стандартам стереотипної маскулінності. Це призводить до знецінення почуттів та досвіду як жінок, так і чоловіків. З раннього дитинства суспільство спонукає чоловіків бути активнішими за жінок, заробляти більше, досягати більшого і прагнути більшого.

   "Ти плачеш - ти що дівчинка", "Боїшся? Ти що баба", "Дослухаєшся до жінки - ти каблук і слабак" - такі фрази нівечать емоційність та чутливість чоловіків. Цей стереотип шкодить всім. Він заважає талантам розвиватися і самореалізуватися.

   Патріархальний устрій чітко ділить все на "жіноче" та "чоловіче". Виходити за рамки цих стереотипів не можна. Жінкам, які прагнуть до самореалізації, кажуть: "Це не жіноча справа", "Куди ти лізеш?", "Це тобі не треба".

   Дівчаткам з раннього віку кажуть , що головне для них - вийти заміж, а математика їм не потрібна. Хлопчик, який мріє стати дизайнером, не може відкрито цікавитися модою, бо з нього будуть глузувати.

   Звичайно, талановиті люди все одно проб'ються, але їм доводиться долати штучні перешкоди.

   Цей гендерний устрій шкодить самореалізації людей, штучно розділяючи їх на категорії та сфери життя. Дівчата, виховані в патріархальній парадигмі, втрачають почуття відповідальності за себе, своє життя та особистий простір.

   Їх виховують невибагливими, без поваги до приватного життя.

   Патріархальний устрій позбавляє людей права вибору ким бути. Ця система шкодить як жінкам, так і чоловікам.

   Звичайно, це не означає, що всі жінки прагнуть лише кар'єри, а чоловіки можуть поводитись безвідповідально та інфантильно весь час.

   Гендерна рівність – це про право вибору. Кожна людина, незалежно від статі, має право обирати свій шлях без осуду та приниження.

   Я неодноразово стикалася з осудом дівчат, які роблять різні вибори: Присвятити себе сім'ї: деяким людям не подобається, коли жінка обирає традиційну роль, вважаючи це "несучасним».

   Зосередитися на кар'єрі: інші ж засуджують жінок, які прагнуть до кар'єрного зростання, вважаючи їх "нежіночними".

   Ніхто та ніколи не зможе вгодити всім. Система, суспільство, його "правила" та так звані загально прийняті норми постійно змінюються.

   Ми не повинні боротися за те, щоб вписатися в ці правила. Треба боротися, щоб їх відмінити.

Радість? Люди!

Авторка: Каріна Кішук

 
 Якось мене запитали: «Що приносить тобі радість?»

 Я задумалась. Дійсно, а що ж приносить мені радість? 

 Волейбол? На ньому я отримую задоволення та позбуваюсь негативних емоцій. Музика? Вона допомагає відволіктись від навколишніх проблем і тривоги. Книги? Занурюють в інший світ, де я тікаю від реальності. Робота чи навчання? Смішно…

 Здавалося б, у моєму житті немає справжньої та щирої радості, та раптом я дещо згадала. Раніше, ще в шкільні роки, я думала, що все, чим я люблю займатись, приносить мені радість. Та, як виявилось, я помилялась. Але чому? 

 Тому що причиною радості чи її відсутності для мене є ЛЮДИ. 

 Можливо, ця відповідь є занадто банальною, та все ж вона є чесною. Правильні люди поруч з нами навіть у найсумніших моментах зможуть подарувати краплинку щастя та позитиву, немов відірвавши шматочок своєї душі й вручивши її нам. 

 Яскравим прикладом моєї «формули радості» буде недавній випадок із мого життя. У п’ятницю я пішла на тренування з волейболу. Там я зустріла всіх уже знайомих мені людей, з якими достатньо часто бачуся і з якими мені комфортно грати в одній команді. Але чомусь мене не покидало почуття відчуженості та самотності, якоїсь внутрішньої невпевненості чи нерішучості. Так, мене підтримували. Так, мені допомагали. Та це не приносило мені тієї радості, яку я очікувала отримати. 

 Через день, у неділю, я знову пішла на тренування, але вже зі своєю найкращою подругою та сусідкою по кімнаті Анею. Атмосфера змінилася кардинально! Навіть попри травму я щиро раділа, тому що відчувала підтримку, могла вільно жартувати і просто бути собою. На мить мені здалося, ніби в залі немає нікого, крім нас двох. 

 От у цьому і полягає радість: мати поруч того, хто стане твоїм продовженням, твоєю половиною, яку ти завжди шукав. Того, хто буде доповнювати тебе, а ти його. Того, з ким не помічаєш присутності ще когось у твоєму житті. Того, кого можна назвати своїм другим відображенням у дзеркалі. 

