Організація щоденної рутини або Як влаштована звичка

Авторка: Каріна Кішук

 Як змусити себе менше їсти, частіше займатись спортом, ефективніше працювати й почати вести здоровий спосіб життя? Потрібно виробити до цього звичку. Цей процес не є швидким, та й точно не є легким. Проте, що важливіше, це можливо. Яскравим доказом цьому є безліч наукових досліджень та історій успіху реальних людей, які можна запросто знайти у відкритому доступі. 

  Наші звички – добрі чи погані – дуже впливають на наше життя. Подеколи вони можуть навіть змінити наші рішення. Ба більше, вони можуть затьмарити розум і заблокувати здатність адекватно проаналізувати ситуацію. Справа звички: змусити людину діяти так, як вона неодноразово діяла раніше, простіше кажучи, діяти по інерції. От тільки, на жаль, не завжди подібні «фокуси» приводять до хорошого результату. 

 Та, на щастя, звички не формуються раз і назавжди. Їх можна будь-якої миті модифікувати чи повністю змінити. Проблема в тому, що не існує єдиної формули для зміни звички, адже їх – тисячі! Усі люди різні, як і їхні звички, тому кожен потребує особистого підходу до планування процесу відмови від тих чи інших дій. Частково це залежить від того, що кожна звичка людини викликана різними бажаннями. 

 Зміни не завжди відбуваються швидко й легко. Є звички, які легко проаналізувати та трансформувати, є складніші й стійкіші, що потребують тривалого дослідження. Проте, доклавши часу й зусиль, вдасться змінити будь-яку звичку.

 Однією з популярних методик позбавлення звички є так звана зворотна реконструкція звички. Вона допомагає ефективно подолати прості звички (наприклад, смикання волосся, гризіння нігтів, смоктання пальців, моторні чи голосові тіки, заїкання). Однак більш складні звички можуть потребувати інтенсивніших форм зворотної реконструкції звички, таких як когнітивно-поведінкова терапія.

 Однак дещо залишається незмінним: коли виникає звичка, мозок припиняє брати участь в ухваленні деяких рішень. Він більше не витрачає зайвий час на них, а перемикається на інші, більш важливі завдання. Важливо навчитися вміло контролювати свої звички.

 Звички не зникають безслідно. У цьому є свої переваги, адже нам не доводиться щоразу вчитися робити одні й ті самі речі після тривалої перерви. Але є й недолік: мозок не відрізняє погані звички від добрих. Саме тому нам так важко регулярно займатися спортом чи правильно харчуватися, якщо ми звикли лежати на дивані та смакувати тістечка з цукерками.

  Якби не існувало звичок, наш мозок вийшов би з ладу через неможливість опрацьовувати мільйони дрібних деталей щодня. Нам би довелося щоразу задумуватися над тим, як встати з ліжка, почистити зуби, одягтися, відчинити двері та ще над багатьма іншими елементарними діями, що повторюються з дня в день.

 Щоб виробити якусь звичку, достатньо обрати просту вказівку й чітку винагороду. Проте, дослідження довели: щоб звичка закріпилась надовго, ваш мозок повинен очікувати майбутню винагороду, жадати її й прагнути отримати за будь-яку ціну. 

 Здавалося б, виробити звичку, знаючи її «формулу», дуже просто. Набагато складніше її підтримувати й утримувати. Щоб виконати якусь дію, необхідна сила волі, яку потрібно накопичувати протягом дня. Якщо ж вичерпати її на стомливі й виснажливі заняття, то на звичку не залишиться жодної сили, а разом із нею і бажання. Це ще раз доводить, що самодисципліна впливає сильніше на вироблення звички, аніж будь-яка найспокусливіша винагорода.

  Є й інша сторона медалі, пов’язана з нашою психологією. Підсвідоме відчуття, що ми зробили добрий вчинок, позбавляє нас докорів сумління за погану звичку. Хоча, з іншого боку, психологія може стати корисною. Часто небажання виробити нову звичку напряму залежить від страху позбавитись від чогось звичного. У такому випадку в гру вступає невеличка хитрість: щойно ви постараєтесь тим чи іншим способом «замаскувати» нову звичку під давно відому стару, вам буде набагато легше впровадити її в ваше життя.