 Нам усім потрібні люди. Чи то сім’я, чи то друг, чи то коханий – неважливо. Важливо, аби ці Люди стали вічними генераторами безперебійної радості в нашому житті. 

«Атлантида. Загублена цивілізація»

Авторка: Вероніка Прокоф'єва

 Атлантида - це гіпотетична острівна держава, яка існувала багато тисяч років тому і досягала непоганої могутності. Це легендарне місто, казково багата і розвинена цивілізація, яка була винесена в море і назавжди втрачена в історії, яка з тих пір захоплює уяву читачів. Факти про існування Атлантиди точно не підтверджені, як і її розташування але за роки світлі уми вчених зуміли звузити коло пошуку. Казкова країна, яка так і вабить своїми таємницями та загадками, на які ніхто не може дати відповіді. Чим ця держава так приваблює людей? Чому через величезну кількість часу, через тисячоліття вчені досі не можуть дати точної відповіді на питання: чи існувала Атлантида чи ні?

Історія.

 В основному, знання про Атлантиду нам приходять від давньогрецького філософа Платона, який докладно описував географію історію та загибель Атлантиди. Історія держави вперше з'являється в «Тімеї» Платона, одному з його пізніх творів. Назва діалогу походить від імені його головного героя, вигаданого філософа піфагорійця з Південної Італії, який обговорює душу з Сократом. Уривок про Атлантиду сказана на початку діалогу Крітіаса. Історія Атлантиди знову спливає, цього разу докладніше в «Крітій» Платона, діалозі, названому на честь оповідача з «Тімея». Ця робота є продовженням розмови Тімея і тепер Крітій представить теорії ідеальної держави Сократа в контексті реального міста Афін 9000 років тому. Таким чином він покаже, як ці інститути дозволили афінянам перемогти технологічно розвинену цивілізацію Атлантиди і згодом процвітати. Крім Платона, Атлантиду описували й інші, сучасник Геродота Геланік, наприклад теж згадує нащадків титана Атланта, які давним-давно створили могутню морську цивілізацію. Зникла Атлантида за словами Платона в 9500 до нашої ери, населяли її відомі Посейдоном величезні титани під керівництвом царя Атланта який і дав назву острову.

 Загалом існування Атлантиди проскакує у давньогрецьких філософів та істориків, але деталі шалено різняться. Вчені давним-давно звели міф про втрачений острів до двох основних теорій і обидві вони об'єднані одним фактом:  в Атлантичному морі Атлантиди бути не могло, що цікаво, адже море придбало свою назву саме завдяки затонулому острову в ньому. А виною всьому банальна відсутність фактчекінгу людьми, які давали назву, адже ті ж давні греки, що описали Атлантиду, і війну з нею, вельми офіційно заявляли, що знають, де кінець світу.

Як виглядала Атлантида?

 Країна Атлантида виробляла деревину, метали, їжу і була населена багатьма істотами, включаючи слонів. Люди Атлантиди жили добре, вони приручали тварин, прикрашали свої посіви, були побудовані міста з гаванями та прекрасними храмами, також були побудовані мости та канали зі стінами та воротами щоб з'єднати морські кільця навколо острова. Останні були прикрашені бронзою і оловом, такий був достаток ресурсів. У центрі міста знаходився храм Посейдона, який був повністю фанерований сріблом і мав дах зі Слонової кістки. Весь комплекс був оточений стіною із чистого золота та прикрашений золотими статуями. У місті були фонтани з гарячою та холодною водою, лазні спортивні зали, іподром та величезний флот військових кораблів. Населення було величезним і армія могла виставити загін до 10.000 колісниць. Потім описуються релігійні обряди які включали погоню за биками і принесення їх у жертву. Атлантида була найбільш густонаселена, технологічно розвинена та могутньо процвітаюча з коли-небудь бачених. Життя там було мрією для багатьох і, зізнатися чесно, деякі країни, що існують досі, не можуть стояти на одному рівні з Атлантидою.

Зникнення острова.

 Багато хто вважає, що зникнення Атлантиди було викликане виверженням вулкана, землетрусами і цунамі, що послідувало за ними, на егейському острові Терра в кінці бронзового століття, які знищили цю особливу культуру, і затопили більшу частину острова. Терра з її великою торговою мережею та образотворчим мистецтвом, безсумнівно, вважалася б розвиненою та процвітаючою у сучасних цивілізаціях. Що може бути найкращим способом заповнити це шокуюче зникнення якщо не барвистий міф?

 Потім є згадка про переслідування биків та принесення їх у жертву в Атлантиді. Чи може це посилатися на практику Кріту де стрибки з биком, поклоніння їм і іконографія пронизують археологічні записи? Наступний діалог Платона був названий Міносом на честь легендарного царя острова яким захоплювався Платон за його здібності.

 За словами Платона, острів знаходився на заході від геркулесових стовпів навпроти гір Атласу. Під час сильного землетрусу, який супроводжувався повінню, острів був поглинений морем в один день разом зі своїми жителями атлантами. Хоча ця теорія, як і багато інших щодо Атланти, не підтверджена науковими фактами, її дотримуються більшість людей і вірять у неї. Існує ще декілька теорій. Перше - це те, що ніякої Атлантиди не існувало і Платон просто склав історію про людей і богів. Друга - це те, що Платон просто взяв документовані події далекого для нього минулого і прикрасив його. Ця версія виглядає найлогічнішою, адже це повністю в стилі греків. Якої теорії дотримуватися вам - вирішуйте самі, але я вважаю, що будь-яка теорія має право бути.

Де знаходиться Атлантида?

 Англійські дослідники виявили останки міста, що знаходяться на дні океану. Воно розташоване біля південно-західного узбережжя Іспанії, недалеко від виходу гібралтарської протоки в Атлантику.

 Зазначається, що знайдені Руїни майже ідеально підходять під опис, який зробив давньогрецький філософ.

 Виходячи з усіх фактів, ми так і не можемо дати точну відповідь на питання, чи існувала Атлантида колись і чи існує вона і зараз.

 Але, безумовно, ця тема варта вашої уваги. У нашому світі відбувається, відбувалося і відбуватиметься стільки різних речей, на дослідження яких йдуть роки, десятиліття і можливо навіть тисячоліття. Є такі справи, дати відповіді на які неможливо нікому, наприклад, такі як існування Атлантиди. Але чим більше таємниць та загадковості містить у собі та чи інша справу, тим цікавіше її пізнавати.

Проблема забруднення пластиком: варіанти вирішення екологічної катастрофи

Авторка: Євгенія Шевченко

 Більшість нашого сучасного суспільства об’єднується у спільній ідеї щодо збереження навколишнього середовища. Екоактивісти шукають шляхи заохочення громадян до радикальних змін у їхньому способі життя. Адже масштаби забруднення екології величезні. Левову частку складає засмічення пластиковими відходами. Наслідки вражають: страждають річки, парки, лісові території. Ситуація загострюється щодня та вимагає рішучих дій.

 Винахід пластику безумовно став поштовхом до розвитку та покращення багатьох сфер людського життя. Це недорогий, зручний у використанні, гігієнічний матеріал. Але майже 90% пластику використовується всього лише один раз: кришки для стаканів, пакети, соломинки, пляшки і т. д. Після цього матеріал йде на смітник. Мало хто замислюється над тим, що він не біорозкладний, а отже приречений ще багато сотень років лежати в землі. Таким чином пластикові відходи забруднюють ґрунти, підземні води, океани, річки, моря. Потерпає від них не тільки довкілля, а й люди та тварини. Науковці знаходять залишки мікропластику навіть в морепродуктах, які не зустрічаються з жодними додатковими людськими втручаннями. По харчовому ланцюжку разом з їжею та водою до нашого організму також потрапляє ця отрута, яку майже неможливо помітити неозброєним оком. Наприклад, планктон у воді з’їдає частинки мікропластику, а планктонами живиться риба, яку потім з’їдаємо ми. І коли нам здається, що наша вечеря була правильною та легкою, то навіть не замислюємося скільки пластикових відходів потрапило в наш організм. Доведено, що той, хто часто їсть морепродукти, за рік поглинає понад 11 тисяч мікропластикових часток. 

 Ідеального варіанту розв’язання проблеми пластикового забруднення шляхом його переробки немає. Але найбільш реальним виглядає зменшення використання пластику або хоча б альтернатива багаторазового його використання. Людство переробляє лише 9% з використаного пластику. Шляхи цієї переробки ненадійні, по своєму небезпечні та виглядають як лише тимчасове розв’язання проблеми. Тому небайдуже суспільство знаходиться у постійному пошуку нових винаходів. 

  У Бразилії, Єгипті та Гаїті існує така організація як пластиковий банк. Вона заохочує населення займатися сортуванням сміття та збирає пластикові відходи. Отриману виплату за пластик люди можуть обміняти на їжу, оплатити комунальні послуги та навіть навчання. Ця ініціатива зменшує відсоток бідності в країнах та рівень засмічення пластиковими відходами, а також забезпечує стабільний дохід певним верствам населення.