  Персональні звички – це досить поширене явище, але чи задумувались ви про те, аби набувати нову звичку разом із кимось? Зважаючи на людську природу, ми всі потребуємо спілкування, підтримки близького друга, члена родини тощо. Хоча, якщо вдатися до маленького психологічного трюку, краще спробувати попрацювати над новою корисною звичкою не з найкращим другом, а, наприклад, з подружкою однокласниці, з якою ви познайомились місяць тому на вечірці. Чому? Є декілька причин.

 По-перше, ви перебуватимете в приблизно однакових умовах, пізнаючи одне одного й спільну звичку. При цьому, ви матимете змогу дізнатися щось нове для себе від людини, яка є спеціалістом в іншій галузі, веде відмінний спосіб життя й цікавиться іншими речами. До того ж, ви отримаєте підсвідоме задоволення від того, що змогли не просто допомогти одній людині, а й, можливо, її знайомим, яким вона, теоретично, може розповісти про цікавий та корисний отриманий досвід. 

  Опановувати нові звички можна ще більше масштабно. Наприклад, на масових зібраннях, акціях тощо. Як це працює: люди йдуть подивитись, чим займаються інші; бачать як ті демонструють успіхи в тій чи іншій справі; починають вірити, що теж можуть досягти такого ж успіху; як наслідок, стають на шлях до опанування нової звички.

Як би важко нам не було, ми всі маємо намагатися замінити погані звички хорошими, щоб хоч трохи наблизитися до омріяного ідеалу того, ким ми хочемо стати.

Єгипетські піраміди. Правда про будівництво

Авторка: Вероніка Прокоф'єва

  Ні для кого не секрет, що одним з найпопулярніших пам'яток та місць для відвідування туристів не тільки в Єгипті, але й в усьому світі є Єгипетські піраміди. Ці місця зачаровують і притягують не лише своїми масштабами, але також своєю захоплюючою історією, вивчати яку можна століттями. Протягом багатьох століть велика Піраміда Хеопса, побудована приблизно 2055 року до нашої ери, була найбільшою спорудою на Землі. Єгипетські піраміди справді вражають нас не лише своїми розмірами, але й чіткою спроектованою формою і практичністю, хочеться нагадати, що ці споруди були створені тисячі століть тому, але й досі зберігаються в кращому вигляді. Говорячи про це зараз дуже хочеться поставити питання: як древнім єгиптянам вдалося побудувати настільки чіткі конструкції, не маючи спеціальних технік, які, наприклад, використовуються при будівництві зараз? Як їм вдалося зберегти це все і досі?

  Як насправді будували Єгипетські піраміди?

  Існує безліч гіпотез щодо цього процесу, причому наука має певну інформацію про місце розташування деяких кар'єрів, про деякі з інструментів, що використовувалися при розробці каменю, при транспортування каменю до будівництва, за допомогою зубил або кирок, тощо. Розбіжності між різними гіпотезами стосуються, в основному, методів доставки та встановлення блоків, а також оцінок термінів будівництва та потреби в робочій силі. Першою людиною, яку зацікавили таємниці будівництва Єгипетських пірамід став Геродот. Так як він був першим, відповідно його гіпотеза про будову була також однією з перших, і полягала вона ось у чому: Хеопс змусив працювати на себе весь єгипетський народ, розділивши його на дві частини. Першим він наказав доставляти до берега Нілу кам'яні блоки з каменоломень, розташованих в Аравійських горах. Інші транспортували їх до підніжжя Лівійських гір. На постійній основі на будівництві працювало близько 100 000 осіб, котрі змінювали один одного кожні 3 місяці. За 10 років нарядженої праці було також побудовано дорогу, якою блоки доставлялися до річки. Геродот писав про те, що єгиптяни піднімали блоки за допомогою дерев'яних домкратів, що нагадують колиски. Ось тільки Геродот записував усе це зі слів грецьких поселенців. Та й про те, як будували великі піраміди за 2000 років, навряд чи знали і самі єгиптяни, але в цілому ця теорія-гіпотеза здається досить правдивою та наближеною до реальності. Цю гіпотезу висунув французький хімік професор Жозеф Давидовіц. Він навіть нібито знайшов рецепт такого бетону у написі на одному із стародавніх стел. Втім, проведені надалі дослідження спростували цю теорію. Геологи і палеонтологи неодноразово зазначали, що блоки були природні, цілісні, оброблені брили.

  Насправді будівництво єгипетських пірамід проходило так: спочатку міжнародна група археологів під керівництвом Ленера виявила папірус, у якому наглядач над 40 робітниками описував цей метод. Розшифровка тексту дала такі знання: спочатку єгиптяни відвели воду від Нілу і проклали через плато Гіза штучні канали. Потім будівельники з'єднали канатами дерев'яні човни, і вже за їх допомогою перевезли блоки майже до підніжжя споруди. За допомогою 3D проектування човна, який доставляв вантаж, ученим вдалося з'ясувати: лише за один рейс стародавні єгиптяни переміщали близько 1 тисячі блоків за сезон розливу річки. Підготовка до будівництва пірамід не займала багато часу: в середньому на весь процес у робітників витрачалося 5 днів.

  Блоки возили по воді на човнах до самої основи піраміди, що будується, по спеціальних каналах. Однак ця знахідка не дала відповіді на всі запитання. У багатьох випадках слідів каналів між кар'єрами та пірамідами не було виявлено. Та й річка була дуже далеко. Виконроб не розкрив і головний секрет: як вирубані вапняні гранітні блоки укладали у піраміду. Як їх піднімали на таку висоту? Гігантські блоки переміщали на спеціальних санях - упевнені вчені. На фесці часів 12 династії було зображено 122 особи, що тягли на санях-волокушах алебастрову статую. А пісок по дорозі працівники поливали водою, що полегшувало ковзання. Так ось, нідерландські фізики з Амстердамського університету експериментальним шляхом підтвердили цю теорію у 2014 році.

  Власне, тепер можна зрозуміти що піраміди будувалися не якимось чарівним чином і майже всьому є своє пояснення. У Стародавньому Єгипті ніколи не існувало гігантів, які б займалися будівництвом цих пірамід, як думали деякі не знаючи всієї правди. А вся правда в тому, що навіть у ті давні часи єгиптяни вигадували план і коригування цих пірамід, не маючи при цьому сучасних інструментів. Своїми знаннями та силами вони побудували те, на що зараз приїжджають милуватися люди з кожного куточка світу, показуючи сучасному світу, що для побудови чогось настільки великого вистачить і власних знань та вмінь.

«СТАРЕ МІСТО. АБО ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ВУЛИЦІ»

   У «АРТ-Центрі Камерна сцена ім. Івана Козловського Національної оперети України на вулиці Хрещатик відбулося відкриття виставки Народного художника України, лауреата Шевченківської премії в галузі сучасного образотворчого Мистецтва Валерія Франчука «Старе місто, або історія однієї вулиці».

 

Вернісаж організувала відома талановита видавець та журналістка Світлана Алекс, яка запросила до своєї АРТ-вітальні Альманаху «НАША ЕПОХА» друзів та колег – художників, журналістів, літераторів, поетів, музикантів. За цей рік це вже третій її вернісаж, на якому енергійна пані Світлана Алекс представила поцінувачам сучасного українського мистецтва понад 10 неймовірних професійних картин Валерія Франчука, написаних протягом різного часу. 

   Живописні картини Валерія Франчука були присвячені нашій столиці України місту Києву – найпрекраснішому місту у світу. Декілька робіт були присвячені й іншим містам, у яких перебував художник. Так декілька картин, представлених на вернісажі мають такі назви: «Вид на Дальні печери Лаври», «Андріївський узвіз», «Бастіонна», «Покрова», «УК дворі на Кожум’яках»,  «16 травня (Афіни. Греція), «Древній Тбілісі. Провулок» та інші. В експозиції окрім картин пана Валерія Франчука ще було представлено кілька робіт українських художників В.Ковтуна та С.Довганя. 