 Цікавими є дослідження науковців з Пакистану. Вони зазначили, що найбільша шкода пластику в тому, що він не розкладається. І з’ясували, що є певний вид грибів під назвою “Aspergillus tubingensis”, який має здатність розчиняти поліуретан. Розведення такого виду грибів на сміттєзвалищах допомогло б пришвидшити процес розкладання пластику.

ДУЕТ ВЕСНИ. СПІЛЬНА ГРА ДВОХ КОЛЬОРІВ

 На свято закоханих у День святого Валентина в Музеї Марії Заньковецької (філія Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, директорка - Ірина Дробот) відбулось феєрична відкриття виставки двох талановитих чарівних жінок – художниці Олени Хохрякової  та фотохудожниці Ірини Бекетової  «ДУЕТ ВЕСНИ. СПІЛЬНА ГРА ДВОХ КОЛЬОРІВ». Назва виставки пов’язана із весною дуже влучна, оскільки співпала з тим, що саме з цього дня в Україну прийшла повноцінна весна, яку всі з радістю чекають, хоча на дворі ще тільки половина останнього зимового місяця. Цього дня сам дух природи співпав із святом і в повітрі відчувалася ейфорія кохання, що є основою справжнього щастя,.

   Співорганізатор та куратор виставки Сергій Коміссаров представив публіці Олену Хохрякову та Ірину Бекетову і у своєму виступі сказав про них наступне:  «Олена та Ірина – подруги по життю. У попередні роки мені кілька разів поспіль таланило бувати на відкритті їхніх виставок. І персональних, і коли вони виставляли на суд поціновувачів сучасного образотворчого Мистецтва свої роботи разом… Зізнаюся : кожна виставка цих мисткинь вражала! Адже довершені картини Олени Хохрякової та світлини Ірини Бекетової, якщо їх гармонійно розмістити в одному просторі, напрочуд вдало «міксуються» між собою. Кожна із цих молодих художниць є справді творчою, багатогранною і талановитою особистістю. І кожній із цих прекрасних жінок, у чому особисто я переконувався не один раз поспіль, завжди є ЩО сказати Світові. Олена пише дивовижні за енергетикою реалістичні картини, а Ірина дивує нас неперевершеними портретами квітів, які буквально оживають на очах… Я кілька разів бачив як у різних виставкових просторах відбувається справжня магія - поєднання картин і фотографій. Все, що роблять ці креативні жінки, зроблено з великою Любов'ю. Бо й Олена, і Ірина вкладають душу у кожну роботу…». 

   Після Сергій Коміссарова із щирими виступами під враженням робіт талановитих дівчат вітали із виступами друзі, представники творчої української еліти, відомі українці. У музеї в той день було море квітів, які подарували чарівним представницям кращої половини людства. Родзинкою свята стали музичні привітання прекрасними піснями художниць та їх гостей народною артисткою України Людмилою Лариковою з її ученицями тріо молодих талановитих бандуристок та лауреатом Міжнародних конкурсів, оперним співаком Юрієм Мамчуком. 

   Вернісаж «ДУЕТ ВЕСНИ. СПІЛЬНА ГРА ДВОХ КОЛЬОРІВ» став чудовим творчим подарунком всім закоханим у весняний День святого Валентина, де закохані могли освідчитись у коханні або відчути закоханість один одного.  Художниця Олена Хохрякова  та фотохудожниця Ірина Бекетова  справились зі своїм завданням, зробивши дійсно справжнє весняне свято кохання, закликавши весну своїми роботами, які нею так і дихають, що могли в залі музею відчути відвідувачі  виставки. На свято в цей  весняний день до двох  чарівних майстринь завітали їх привітати із довгоочікуваною подією рідні, друзі, гості, друзі музею – відомі художники, мистецтвознавці, арт-критики, поети, актори, журналісти, письменники, громадські діячі, дипломати та волонтери.  Відвідувачі були під впливом  позитивних вражень та емоцій від побаченого на виставці та весняного духу, що вітав в той день у Музеї Марії Заньковецької.

Всі кияни та гості нашого чарівного міста можуть завітати в Музей Марії Заньковецької на вернісаж справжніх чарівниць своє справи та помилуватися дивовижними картинами Олени та просто фантастичними фотографіями Ірини.  Виставка працюватиме до 29 лютого. 

    Адреса Музею Марії Заньковецької : Київ, вул.. Велика Васильківська, 121 

 Леонід КОВАЛЕНКО