   На початку відкриття виставки Валерій Франчук провів екскурсію по своїм картин та розповів історію їх створення. Далі Світлана Алекс вже зі сцени розповіла присутнім про художника та запросила його безпосередньо до слова. Після виступу пана Валерія вже вітали його з яскравими урочистими виступами друзі та колеги Сергій Коміссаров, Андрій Кулагін, Олексій Кулебаба, Наталія Васильєва, Вячеслав Рудник та інші. Родзинкою свята стало поетичне привітання у віршах молодої чарівної поетеси Маріко (Марії Саулко), яка стала окрасою того творчого вечора, створивши надзвичайну ауру присутнім, завороживши їх глибокими віршами.      

Леонід Коваленко

Фото: Сергія Коміссарова

          Леоніда Коваленка

Кето дієта: для чого вона потрібна?

Авторка: Дар'я Венту

 Виснажливе голодування - перше, що приходить у голову, коли чуеється слово «дієта».

  Існує багато різних типів дієт, але не всі вони принесуть користь вашому організму. Не всі, але кето(кетогенна) дієта може.

 Раніше такий раціон активно використовували при лікуванні деяких хвороб. Тепер вона допомагає швидко позбавитись зайвої ваги та просто оздоровити організм оточуючих.

 Діє вона за таким принципом: виключення з раціону або зведення до мінімуму продуктів, у яких містяться вуглеводи, тобто глюкоза та кетогени, що призводить до вимушеного використання організмом жирів та кето-тіл.

 Тобто, організм позбавляється відкладених неякісних жирів, через відсутність звичних, швидких цукрів, які ми зазвичай споживаємо, коли голодні.

 Що ж можна їсти, дотримуючись даної дієти?

⁃ яйця;

⁃ м’ясо та риба;

⁃ жирні молочні продукти без цукру;

⁃ зелені овочі та приправи деякі види фруктів (наприклад, полуниця, малина, лимон);

⁃ натуральні рослинні та животні жири;

⁃ горіхи, насіння.

Що ж заборонено додавати до раціону?

⁃ крохмальні овочі (такі як кукурудза або картопля);

⁃ будь-яка випічка з борошна;

⁃ алкоголь;

⁃ транс-жири;

⁃ солодощі.

  Як ми бачимо, все не так і погано! Достатньо багато різноманітних продуктів, навіть молочні дозволяються. Також можна їсти натуральні горіхові пасти або несолодкі батончики з сахарозамінниками (стевія).

 Дана дієта може допомогти деяким людям, які потребують зниження ваги або покращення метаболізму. Відзначають також покращення настрою та зовнішнього вигляду шкіри, зменшення висипань та нормалізація рівня гормонів

 АЛЕ, звичайно існують в протипоказання.

 Це і вагітність і цукровий діабет першого типу і замала маса тіла та інші, тому перед початком варто проконсультуватись з лікарем. Задля покращення а не погіршення власного здоров’я та якості життя.

Діамант душі. Чому варто цінувати себе і як це розвинути?

Авторка: Олеся Заболотня

 «Привіт, малий я, ти був такий щасливий у дитинстві, заздрю тобі. Зараз все інакше. Булінг, через який ти не можеш спокійно ходити до школи. Кохана людина вважає тебе нікчемою, а від батьків постійна критика. Ненавиджу себе», - можливо не кожен, але більшість думали про це. А є й такі люди, які досі так вважають. При цьому та маленька дитинка у середині кожного з нас не розуміє, що відбувається. Чому життєрадісність раптово зникла, де поділася вся любов? Питання самоцінності турбувало багатьох людей, і цей запит у топі проблем, із яким звертаються до психологів. Що ж робити з цим і чому взагалі ми перестаємо любити себе?
Проведемо невеличкий експеримент. Уявіть ситуацію, що у вас є діамант, і ви якось вирішуєте віднести його до ювеліра, щоб зробити прикрасу. По дорозі ваш дорогоцінний камінь падає в багнюку.  Ваші наступні дії? Звичайно, що більшість підніме його, витре гарненько та помиє, а за потреби залишки вичистить майстер, як це лишити діамант у такому стані? З цінністю речей тоді все добре. А як тоді ви ставитесь до себе у подібних ситуаціях? Добре, коли людина вчиняє так само, як і з діамантом. Але ж є ті, які лишають себе у цій «багнюці», продовжують терпіти знущання з себе та не намагаються щось виправити. У таких ситуаціях більшість орієнтується не на себе, а на присвоєну нам ціну. Якщо згадати випадок із діамантом, то суспільство почне казати, що його треба почистити, а коли подібне стається із людиною – осуд. Якийсь парадокс виходить. Але під впливом суспільства переконуємось у тому, що ми – це те, що говорять про нас. Не важливо те, що кожен про себе думає, а те, що вважає оточення.

 Та не варто плутати самооцінку та самоцінність. Якщо простими словами, то самоцінність – це основа, самоцінність – це хребет, безумовне прийняття себе, незалежно від зовнішніх факторів. Самооцінка має соціальний відтінок, тоді як самоцінність — внутрішня любов себе, визнання власної унікальності. Низька самооцінка створює проблеми у спілкуванні та формуванні своїх бажань. Самоцінність — стабільна і непохитна, навіть через зауваження чи жарти на вашу адресу. Також не треба думати, що якщо ви почнете цінувати себе, то станете егоїстами. Але це різні речі. В основі егоїзму - надмірна тривожність і страх несприйняття іншими. Адже в глибині душі така людина впевнена, що любити її немає за що. Але вона гостро потребує визнання, тому намагається зовнішніми ефектами підкреслити власну значущість.

  Певно, у багатьох були ситуації, коли вас змушували робити те, що ви не хочете, наприклад, у дитинстві робити домашнє завдання, проте хотілось у той момент погуляти на вулиці. Звичайно, таким чином батьки хотіли навчити нас виконувати свої обов’язки, адже без них у дорослому житті ніяк. Але потрібно при цьому не забувати про себе. Якщо працівник сидить до ночі, постійно заганяє себе – від нього не буде толку. Натомість потрібно знаходити баланс: не брати на себе зайві обов’язки, вчасно лягати спати, відпочивати після роботи. Це банальний приклад самоцінності.

 Як же тоді розвинути це? Ось деякі поради психологів:

Самопізнання

 Проаналізуйте свої слабкі та сильні сторони, цінності, переконання – усе, що допоможе вам дізнатися про самого себе більше. Можна кожного вечора рефлексувати або вести щоденник думок.

Позитивне мислення

 Згадали як рідні казали: «думки матеріальні»? Це саме про те. Замість того, щоб сказати самому собі в голові: «я не зможу», «я нездара», варто промовляти собі «я спробую», «я можу цьому навчитись».

Самопідтвердження

 Багатьом людям не вистачає теплих слів підтримки від найближчих, і це чудово, якщо ви їх отримуєте. Але, перш за все, потрібно робити це самостійно. Якщо не вірити самому, то інші не допоможуть.

Догляд за собою

 Банально, але це насправді так і є. Як вже було зазначено вище: здоровий сон, харчування, відпочинок – типовий вияв самоцінності.

Прийняття помилок

 Наше життя можна порівняти з фортепіано: білі клавіші – хороші моменти, чорні – погані. Але, якщо щось прибрати, то не буде повноцінної мелодії.

 Кожен із нас цінний, тому не нехтуйте собою. Навіть якщо хтось не бачить у вас діамант, то ви повинні бути ним, перш за все, для самих себе.

Гендерна рівність для всіх

 

Авторка: Аліна Музира

 Сьогодні ми поговоримо про тему, яка завжди актуальна – гендерна рівність.

   Чесно кажучи, я боялася торкатися цієї теми. Я переживала, що можу неправильно сформулювати свою думку, і буду звучати або занадто радикально, або несправедливо по відношенню до когось.

   Але я усвідомила, що гендерна рівність – це не лише питання жінок, це стосується всього суспільства. Міф про матріархат шкодить, а патріархат невигідний самим чоловікам.

   Нам просто потрібно жити і сприймати одне одного в першу чергу як людей.

   Оцінювати перш за все людські якості та досягнення, а не ділити одне одного на: "ну вона дівчинка, це нормально", "ну він хлопчик, йому можна";

   Гендерна рівність – це основоположний принцип демократичного суспільства, який гарантує однакові права та можливості для чоловіків та жінок у всіх сферах життя.

   Гендерні стереотипи – це стійкі уявлення про те, якими повинні бути, та як поводитися людям залежно від статі (чоловіки та жінки). Ці стереотипи формують сприйняття гендерних ролей, можливостей та обов'язків у суспільстві. Ось деякі приклади гендерних стереотипів, які шкодять суспільству:

- Роль жінки в сім’ї: Стереотипи, що приписують жінкам виключну відповідальність за домашні обов’язки, догляд за дітьми та приготування їжі.

- Професійні стереотипи: Переконання, що деякі професії підходять лише для чоловіків або жінок. Наприклад, уявлення, що інженерство — це чоловіча справа, а медсестринство — жіноча.

- Зовнішність і краса: Стереотипи, що пов’язують жіночу цінність з її зовнішнім виглядом, віком та фізичною привабливістю.

- Сексуальні ролі: Уявлення про те, як повинні поводитися чоловіки та жінки в сексуальних відносинах, що може призводити до сексизму та об’єктивації.

- Роль батька: Стереотипи, що обмежують батьківську роль чоловіків лише до фінансового забезпечення сім’ї, ігноруючи їхню роль у вихованні дітей.

   Ці стереотипи формуються віками та закріплюються на підсвідомому культурному рівні. Для досягнення справедливого суспільства важливо визнавати та подолати ці уявлення.

   Життя в Радянському Союзі формувало унікальний гендерний міф. З одного боку, існувала радянська супер-жінка, яка активно брала участь у будівництві комунізму. Вона працювала нарівні з чоловіками, демонструючи свою рівноправність. З іншого боку, від жінки очікували, що вона буде мамою і домогосподаркою.

   Материнство визнавалося важливим, але воно не вважалося пріоритетом.

   Держава брала на себе обов'язок з догляду за дітьми, забезпечуючи дитячі садки, школи та гуртки. Радянська пропаганда позиціонувала радянську жінку як найрівноправнішу на планеті, протиставляючи її "скаженим феміністкам" з західних суспільств.

   Важливо зазначити, що: реальність була далекою від пропагандистського образу.

   Жінки стикалися з численними проблемами, намагаючись поєднувати кар'єру з материнством. Стаття за тунеядство змушувала жінок працювати, навіть якщо вони хотіли присвятити себе сім'ї.

   В 80-х роках на тлі національно-визвольного руху починається переосмислення ролі жінки. Чоловіки з консервативними поглядами вважали, що жінка повинна повернутися з заводу в сім'ю. Її роль вбачали в берегині домашнього вогнища, матері, виховательці та хранительці традицій. Ця тенденція пропонувала жінкам зосередитися на материнстві та покинути виробництво. Такий образ берегині – один із найпоширеніших в українській культурі. Він особливо активізувався в 90-х роках минулого століття, знайшовши відгук в серцях багатьох українців.

   На мою думку, патріархальні способи мислення та життя шкодять не лише жінкам, але й чоловікам. Ця система робить чоловіків заручниками своїх "привілеїв", пов'язаних зі статтю. Патріархальна культура – це система координат, де чоловік є головним у всьому: від політичної влади та морального авторитету до лідера сім'ї.

   Ця система жорстко вимагає від чоловіків відповідати стандартам стереотипної маскулінності. Це призводить до знецінення почуттів та досвіду як жінок, так і чоловіків. З раннього дитинства суспільство спонукає чоловіків бути активнішими за жінок, заробляти більше, досягати більшого і прагнути більшого.

   "Ти плачеш - ти що дівчинка", "Боїшся? Ти що баба", "Дослухаєшся до жінки - ти каблук і слабак" - такі фрази нівечать емоційність та чутливість чоловіків. Цей стереотип шкодить всім. Він заважає талантам розвиватися і самореалізуватися.

   Патріархальний устрій чітко ділить все на "жіноче" та "чоловіче". Виходити за рамки цих стереотипів не можна. Жінкам, які прагнуть до самореалізації, кажуть: "Це не жіноча справа", "Куди ти лізеш?", "Це тобі не треба".

   Дівчаткам з раннього віку кажуть , що головне для них - вийти заміж, а математика їм не потрібна. Хлопчик, який мріє стати дизайнером, не може відкрито цікавитися модою, бо з нього будуть глузувати.

   Звичайно, талановиті люди все одно проб'ються, але їм доводиться долати штучні перешкоди.

   Цей гендерний устрій шкодить самореалізації людей, штучно розділяючи їх на категорії та сфери життя. Дівчата, виховані в патріархальній парадигмі, втрачають почуття відповідальності за себе, своє життя та особистий простір.

   Їх виховують невибагливими, без поваги до приватного життя.

   Патріархальний устрій позбавляє людей права вибору ким бути. Ця система шкодить як жінкам, так і чоловікам.

   Звичайно, це не означає, що всі жінки прагнуть лише кар'єри, а чоловіки можуть поводитись безвідповідально та інфантильно весь час.

   Гендерна рівність – це про право вибору. Кожна людина, незалежно від статі, має право обирати свій шлях без осуду та приниження.

   Я неодноразово стикалася з осудом дівчат, які роблять різні вибори: Присвятити себе сім'ї: деяким людям не подобається, коли жінка обирає традиційну роль, вважаючи це "несучасним».

   Зосередитися на кар'єрі: інші ж засуджують жінок, які прагнуть до кар'єрного зростання, вважаючи їх "нежіночними".

   Ніхто та ніколи не зможе вгодити всім. Система, суспільство, його "правила" та так звані загально прийняті норми постійно змінюються.

   Ми не повинні боротися за те, щоб вписатися в ці правила. Треба боротися, щоб їх відмінити.

Радість? Люди!

Авторка: Каріна Кішук

 
 Якось мене запитали: «Що приносить тобі радість?»

 Я задумалась. Дійсно, а що ж приносить мені радість? 

 Волейбол? На ньому я отримую задоволення та позбуваюсь негативних емоцій. Музика? Вона допомагає відволіктись від навколишніх проблем і тривоги. Книги? Занурюють в інший світ, де я тікаю від реальності. Робота чи навчання? Смішно…

 Здавалося б, у моєму житті немає справжньої та щирої радості, та раптом я дещо згадала. Раніше, ще в шкільні роки, я думала, що все, чим я люблю займатись, приносить мені радість. Та, як виявилось, я помилялась. Але чому? 

 Тому що причиною радості чи її відсутності для мене є ЛЮДИ. 

 Можливо, ця відповідь є занадто банальною, та все ж вона є чесною. Правильні люди поруч з нами навіть у найсумніших моментах зможуть подарувати краплинку щастя та позитиву, немов відірвавши шматочок своєї душі й вручивши її нам. 

 Яскравим прикладом моєї «формули радості» буде недавній випадок із мого життя. У п’ятницю я пішла на тренування з волейболу. Там я зустріла всіх уже знайомих мені людей, з якими достатньо часто бачуся і з якими мені комфортно грати в одній команді. Але чомусь мене не покидало почуття відчуженості та самотності, якоїсь внутрішньої невпевненості чи нерішучості. Так, мене підтримували. Так, мені допомагали. Та це не приносило мені тієї радості, яку я очікувала отримати. 

 Через день, у неділю, я знову пішла на тренування, але вже зі своєю найкращою подругою та сусідкою по кімнаті Анею. Атмосфера змінилася кардинально! Навіть попри травму я щиро раділа, тому що відчувала підтримку, могла вільно жартувати і просто бути собою. На мить мені здалося, ніби в залі немає нікого, крім нас двох. 

 От у цьому і полягає радість: мати поруч того, хто стане твоїм продовженням, твоєю половиною, яку ти завжди шукав. Того, хто буде доповнювати тебе, а ти його. Того, з ким не помічаєш присутності ще когось у твоєму житті. Того, кого можна назвати своїм другим відображенням у дзеркалі. 

 Нам усім потрібні люди. Чи то сім’я, чи то друг, чи то коханий – неважливо. Важливо, аби ці Люди стали вічними генераторами безперебійної радості в нашому житті.